Вже традиційно Читомо підбиває підсумки року, опитуючи колег, дотичних до видавничої справи, про цьогорічні: «Книжку–відкриття» / «Подію–відкриття» / «Сервіс–відкриття».

2016-го знані книголюби найбільше читали нон-фікшн, раділи появі нових видавництв і розширенню географії українських книжкових подій, відзначили український стенд у Франкфурті та участь видавців в інших книжкових подіях світу.

Ростислав Семків,

літературознавець, директор видавництва «Смолоскип», доцент кафедри літературознавства Києво-Могилянської Академії, в.о. директора Українського інституту книги

Юлія Орлова,

директорка видавництва «Vivat»

Я обрала дві книжки, що стали для мене відкриттям. Перша – це young-adult фентезі «Шістка воронів» Лі Бардуго. Книжка має насичений сюжет, і буде цікава не тільки підліткам. Окрім безлічі премій, у світі цей роман вже має сотні фан-клубів. Наше видавництво зберегло оригінальне оформлення, щоб українські читачі змогли насолодитися не тільки захопливою історію, але й візуальною естетикою видання. Зараз ми працюємо над перекладом другої частини «Crooked Kingdom».

Друга книжка для мене дуже особлива. Це важливий проект видавництва «Vivat» – антологія «#Невимушені». Ми стали першими, хто звернувся до покоління міленіалів від імені їх однолітків. Часова і вікова близькість письменників із читачем впливає на цікавість молоді до української книжки. Нові імена формують новий літературний простір, й нам приємно бути першими на цьому шляху.

Важливою подією, як на мене, стало створення Інституту книги. Це великий крок для України. Зараз дуже важливо, щоб він запрацював так, як треба. Чим скоріше почнуться якісні зміни, тим швидше будуть створені сприятливі умови для книговидання в Україні.

На жаль, Facebook залишається найінформативнішим та найзручнішим для спілкування сервісом. Дуже хотілося б мати, можливо в рамках Інституту книги, серйозний онлайн-сервіс з розумною аналітикою книжкового бізнесу України. Однозначно наш ринок зараз стоїть на шляху розвитку, але складно йти вперед без розуміння, що відбувається навколо. У цій ситуації всі видавництва в програші.

Читайте також: Юлія Орлова: «Азія відкрита до всього нового і хоче комунікувати»

.

.

.

Мар’яна Савка,

головна редакторка «Видавництва Старого Лева»

Наш книговидавничий ринок доріс до того, що можна визначати певні тенденції та тренди року – і вони збігаються зі світовими. Можемо говорити, що на зміну «розмальовкам» прийшов тренд «вімельбухів». За показниками продажу якраз вімельбухи «П’єр і місто лабіринтів» та «Рік у лісі» стали нашими бестселерами номер один. А от якщо говорити про книжку, яка мене особисто зачепила, зворушила, закохала в себе, то це роман Елізабет Ґілберт «Природа всіх речей».

Приїзд на Книжковий Арсенал такого знакового письменника, як Ульф Старк – дуже важлива подія. Українські видавці цього року стали помітно активнішими на зовнішньому ринку. Стало більше гравців, які борються за права на світові бестселери (наш досвід майже річних перемовин стосовно купівлі прав на творчість Гемінґвея цьому підтвердження), водночас побільшало тих, хто продає права на закордон.

Достойний стенд України на Франкфуртському книжковому ярмарку – безперечний здобуток і подія року. За цим майбутнє в комунікації між українськими видавцями та цілим світом. А для нас ще дуже важливо було вийти на китайський ринок. Цього року Видавництво Старого Лева стало стендовим учасником Пекінської книжкової виставки – вперше в історії України.

Для мене це відкриття офісу Міста Літератури у Львові – зокрема створення за їхньої ініціативи довідника-путівника «Львів – місто натхнення. Література» з інтерактивною мапою.

 Читайте також: Вімельбухи завойовують книжковий ринок

.

Ірена Карпа,

перший секретар з питань культури посольства України у Франції

В мене на робочому столі завжди тепер лежить книжка Бондаря «І тим, що в гробах» – я завжди його читаю в мережі, щоб підняти собі тонус – без влучного сарказму, як у нього, навіть кава не бадьорить. Просто є автори, від яких ти довго-довго чекаєш книжки. Андрія знала як поета ще колись давно-давно, і, як на мене, це був один із найкращих зразків актуальної поезії.

Знову ж, за місцем знаходження, це – Паризький Книжковий Салон. Він характерний тим, що орієнтований на читача, а не на бізнес-партнерів. І дуже багато перекладної літератури. Цього року – схрестімо пальці – вірю, що на Салон приїдуть українські письменники. Як мінімум, Посольство запросило на це фінансування, і є певні ідеї щодо того, як найкраще «прочитати» українських авторів французам.

Uber. Я в Парижі ним активно користуюся, але в Україні він теж є. Сподіваюся, працює так само добре. Бо не треба переживати, що немає готівки чи довго мерзнути, чекаючи на зелений вогник. Плюс водії завжди ввічливі, питають, яку радіостанцію ввімкнути, не говорять з тобою, якщо сам не хочеш, і є вода й цукерки для дітей.

