Скільки часу потрібно ілюстраторам, щоб створити комікс-газету? В українських ілюстраторів пішло два дні на опрацювання тем, упорядкування структури, вибір обкладинки, та, звісно, дебати щодо назви газети. В результаті ? маємо першу комікс-газету «Сковорода». Цей формат чудово себе виправдовує для комунікації та співпраці художників, які працюють у різних стилях та техніках, та з різними темами. Про приїзд до Києва німецької ілюстраторки, дизайнерки Кітті Кахане, воркшоп з українськими художниками та комікс-газету «Сковорода» Читомо розповіла асистентка відділу «Інформація та бібліотека» Goethe–Institut Марія Шубчик.

Про досвід проведення комікс-воркшопів

У 2015 році з українськими ілюстраторами працював німецький автор коміксів «Мавіл» Маркус Вітцель.  Але наприкінці минулого року в нас виникла ідея попрацювати з трохи іншим форматом, а саме, з комікс-репортажем або комікс-журналістикою. Цей жанр вже давно не є новим. Гортаючи періодичні аналітичні чи новинні видання, можна часто побачити ілюстровані епізоди чи реакцію комікс-журналістів на певні політичні, історичні, культурні чи соціальні події.

У нас був дуже класний досвід з Мавілем, попит був дуже великий. Ми планували лише одну сесію з ним, захід на 3-4 години, він просив не більше 20 людей, бо йому самому складно працювати з більшою кількістю. Але ми зробили два дні, дві різні групи, і він говорив, що рівень українських ілюстраторів настільки високий, що він був дуже вражений. Мавіл вважає, що дійсно є потреба, бо люди класно малюють, але комікс є жанром у нас не дуже поки що поширеним, мало популяризується у мистецьких школах, чи академіях, хоча звісно уже й дипломні роботи про комікс пишуть. Та все ж нема практики.

Марія Шубчик

В ілюстраторів має бути розуміння структури, логіки коміксу. Бо німецькі коміксисти дуже наголошують на тому, що не треба концентруватися на красі малюнку, на його естетиці, а потрібно концентруватися на взаємозв’язку малюнку та історії.

Ми не можемо стимулювати видавництво коміксів в Україні. Але те, що Goethe-Institut може зробити ?  привозити німецьких ілюстраторів, які б ділилися досвідом. Бо німецька коміксова традиція, саме активна традиція, нараховує значно більше, десь з кінця 90-х, бо у 80-ті роки був певний занепад цієї культури. І це якихось 20 років, але зараз комікс дуже розвивається. І ми вирішили, що маємо використати цю можливість, поки коміксист в Києві, тож запропонували їй попрацювати з дорослими професійними ілюстраторами.

Сильним боком комікс-репортажу є те, що він говорить про кризові ситуації, суспільні проблеми, буденні феномени дуже динамічно та емоційно, але в той же час, й може бути занадто суб’єктивним, що нерідко критикується з боку класичних журналістів. Отже, найкращий формат, щоб запустити невеликий дводенний редакційний нон-стоп.

Нам дуже пощастило, що саме в цей час наші колеги запросили до Києва німецьку ілюстраторку книжок, дизайнерку, авторку багатьох коміксів Кітті Кахане. Вона впродовж року зі школярами з усього світу малює комікси в рамках проекту «За 80 днів навколо світу», і саме з цією метою вона й приїхала до Києва. Але Кітті також зацікавилась нашою ідеєю і погодилась довше залишитись для того, щоб попрацювати й з професійними українськими ілюстраторами.

Читайте також: «Маленький засранець» та інші німецькі комікси

«За 80 днів навколо світу»

Кахане приїжджала до Києва працювати з дітьми в рамках проекту «Школи-партнери майбутнього», організованого іншим відділом. Це відділ, який працює з українськими школами, де спеціалізовано вивчають німецьку мову, працює у сфері культурних обмінів з німецькими школами.

Проект, у якому бере участь Кахане, розрахований саме на школи цієї мережі («PASCH» ? партнери школи майбутнього), і Київ був одним із міст, куди вона мала приїхати.  Кахане спочатку відвідала Мінськ, а потім завітала до Києва. Я про це дізналася, і подумала, що це ж доля!

Ілюстраторка малювала з дітьми в одній із київських шкіл, яка входить до цієї мережі. Проект реалізує Goethe-Institut по всьому світі, він спирається на твір Жуль Верна «80 днів навколо світу» і охоплює різні країни. Проект має на меті заохотити дітей малювати комікси та використовувати німецьку мову.

Кахане спілкувалася лише німецькою з учнями. Та й історію учні самі вигадують німецькою мовою. Зазвичай у проекті беруть участь старшокласники.

Кітті Кахане

Ідея в тому, що ілюстраторка дає початок історії, в якому початок, там є три герої, які подорожують від країни до країни, і діти розвивають цю історію далі й далі. Тобто, ми ніколи не знаємо, якою буде історія. Вона мандрує від країни до країни і в кожній іншій країні вона отримує вже новий розвиток.

Цей проект має за рік закінчитись, Кахане зараз дуже й дуже багато подорожує, і в результаті має бути виданий комікс, який видаватиме Goethe-Institut у Мюнхені. Це буде книга коміксів школярів з усіх відвіданих нею країн. Але зараз ці комікси можна знайти лише в електронному варіанті.

Кахане дійсно вміє працювати з дітьми, вона завжди їх наштовхує на те, щоб розповідали свою історію, використовуючи якісь такі локації, які не є дуже відомими туристичними місцями, але які є дуже цікавими, «особистими» для них. Ця історія ? це глобус, де ти можеш подивитися, що цікаво дітям.

Читайте також: Мар’яна Кондзелка: Виправдовуємо комікси перед дорослими, а діти в захваті

Кітті Кахане, порцеляна і килими

Сама Кахане дуже цікава. Це підтверджує мою теорію, що найкращі німецькі коміксисти виходять саме з НДР. Бо якщо ми зараз подивимося на зріз цього покоління, яке саме зараз активне, яке здобуло освіту на зламі історичних епох, то більшість із них, найбільш успішних, задали тон розвитку коміксу і комікс-культури в Німеччині.

Для мене є такий чіткий поділ: деякі з ілюстраторів починали малювати комікси, як протест. Коли в Київ приїжджав Мавіл, він казав, що навіть коли ілюстратор малював балони для тексту у своїх коміксах, то це вже вважалось ознакою схильності до капіталістичної культури і сприймалося не дуже добре. Ректори мистецьких шкіл були людьми під впливом і політично заангажовані, і це сприймалось дійсно як ознака, що митець тяжіє до капіталістичної культури. Андеґраунд-школа навмисно це робила, щоб показати свій протест.

 Кітті Кахане

Але в Кахане кар’єра склалась зовсім по-іншому. Вона закінчила митецьку школу, коли вже впав Берлінський мур. Ілюстраторка говорить, що вона залюбки б займалася книжковою ілюстрацією, але вийшло так, що просто не було попиту. Вона жила у Східній Німеччині, де просто не було на це попиту, бо країна на той час взагалі не знала, у якому напрямку рухатись. Тоді було не до культури.

Тому вона почала займатися зовсім іншим, ? мотивами для порцеляни і для килимів. У неї були дуже незвичайні мотиви. Вона стала популярною, бо отримувала замовлення від різноманітних бізнес-структур або банків. Килими, це теж спочатку пішло дуже добре. А потім Кахане почала візуально робити дуже класні звітності. І вона перетворила це на мистецтво, але далі у цю сферу не пішла, а пішла у сферу ілюстрації. Перша її книжка називалася «Kitty Kahane’s Funny Fish Food» (1999), в бібліотеці Goethe-Institut вона є.

У її роботах поєднання наївності, романтизму, але у той же час її герої видаються мені дуже самотніми. Думаю, що цим саме вона і «взяла». І за цю книжку Кахане отримала першу премію конкурсу «Найкрасивіша книга Німеччини». Після цього у неї була дуже цікава серія про «Старий Завіт»: за її концепцією відомі белетристи Німеччини описували ці біблійні історії своєю мовою, а вона їх ілюструвала. Це ціла серія, дуже-дуже класна. І одна з цих книжок також отримала премію конкурсу «Найкрасивіша книга Німеччини», здається у 2010 році. У ній йшлося про ковчег і тигра, який став вегетаріанцем. Вона професіонал, але в неї дуже наївні такі речі. Я думаю, це дуже гарно сприймається дітьми. Але й дорослими також.

Читайте також: Три випадки з історії андеграундного коміксу

Комікс-журналістика і комікс-репортаж

У нас виникла ідея попрацювати з газетою, то перше, що спало на думку, це комікс-журналістика. Мене дуже давно цікавить ця тема, бо один з коміксів, який мене найбільше вразив, це був саме комікс-репортаж, що намалював італійський митець Igort, називається «Українські щоденники» (Les Cahiers Ukrainiens). Мені колись його подарувала журналістка німецької газети, яка займається оглядом коміксів у Frankfurter Allgemeine Zeitung. Вона говорила, що цей комікс дійсно перевернув для неї сприйняття коміксу.