Олександр Афонін, 

президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів

Олександра Коваль,

президент Форуму видавців у Львові

Видання «Ілон Маск. Tesla, SpaceX і шлях у фантастичне майбутнє», що викликало цілий шквал емоцій: від цілковитого захвату до критиканства перекладу і способу розповсюдження. Тішуся, що Оксана Форостина об’єднала свою креативність з потужною фінансовою та дистрибуційною спроможністю Yakaboo, які разом зробили нове видавництво, яке точно створить конкуренцію в певних нішах, зокрема, у бізнес-виданнях. А, взагалі-то, відзначити одну-єдину книжку  року мені  так само важко, як і назвати п’ять тих, які вплинули на формування мого світогляду.

Найважливіший для мене сервіс, який запрацював у 2016, – це оновлений сайт Форуму видавців, і, особливо, його функція вибору книжок. Сотня видавців і тисячі відвідувачів цьогорічного Форуму скористалися можливістю знайти нові книжки на стендах видавців і проголосувати за них. У 2017 році цей сервіс буде ще кращим. Запрошуємо на сайт, щоб обирати  і читати найкращі книжки 2016 року.

Ірина Вікирчак,

керівниця Бюро програми ЄС «Креативна Європа», засновниця фестивалю «Intermezzo», менеджерка культурних проектів

Головними подіями для мене цього року стали два літературні фестивалі в Європі, де була презентована українська література: Read My World в Амстердамі та фестиваль імені Дж. Конрада у Кракові. На обох я курувала нашу програму, на обидва вдалося привезти українських авторів, зокрема Андрія Куркова, Оксану Забужко, Вікторію Амеліну, Андрія Любку в Амстердам та Гаську Шиян, Софію Андрухович та Наталку Сняданко в Краків. Дуже задоволена нашою участю в обох фестивалях.

Ілля Стронґовський,

книжковий дизайнер, співзасновник «Доброї Листівки»
і «Видавництва»

Так сталося, що як книжковий дизайнер, який читає те, що йому дають на оформлення, на власне моє читання лишається геть мало часу і зусиль, тому я ще рік тому свідомо обмежився тільки двома категоріями: художніми альбомами і поезією.

І якщо з поезією в Україні завжди все гаразд, то з альбомами трохи складніше, тому в цій категорії, особисто для мене, найважливішим є вихід альбому українського кіноплакату 1920-х років. Це безпрецедентна річ, західного рівня якості з унікальним, майже повністю відсутнім в інтернеті матеріялом. Виходом цього альбому ми починаємо відкривати собі – і світові – історію українського графічного дизайну, про який ні ми, ні світ нічого не знаємо. Між тим, дізнаватися про це варто, бо лікує від меншовартости і самодискримінації. Чотири роки в очікуванні виходу були, безперечно, варті того. Тепер головне не зупинятися.

В поезії вибір трохи складніший, але лише трохи. Серед численних (і розмаїтих) книжок, осібно стоїть збірка Олени Гусейнової «Супергерої». Хорошою поезією нікого не здивуєш, ми в цьому плані балувані, сама її якість уже не є причиною для уваги.

Подача є.

І в «Супергероїв», буквально яскравого, викличного, дуже візуального дітища студії «Аґрафка» подача така, що перехоплює подих. Трьома пантонами вони роблять дива на кожній сторінці. Подекуди це заступає самі тексти, але частіше вони йдуть в унісон. «Супергерої» цікаві ще й тим, що будь-яке наслідування з грою з пантонами в поезії сприйматиметься як епігонство, отже ця книга осібною і лишиться.

Ну і не можу не згадати нас, «Видавництво», і наш дебют «Бути мною» Анни Хьоґлунд. Ми з Лілею Омельяненко купили права на неї (перші в світі) навіть ще не знаючи тексту, лиш за самі ілюстрації, а після того книжка взяла цього року Bologna Ragazzi та увійшла до Білих Круків, а авторка отримала премію Астрід Ліндґрен. Книжка не просто розсуває межі відвертости у підлітковій літературі, закладає основи рівноправ’я та фемінізму, вона показує, що є платоспроможна авдиторія, готова платити майже европейську ціну (ми дешевші) за вироблений в Україні продукт рівня якості вищого за европейський.

Поліграфічно ми перевершили шведський ориґінал, принагідно дякую друкарні «Huss». Візуально – ми перші застосували ідею ексклюзивних шрифтів для видавництва, принагідно дякую Віктору Харику за них, і здійснили кілька менших революцій, зокрема у рівні оплати причетних. «Видавництво» створювалося як взірець того, яким може і має бути українське книговидання і ми тільки почали, stay tuned.

Тут хочеться охопити все. І Запорізьку книжкову толоку, яка виправдала весь хайп навколо неї з минулого року. І ПЕРШИЙ ПРИСТОЙНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ СТЕНД У ФРАНКФУРТІ, капс невипадковий, це однозначна і переконлива перемога, ще пару років і можна буде подавати заявку на включення до черги на почесного гостя.

І статус «Читомо» як ковальні високоякісних менеджерських і журналістських кадрів, наслідки роботи яких приємно спостерігати будь-де. І динамічну появу нових нішевих видавництв – «П’яного корабля» з якісною перекладною поезією і претензією на місце поміж тернопільським «Кроком» та франківським, напевно, проєктом «Вавилонська бібліотека». Artbooks з їх прекрасними вімельбухами. «Pabulum», які успішно відбрунькувалися від Центру літературної освіти, а я ще пам’ятаю коли то було літклубом «Маруся». І кілька (!) видавництв, що взялися робити комікси українською. І розквіт україномовної перекладної фантастики. І перегони між видавцями за купівлю прав на останні світові бестселери, абсолютно неуявна річ. І численні експерименти на книжковому полі, яких досі ніхто собі не дозволяв. Незважаючи на всю фіґню, яка відбувається в світі і країні, українське книговидання набуває цивілізованих рис, про це завжди мріяв.

Себто основним відкриттям року для мене стало усвідомлення, що в Україні почав оформлюватися повноцінний книжковий ринок. Якщо заклики «Нашого Формату» та Антона Мартинова про потребу людської статистики по книговиданню, а не вотетовот що у нас всі роки Незалежности існує під вивіскою Книжкової палати втіляться, я остаточно повірю у незворотність змін.

Як дуже інтернетна людина зрозумів, що мене обтяжує Facebook. Заміни йому нема і не потрібно, але він для мене рухається до номінації сервіс-закриття.

Читайте також: Свіжий друк: новачки книжкового ринку України

.

.

.

Романа Романишин і Андрій Лесів,

творча майстерня «Аґрафка»

.

.

.

Якщо дебютний роман Остапа Дроздова «догнав» мене зовсім несподівано – я давно знала Остапа як успішного журналіста і зовсім не очікувала отримати від нього рукопис, який зачепив мене з першої фрази. Відверта, якісна, філософська проза. Радує, що Остап не зупинився (як часто буває з дебютами) і пише далі. Наприкінці року я очікую наступний рукопис під втаємниченою назвою «№2».

Зустріч з Ліспектор розпочалась для мене в давньому 2009 році в Парижі і матеріалізувалась в 2016. Я неймовірно щаслива, що мені вдався цей проект, хоча був він дуже складним. Дуже рада, що в цьому проекті знайшла однодумців і помічників Інну Корнелюк (авторку чуттєвої передмови, редакторку книжки та керівницю проекту), Ольгу Фреймут (одну з перших читачок книжки та емоційного відгуку), Олександра Вешелені (чудового організатора презентації у Вінниці) та Бенджаміна Мозера (дослідника та промоутера творчості Кларісе Ліспектор у світі).

Декілька розчарувань:

• Прогнозовані скандали з якістю перекладів від «КСД» продовжуються. Здається, видавництво не робить жодних висновків і вважає, що йому простіше вилучити наклад і переробити, аніж зробити якісно з першого разу. Я минулого року писала про це, але доволі помірковано. Порадувало то, що український читач перекладної літератури став дуже уважним і саме пересічний читач в Facebook підняв кампанію проти неякісного тексту і довів справу до логічного кінця (Елена Ферранте).
• Демпінгові ціни на українські книжки від деяких великих видавництв в роздрібній торгівлі.
• Фінансовий крах проекту Komubook. Відсутність бізнесової складової і утопічні плани не могли дати позитивних результатів.
• Тихе «згасання» проекту Bookland. Відсутність всеукраїнської платформи для продажу електронних книжок.

Поява професійних інтернет-магазинів у видавництвах. Зміна сайтів на нові платформи. Активізація продажу книжок через інтернет (гарні результати «чорної» п’ятниці явно обнадіюють). Але все це – окремі видавництва. Необхідно одного потужного гравця в книжковій інтернет-торгівлі.

Вперше в українських видавців з’явилась надія розпочати боротьбу з піратськими сервісами завдяки роботи УАВК і персонально Президента Олександра Афоніна. Департамент кіберполіції Національної поліції України спільно з УАВК розпочинає системну роботу.

.

.

.

Костянтин Кожем’яка, 

засновник родинної друкарні Huss і видавництва ArtHuss

Для нас безумовно книгою року стало видання українською світового бестселера Сари Торнтон «33 митці у трьох актах…» Окрім презентацій на основних книжкових майданчиках — Книжковому Арсеналі і Форумі видавців — ефектним продовженням промо книжки стали два сети перформансів «Невідомі…» (куратори Алевтина Кахідзе й Олександр Михед), які стали фактичним театралізованним продовженням книги.

Арт-проект Зої Орлової і Олександра Найдена «Танго в божевільні» і презентація арт-каталогу проекту, до якої долучився культовий російський письменник Віктор Єрофєєв, оповідання якого «Життя з ідіотом» надихнуло авторів на створення проекту.

За декілька днів наш інтернет-магазин переходить на нову інтернет-платформу — зараз він доопрацьовується в тестовому режимі. Основні відмінності, які відчує споживач: можливість придбання електронних версій книг і електронні платежі за покупку.

 Читайте також: Костянтин Кожем’яка та ArtHuss: Розтопити лід сором’язливості

.

.

.