У ньому абсолютно відсутня комічність, і слово комікс настільки там недоречне. Ці нариси Голодомору в Україні набагато точніші, набагато більше візуально передають цей жах, який відбувався. Просто текстом це неможливо передати. Мене дуже це вразило і після цього я почала читати про комікс-репортажі, і наштовхнулася на те, що це досить таки не новий жанр, як мені здавалося.

Перший комікс-репортаж виник у 1993 році. Наскільки я пам’ятаю, це був мальтійсько-американський карикатурист і журналіст Жое Сакко, який писав про Палестину (Joe Sacco, Palestine). Він вважається піонером цього жанру. Потім вже митці почали самі себе називати комікс-журналістами. Був японський митець Наказдава Кеіджі (Nakazava Keiji / ?? ??), який написав автобіографічну збірку «Босоногий Ген» (Hadashi no Gen / ??????), де розповів про власний досвід, який стався з ним під час скидання бомби на Хірошіму.

На Книжковому Арсеналі я побачила те, що також мені було цікаве. На стенді «Незалежного альянсу», це робить видавництво з Петербурга «Бумкнига», видавець Дмитро Яковлєв. Вони видають дуже багато коміксів у російському перекладів. Вони видали комікс, який вважається дуже таким типовим, класичним комікс-репортажем, іранської дівчинки Маржан Сатрапі «Персеполіс» (Marjane Satrapі, Persepolis).

Але потрібно розрізняти, бо є комікс-репортаж, який створюється для якоїсь газети, тижневика. Це дійсно швидкий медіа-трюк, коли ми хочемо подати тексти, або подію, або якусь історичну віху візуально. Для того, аби спростити читання, зробити це більш ефектним, щоб якось привернути увагу читача, і це зараз робить дуже багато журналів. The Guardian, німецькі великі журнали роблять дуже часто.

Читайте також: Три історії про український комікс

Зазвичай це може бути недільний випуск із серйозними політичними новинами, події представлені скетчем. Ця форма набагато більш виразніша. Але класичною журналістикою це неймовірно критикується за суб’єктивізм.

Але якщо ми говоримо про серйозніші видані комікс-репортажі, то вони базуються на пошуку інформації. Головне, що їх відрізняє від графічних новел це те, що там не повинно бути драматургії. Це суто пошук й опрацювання інформації, потім передача інформації мовою візуальною.

Воркшоп для професіоналів і не дуже

Ми оголосили конкурс для ілюстраторів для створення комікс-газети «Сковорода». Заявок було набагато більше і нам завжди прикро відмовляти комусь. Але ми збираємо базу, і коли будемо наступного разу когось привозити, то обов’язково усім повідомлятимемо і запрошувамемо. Але потрібно все одно розуміти, що з групою більше ніж 20 людей митець не може якісно працювати.

Було помітно, що деякі учасники вже мають чималий досвід роботи з коміксами, розуміють логіку коміксу, а для інших учасників це був зовсім новий жанр. У нас був обмежений час на воркшоп ? лише два дні, і ми знали, що в результаті цього воркшопу хочемо мати продукт.

Коли ми проводимо воркшоп, то люди приходять, малюють, у нас, може, навіть і скетчів не лишається, ніхто цього не бачить, а малюнки настільки класні, що хочеться ними поділитися. Тому було заздалегідь оговорено, що ми набираємо маленьку редакцію. Бо це мала бути робота не над технікою, а над створенням повноцінного коміксу.

Наша редакція складалася із 14 учасників, це: Юлія Бондаренко, Анна Білоконь, Олена Павлова, Ярослава Бєлих, Павел Півень, Софія Рунова, Христина Юра, Юлія Шалімова, Ярко Філевич, Анна Тітченко (Anya Mushlya), Дмитро Кузьменко (Кузько Кузякін), Оксана Драчковська, Анастасія Шукевич та Ірина Король.

Дуже різні учасники: в деяких ми бачили, що є потужні напрацювання, деякі вже мали до цього ілюстровані книжки. Але не з досвідом малювання коміксів. Ми свідомо брали учасників, які мали дуже серйозні портфоліо, і тих, які тільки починають, які саме зараз закінчують художню академію. Одна наша учасниця навіть писала диплом по коміксах.

Кахане заздалегідь надіслала учасникам домашнє завдання, вона написала їм теми, які висвітлюються у стандартному тижневику і запропонувала рубрики, щоб кожен зміг подумати, над якою хоче попрацювати.  Нам було цікаво, наскільки зараз актуальні проблеми знайдуть відображення в цій газеті. Вона говорила, що розуміє, що саме болить зараз українцям і певне, учасники будуть все ж таки концентруватись на цих подіях. Але, як на диво, були охоплені дуже різні теми.