Софія Анжелюк,

менеджерка культурних проектів

Книгою року, безсумнівно, для мене стала «Saint Porno» — не через претензійну тему чи стиль, а тим, що вийшла у дуже потрібний момент. Питання свободи, власного вибору та розуміння відповідальності за нього —те, з чим доводиться жити кожному.

Подією-відкриттям у літературному плані для мене стала літературна сцена арт-фестивалю «Трикутник», адже два дні літературної тусовки із повним «доступом до тіла», читаннями під час палючого сонця одного дня і зливи другого як молодих, так і поважних письменників, цього року не пам’ятаю більше ніде.

Відкрила для себе франківську книганю «Під лиликом». Коли б не приїхала, з якими би «захцянками» не зайшла — завжди затишно, можна поговорити про книжки та придбати те, за чим прийшов, або — що знайшов.. .

.

.

.

Дана Павличко,

директорка видавництва «Основи»

Проект «СЕМЕНКО100», який був на майданчику Pictoric під час Книжкового Арсеналу. Сюди увійшло 100 артбуків до 100 віршів поета-футуриста Михайля Семенка. Над проектом працювали художники Катерина Лесів, Романа Рубан, Михайло Букша та Ольга Гайдаш.

Олександр Вешелені,

літературознавець, перекладач, координатор подій у вінницькій Книгарні «Є»

Не буду повторювати вже усталене спостереження 2016 року стосовно домінування перекладної літератури (зокрема нон-фікшну), але дійсно її стало в рази більше, і це остаточно перетворило наш книжковий ринок з камерного середовища у надпотужний і часто важкоохопний процес. Я і сам переключився на бодай фрагментарне читання новинок у цьому сегменті (зокрема в рамках проекту «Нон-фікшн.ua»).

Але згадаю радше про дві книжки «немейнстрімового» плану, обидві з яких стосуються історії Криму: це «Філософська думка Кримського ханства» Михайла Якубовича і «Весілля кримських татар: традиційні форми і трансформації» Олени Соболєвої. Хоча це і наукові монографії, читаються вони з великим захопленням і розставляють дуже багато важливих акцентів у нашому стереотипному баченні півострова. Тема Криму цьогоріч була фокусною одразу на трьох фестивалях (Книжковий Арсенал, Intermezzo, Форум видавців), але мені здається, нам усе ще бракує в інформаційному просторі книжок про Крим і його корінні народи – особливо в сегменті художньої літератури.

З приватних читацьких «вау» відзначу романи «Час зірки» Кларісе Ліспектор, «Помирана» Тараса Антиповича, поетичні збірки Леся Белея, Олени Гусейнової, Ростислава Мельникова.

Особливою подією літературного року для мене став Одеський літфест, який проходив уже вдруге, але потрапити на нього мені вдалося лише вперше. Передусім привабив список запрошених авторів, серед яких були і першокласні авторки з угорським корінням, а також атмосфера європейського фестивалю без ярмаркової метушні. Дещо засмутила низька залученість аудиторії, але мені хочеться вірити, що у майбутньому команда фестивалю зможе привернути до цієї події увагу літспільноти Одеси та всієї України – усі необхідні для цього компоненти у них вже є.

За останній рік дуже сильно виріс проект літературної медіатеки 5books. Для мене він передусім важливий завдяки величезній кількості аудіо-відеоконтенту, який часто має справді особливу цінність для історії (як це було раніше, скажімо, з подкастами «Кабі.net»-у). Ну, і тішуся з того, що цей ресурс фокусується на літературних подіях рідної Вінниці, створюючи приклад іншим «нестоличним» містам у плані рефлексії довкола культурного життя.

.

.

.

Тетяна Стус,

співзасновниця та керівниця проекту промоції дитячого читання «BaraBooka. Простір української дитячої книги», дитяча письменниця

Безперечним проривом та революцією цього року стало видання навчального посібника «Хрестоматія сучасної української дитячої літератури» у двох томах. За моральної та практичної підтримки колег упорядковувала ці книжки я, тож про зміст та реалізацію концепції нехай кажуть інші фахівці. Відзначу інший, надважливий, бік явища. По-перше, державний перст в освіті відійшов від принципу бронзових ідолів. По-друге, вдалося поєднати зусилля досі непоєднуваних «верхів» та «низів» у літературному, освітньому та видавничому процесі. З’явився важливий запит «верхів» (а також ефективний інструмент його реалізації) на те, що роками напрацьовували «низи»: волонтери дитліту (критики, оглядачі, промоутери тощо), видавці, ігноровані офіційним «літературознавством» письменнники.

В масштабах України поки ніщо не перевершує активності, масовості, рівня Книжкового Арсеналу. Авансом надію на подієву прикметність 2017-го можна покладати на створення Інституту Книги: підстава – цьогорічне залучення до цієї структури Ростислава Семківа.

Збільшення кількості комфортних місць для вибору книжки. Радує вибір книгарень-кав’ярень з різним настроєм, інтер’єром, принципом добору видань. Всіх їх об’єднує повага до читача і до книжки: зручність, комфорт, доступність. Я часто буваю у «Моїй книжковій полиці», розташування якої є вельми вдалим. Також там «соціальні» ціни (мабуть, за рахунок вартості кави), тому не обов’язково гуглитися в пошуках дешевшої вартості потрібної книжки чи їхати в загальновідомий супермаркет.

Читайте також: Тетяна Стус: «Немає універсальних дітей-читачів»

.

.

.

Микола Ковальчук,

дизайнер текстів та книжок, дослідник історії, технології та семіотики шрифтів, викладач Могилянської школи журналістики

Щороку виходить чимало цікавих книжок, об’єктивно обрати одну з них досить важко. Мій суб’єктивний вибір значно простіший — я обрав одне видання з-посеред тих, для яких цього року розробив дизайн. Збірка публіцистики Оксани Забужко «І знов я влізаю в танк… » — це така неймовірно складна мозаїка з тисячі деталей, яку авторка вибудовує просто перед очима читача, поєднуючи факти й асоціації в тексти, а тексти — в детальну панораму найближчих п’яти років інформаційної війни, яку проти нас століттями веде одна напіврозкладена північна імперія.

Мені було цікаво працювати з цією книжкою ще й тому, що частину текстів я вже читав раніше, але разом із новими, раніше не опублікованими, вони звучать значно глибше. Зрештою, сама робота над дизайном та версткою, співпраця з авторкою, редакторкою та ілюстратором — це теж свого роду складання мозаїки, тому ця книжка для мене — справді книжка року.

У цьому році я вперше втрапив на одну з традиційних уже зустрічей художників «Ілюстрактор», які проводять мої добрі друзі — Олександр Ком’яхов, Алла Калініченко, Ольга Протасова, сестри Лопухіни та багато інших. Під час заходу я розповів про основи технології виробництва книжок, послухав виступи колег, а головне — побачив величезну кількість чудових видань із приватних колекцій художників, і вражень було чи не стільки ж, як після Книжкового Арсеналу чи Форуму видавців.

Крім того, у різних містах останнім часом відбулися кілька конференцій, присвячених дизайну — серед них «DeStArt» у Львові, «CASES» у Києві, «Design Village» в Івано-Франківську. Думаю, це добрі новини — в Україні формується креативний клас, і це не тільки приваблює до творчої індустрії більше новачків, але й допомагає досвідченим фахівцям обговорювати, погоджувати та формулювати свої потреби, ефективніше співпрацювати з вишами та з підприємцями з України і з інших країн.

Спеціалізованих сервісів для дизайну тексту з’явилося чимало, тож розповім про два з них, які цього року сподобалися мені найбільше — міжнародний Typecast та український Rentafont. Обидва сервіси пов’язані з вибором та ліцензуванням шрифтів.

На сторінці typecast.com можна безкоштовно спробувати у роботі шрифт, який ви хочете придбати — там є чимало шаблонів і простий, але зручний конструктор, який дозволить обрати масштаб і колір напису, спробувати набрати певним нарисом певного шрифту потрібний вам текст, подивитися, чи добре виглядатиме комбінація кількох шрифтів у тому розмірі, який ви плануєте використовувати. Результат вашої роботи можна зберегти і навіть дати посилання вашим колегам чи замовникові, щоб вирішити, яку ліцензію і на які нариси шрифту потрібно купити. Думаю, передовсім Typecast стане у пригоді веб-дизайнерам, зокрема тому, що показує, як шрифти виглядатимуть у браузері, а не в програмах для дизайну чи прототипування. А ще можна придбати абонемент на використання шрифтів від різних виробників — сплачуєте певну фіксовану суму щомісяця і можете використовувати будь-який із чималої колекції Fonts.com чи Monotype.

Єдина проблема шрифтового абонементу Typecast — кирилівських шрифтів там порівняно небагато. А от український сервіс rentafont.com.ua пропонує шрифти, які підтримують кирилицю, до того ж, модель передплати тут принципово інакша — індивідуальна. Тобто ви можете орендувати тільки ті шрифти, які вам потрібні, і саме стільки часу, скільки треба для роботи. Як і Typecast, Rentafont дозволяє орендувати шрифти і для приватного використання (Desktop), і для використання в оформленні сайтів (Webfont). Обидва сервіси мають непогану систему пошуку і вибору шрифтів, але інструменти для попереднього випробування шрифтів у Rentafont значно простіші.

Читайте також: Микола Ковальчук: «Дилетантство — головна проблема всієї країни»

.

.

.

Анастасія Левкова,

арт-директорка мережі книгарень «Є»

Книжкою року, а може, й десятиліття, стала для мене «Людина у пошуках справжнього сенсу» Віктора Франкла (переклад Олени Замойської, видавництво «Клуб сімейного дозвілля»), австрійського психолога, засновника логотерапії як напряму психотерапії, людини, яка пережила нацистські концтабори й про це написала. Перша частина розповідає про буття в концтаборі, але не для зображення жахіть (це є темою багатьох інших книжок), а для того, щоб показати, ким виявляється людина в екстремальних умовах, тоді, коли не лишається більше нічого, крім її оголеного існування. Друга частина – це опис логотерапії як напряму.

Цінність праці Франкла, написаної й уперше виданої ще в 1946-му (потім частину про логотерапію доповнювано; український переклад вийшов лише цьогоріч), по-перше, в тому, що вона переконливо показує, ким є людина насправді, і при цьому – увага! – автор не перестає в неї вірити. Підстави для віри є, бо, як доводить Франкл (і це наступна цінність праці), людина є чимось більшим, ніж просто набором Я, Воно, Над-Я, прагнень до задоволення, – психолог вважає, що найголовніше прагнення в людині – прагнення до сенсу.

Іншими словами, Франкл повертає людині її духовний вимір, заперечуваний Фройдом. Він дає надію, бо відходить від детермінізму, – вважає, що в кожну мить життя людина сама обирає, ким їй бути, як повестися чи принаймні як ставитися до довколишнього світу і власного життя. Книжка реактулізує поняття відповідальності та любові, яку Франкл зовсім не вважає побічним ефектом сексуальних бажань та інстинктів.

Сьогодні, уже після смерті засновника логотерапії, ця книжка важлива й популярна, думаю, зокрема, тому, що її автор серйозно ставиться до понять цінностей та сенсу; постмодерне грайливе ставлення до цих понять і релятивізм поволі відходять – маю відчуття, що як Україна, так і європейський світ знову починають серйозно замислюватися над тим, що є абсолютні, невідносні цінності.

Книжковими подіями року були для мене традиційно – Книжковий Арсенал та Форум видавців у Львові.

Якщо говорити про одиничну подію (а не набір подій), то яскравою видається мені зустріч із американською журналісткою Памелою Дракермен, авторкою книжки «Французьке виховання», що відбулась на початку вересня у київській книгарні «Є». Український переклад (перекладачка Вікторія Наріжна, видавництво «Критика») вийшов іще 2013 року, тож це не була презентація, але тим цікавіше: прийшли ті, хто встигли книжку прочитати, обдумати, обговорити й багато яких порад навіть випробувати на власних дітях.

Кожна жаба хвалить своє болото, тож і я похвалю. Важливим сервісом цього року вважаю нововідкриті книгарні «Є» у Сумах, Хмельницькому, другу й третю в Дніпрі (перша в цьому місті відкрилася минулоріч), другу в Харкові, третю у Львові, шосту, сьому й восьму в Києві. Книжки, зокрема українські, стають ближчими до людей, і це не може не тішити.

.

.

.

Марія Шубчик,

асистентка відділу «Інформація та бібліотека» Goethe-Institut в Україні

Певно, не відкриттям, а очікуванням, яке справдилось, став роман Андреаса Штайнгьофеля «Середина світу», виданий цьогоріч у Видавництві Старого Лева. Активні дискусії про табуйовані теми в юнацькій літературі – це констатна кожного літературного фестивалю, але поява одразу декількох романів про підліткові «чорні дири»: непоразуміння, пізання своєї сексуальності, опір суспільним догмам, здається ознакою, що видавці і читачі підліткової літератури більше не уникають складних тем.

Коли в мене вдома нарешті з’явиться окрема поличка з артбуками та іншими візуальними виданнями, які я збираюсь гортати вечорами, там точно буде стояти «Кримінальний кодекс» від видавництва Основи.

Власне, цього року найбільша кількість маленьких книжкових відкриттів для мене траплялась на стенді проекту «Малі.UA»: видання краудфандингового проекту Komubook, красиві книги серії Лоція та інші.

Але певного книжкового відкриття цього року не сталось: наскільки я знаю, так й не вийшов жодний перекладений графічний роман. Буду очікувати цього від наступного року.

Не знаю, наскільки коректно говорити про подію, до якої сама була дотична, але для мене дуже важливим було проведення цього року конкурсу на найкращий книжковий дизайн, який організували Goethe-Institut та Книжковий Арсенал за підтримки Читомо, Франкфуртського книжкового ярмарку та фонду «Buchkunst». Книжкова естетика – це не тільки вдале технічне чи поліграфічне втлення, це й певна магія книги, яку береш до рук. Це був дуже цікавий досвід, тому сподіваюсь, що цей конкурс стане традиційною подією.

Відкрита бібліотека кра?сних мистецтв: цікавий та потрібний проект та дуже енергійні, активні молоді люди, які його реалізують. Також мені дуже імпонують активності,які проводить молодіжна секція Української бібліотечної асоціації.

Читайте також: Марія Шубчик: Мрію, щоб ми могли говорити на актуальні теми мовою коміксів

.

.

.

Лілія Шутяк,

прес-секретар Міжнародної літературної корпорації  «Meridian Czernowitz»

Кількість книжок, про які хотілося б розповісти, надзвичайно велика. Особливо потішило різноманіття українських перекладів, які з’явились у 2016-му. Зокрема, я б відзначила такі: «Пастка-22» Джозефа Геллера, повне зібрання прозових творів Г. Ф. Лавкрафта (1-ий том), «1984» Джорджа Орвела, «Сатанинські вірші» Салмана Рушді, «Чорний – це колір» Ґрізелідіс Реаль, «Виголошення лоту 49» Томаса Пінчона, «Чорнобильска молитва» Світлани Алексієвич, «Комо» Срджана Валяревича тощо.

.

З українських авторів потішив Сергій Жадан і його «Тамплієри» – поетична збірка, проілюстрована одеським художником Олександром Ройтбурдом, та Андрій Любка з книгою оповідань «Кімната для печалі».

.

Знаковою для мене стала книжка Олександра Бойченка «50 відсотків рації». Вона містить 50 історій, розказаних у властивій Бойченку іронічно-гумористичній манері. Завдяки авторській майстерності, тексти збірки читаються надзвичайно легко й водночас змушують замислитися про речі, які нас оточують, і суспільство, в якому ми живемо. У книжки особлива структура, де кожен текст і кожна думка мають бодай одну свою протилежність. Очевидно, що автор використав цей прийом для того, щоб показати читачам, що в кожної людини – своя правда. І ніхто не знає, яка з них краща.

 

Поява нового дитячого арт-видавництва «Чорні вівці» й те, що за рік команді вдалося реалізувати 12 книжкових проектів, серед яких – українські, білінгвальні та перекладні книжки. Тішить те, що «Чорні вівці» вирішили просувати на українському ринку такі популярні за кордоном і наразі незвичні для нашого читача видання, як артбуки.

У 2016 році по-новому відкрила для себе Instagram і почала активніше його використовувати. Ця соціальна мережа дає чимало можливостей для промоції книжок і читання загалом. Справжнім книголюбам важко втриматися, щоб не запостити фото того, що вони зараз читають. Ну, а для інших – це й рекомендація, і приклад для наслідування.

Читайте також: Лілія Шутяк розповіла, про що (не)мовчить книжковий піарник

.

.

.

Тетяна Трофименко,

заступниця директора з наукової роботи у Харківський літературний музей, літературна оглядачка

Якщо говорити про книжку року в сучасній українській літературі (а саме вона цікавить мене найбвльше), я би назвала три: «Забуття» Тані Малярчук (реконструкція історії через досвід особистого переживання) , «Помирану» Тараса Антиповича (антиутопія з виразними алюзіями сьогодення) та «Нічні купання в серпні» Сергія Осоки (зразкове психологічне письмо). Плюс – збірка есеїв Андрія Бондаря «І тим, що в гробах…» – цьому авторові вдається з унікальним гумором проговорювати суспільні проблеми й провокувати дискусії.

Подіями року стали літературно-мистецькі фести – «Porto Franko Gogol Fest» та «Книжкова толока» у Запоріжжі, які засвідчили прекрасну, як на мене, тенденцію – рухати культуру в регіони. Думаю, для багатьох учасників цих заходів стало відкриттям, із яким зацікавленням люди беруть у них участь, купують книжки, виходять на контакт. У мистецькому дискурсі мого міста важливою подією став масштабний «Галіція-фест», а також проект, який щойно стартував, – «5 Харків». Сподіваємося за його допомогою трохи збурити культуру в масах.

Із сервісами як такими в мене не дуже складається – і далі сиджу на Facebook. Коли ж говорити не власне про сервіси, а про інтернет-проекти ширше, не можу не згадати сайту «Новинарня», що його запустили журналісти Дмитро Лиховій і Леся Шовкун. Протягом 2016 року сайт набув значної популярності та заслужив авторитет завдяки високим стандартам журналістики та цікавому контенту.

Я ж цьогоріч писала там огляди на новинки сучукрліту. Початковим задумом було створити пародію на цей жанр, який нині безнадійно спопсили оглядачі, схильні поширювати замість оглядів анотації до книг. Проте, здається, кінцевий результат трохи відійшов від початкової ідеї, наблизившись до того естетичного ґатунку, який Олександр Михед люб’язно назвав «критикою нової щирості».

.

.

.

Артем Літвінець,

керівник книжкового напрямку інтернет-магазину Yakaboo.ua

Книга-відкриття 2016 року – роман «Син» Філіппа Майєра. Хоча його переклад російською і вийшов у кінці 2015-го, читав я його вже у 2016-му.

«Син» – це панорамна картина Техасу та історія цілої країни; епічна сімейна сага, дія якої відбувається протягом більш ніж 100 років та відверта ода людській жадобі, жорстокості, прагненню приборкати природу та пригнітити собі подібних.

Майєр, доречі, для роботи над «Сином» прочитав близько 350 книжок про Техас, вчився полювати з луком і провів місяць, стріляючи в буйволів та харчуючись кров’ю мертвих тварин. Такий підхід до написання книг мені подобається.

Конкретну подію вибрати не можу. Але дуже хочеться відзначити усе, що робив Центр літературної освіти. Щиро радий, що їх події вийшли на новий рівень  на сьогодні вони є провідною в Україні організацією серед тих, що здійснюють освітні програми у сфері літератури та книжкового менеждменту. Їх внесок у розвиток ринку важко переоцінити, завдяки ЦЛО ми маємо доступну можливість професійно зростати та отримувати знання від практиків книжкової сфери.

На жаль, із новими сервісами у нас все не так добре, як хотілось би.  Цього року не було сервісу, який зміг бі стати 100% «відкриттям».

Читайте також: Як комерціалізувати видання: теорія і практика від Артема Літвінця

.

.

.

Ірина Славінська,

журналістка «Громадського радіо», літературна оглядачка

Моя персональна книжка року – це перекладений власноруч протягом 2016-го роман «Компас» Матіаса Енара, який отримав Гонкурівську премію 2015 року. Думаю, Книжковий Арсенал навесні 2017-го дозволить
розділити шарм цього тексту з усіма читачами. Якщо подивитися на книжкову полицю року, то на ній разом стоять старіші книжки (як-то бібліографічна рідкість – перекладена українською монографія «Feminists Despite Themselves», відома в українському перекладі як «Білим по білому» Марти Богачевської-Хомяк) та новинки року. З числа новіших книжок найбільш часто я радила друзям читати (а також позичала для домашнього читання) «Забуття» Тані Малярчук, «І тим, що в гробах» Андрія Бондаря, «Цісар Америки» Мартіна Поллака, «Відвага і страх» Олі Гнатюк, «Тамплієри» Сергія Жадана, «Я -Малала» Малали Юзусфай та «Важкі рішення» Гілларі Клінтон.

Для мене особисто це призначення нової очільниці Мистецького Арсеналу Олесі Островської. Тут моє відкриття трохи відкладене, бо насправді відкриється до весни 2017 року, поки ми будемо готуватися до
нового Книжкового Арсеналу.

Дуже повчальним був також досвід участі в журі нового конкурсу «Шерех», який мав на меті визначити найкращих «безкнижних» авторів есеїстики. Один з уроків, який я винесла для себе: усвідомлення того, як мало люди читають. Коли в десятці «довгого списку» ти бачиш, що 3/10 посилаються на однакову новину про «пост-правду», важко не думати, що всі вони читають лише фейсбук – і він у всіх чомусь однаковий.

Дуже важливим відкриттям року для мене став також нетиповий досвід книговидання. «Громадське радіо» завдяки упорядниці Ларисі Денисенко та підтримці соціально відповідальних донорів видало книжку «ПРОти
НАСильства». Вона поширюється безкоштовно онлайн, а друковані примірники є в центрах безоплатної правової допомоги та в центрах «Ла Страда». Чому цей проект я вважаю важливим? Тому що він зібрав десяток крутих українських письменниць і письменників, додавши до їхніх текстів психологічний і правничий коментар. Ця збірка знаходиться на межі літератури та прикладного використання з метою захисту жертв домашнього насильства. Вона є відповіддю на ганебну ситуацію з домашнім насильством в Україні, а також на скандальне голосування нардепів за закон про протидію домашньому насильству.

Цього року я більше замовляла книжок онлайн. У нашій родині стало звичкою купувати електронні книжки на Google Play, а паперові часто, коли немає часу на книгарню – на сайтах видавців або в онлайн-крамницях.

.

.

.

Антон Санченко,

письменник, засновник видавництва «Електрокнига»

«Як писали класики» Ростислава Семкова видавництва Pabulum. Це логічний результат того, що робить «Центр літературної освіти», слухати його лекції завжди було дуже цікаво, і ось нарешті вони вийшли на папері, для чого знадобилося заснувати нове видавництво інтелектуальної літератури. Надихає і підбір класиків під мікроскопом і форма подачі матеріалу. Мій примірник вже зачитали.

Бурхлива діяльність тернопільско-луцько-рівненського культурного діяча Сергія Синюка (ака Сержант культури), і його програми «Красиве і корисне», яка передбачає зустрічі з авторами у волинських (в історичному сенсі слова Волинь) бібліотеках і видання книжок. Завдяки цій бурхливій діяльності побачив я вперше побачив, чим живуть такі славні міста як Кременець та Острог, які мають славні традиції, в Острозі, скажимо, видавав свої книжки Іван Федорович, а з кременця в Київ украли єзуїтську бібліотеку для університету і пальму Гумбольдта для ботсаду. Кияни про цей випадок вже милостиво забули, а крменчани досі пам’ятають.

Книгарня першодруків ім. Швайпольта Фіоля.

.

Читайте також: Все буде нон-фікшн: 13 важливих книжок року

.

.

.

Дмитро Стретович,

директор видавництва Pabulum, співзасновник Центру літературної освіти

З поміж усього прочитаного хотів би виділити дебютну книжку Сергія Комберянова «Крадії пам’яті». Це гарний приклад молодої сюжетної прози, добре продуманої та з несподіваним фіналом. Прочитав повість на одному диханні за три години. Особисто для мене це критерій хорошого тексту. Також автор є прикладом письменника-початківця, який «зробив себе сам» – він постійно вчиться, активно займається просуванням і має в цьому успіхи. Сергій, як на мене, є прикладом для авторів-початківців у тому, що наполегливість винагороджується.

Серія курсів «Як написати бізнес-книгу», ініційована фондом K.Fund. Важливо популяризувати загалом тему української бізнес-літератури, в перспективі такі курси дадуть поштовх для наших авторів писати ділові книги, а не лише перекладати. У цьому вбачаю великих потенціал.

Книжкові автомати для видачі книжок, перші з яких вже відкрили в Києві. Це класно як для популяризації літератури, доступності книжок, так і загалом для розвитку «книжкової інфраструктури».

Читайте також: Як у світі популяризують читання за допомогою інновацій та ІТ-технологій