Ілюстратори працювали два дні. Скажу одразу, це не було ідеальним варіантом, бо нормальний воркшоп такого плану має тривати десь до тижня. Це був авральний режим, доводилося працювати дуже швидко, бо, по-перше, якщо це дійсно редакція, то ми мали зробити все. Ми мали обрати назву, зробити обкладинку, розподілити ролі. А певний час ми мали виділити на те, щоб Кахане познайомила учасників із принципами, за якими вона працює. Бо інакше не було би ніякого сенсу у її приїзді. Півдня ми дійсно витратили на те, щоб вона розповіла про свою філософію коміксу, про свої принципи роботи. Бо в кожного митця вони свої.

Було декілька варіантів обкладинок газети, а такоє самої назви. Кілька груп голосували, та обговорювали їх. Першим завданням, коли вони тільки прийшли на воркшоп, було описати, як вони дісталися до Goethe-Institut. Намалювати дуже швидкий скетч, зробити маленький репортаж. У багатьох на скетчах був пам’ятник Сковороді, який стоїть майже навпроти Goethe-Institut. Чи я писала в е-мейлах, що ви доходите до пам’ятника Сковороді, а потім повертаєте. Це моє припущення.

Читайте також: Комікси Болгарії, або як не зустрілися стомлені динозаври і юні птахи

Ми включили один комікс, який не був намальований у рамках воркшопу, потім нам ілюстраторка його дослала. Це був «Крим у тьмі»», те, що всіх турбує зараз. Можна говорити про це тисячами слів, але коли вона намалювала цей темний-темний, чорний комікс, я зрозуміла, що його дійсно треба включити до газети, бо це таке класичне уявлення про комікс-репортаж.

Є проблематика, є ілюстратор, який передає цю проблематику за допомогою візуалки.  До актуальних якихось подій вони роблять невеличкі замальовки. Я думаю, що початок є. Потрібно дослідити у нас це питання, бо я більше була сфокусована на німецьких виданнях. Думаю, що в майбутньому це буде більше розвиватися, але ілюстратори мають чітко розуміти різницю. Бо репортаж ? це щось швидке, і ілюстратор повинен мінімалізувати свою суб’єктивність.

Я знаю, що дуже багато ілюстраторів уже мають свої творчі надбання, з кимось ми робили брошурку на конкурс, дехто на Книжковому Арсеналі уже проводив дітям воркшоп. І ми намагаємося з цими ілюстраторами постійно контактувати, для себе їх там не відпускати, бо для нас це також скарб. Це напрацьовані контакти, ілюстратори, з якими ми хочемо працювати далі. Також і для пошуку різних проектів. Наприклад, з одним із учасників воркшопу ми зробили зараз проект ілюстрації до віршів Яна Вагнера, це Ярко Філевич.

Ян Вагнер сам сказав, що дуже хотів би, щоб вони були в книжці використані. Це ось один із найбільших результатів цих воркшопів, які ми проводимо, відкриваємо для себе цих людей. І ми хочемо залучати їх до наших подальших проектів. А ще результатом цього воркшопу мало бути те, що учасники, які тільки-тільки починають, матимуть що долучити до свого портфоліо.

Я бачу, що німецькі ілюстратори, які приїжджають, дуже вражені рівнем українських колег. Це не слова, щоб нас заспокоїти, це справді так. Мені здається, що все ж таки німецький ринок ілюстрацій дуже широкий і там багато різноманітних людей мають більший шанс потрапити на цей ринок. Ті, які вчаться самі, ті, які схопили якийсь стиль і можуть його зараз відтворювати. У нас, через те, що ринок дуже маленький, і шанси мають тільки ілюстратори дуже класні, або ті, кому пощастило. Наші ілюстратори мають працювати і працювати, а ми маємо їх показувати. Я знаю, що Кахане позабирала навіть маленькі скетчі, які вони робили як вправи, бо вона сказала, що має їх собі зберегти.

Для мене було здивуванням, що газета викликала такий резонанс. Ми викладали її на стенді Goethe-Institut і люди приходили, запитували, казали що вони в когось чули/бачили, що є така газета і вони хочуть її також собі мати. Нам навіть написав музей Сковороди, що вони теж обов’язково хочуть мати її у себе в фонді.

Читайте також: Томаш Прокупек про чеський комікс як мрію про Захід

Нас просили видавництва також надати цю газету. Я дуже сподіваюся, що видавництва подивляться, які це класні ілюстратори, бо ми свідомо вказали авторів, щоб при нагоді видавництва змогли знайти цих ілюстраторів. Дуже сподіваємося, що ці газети потраплять у правильні руки. Думаю, зараз у нас багато видавництв, які шукають класних ілюстраторів, то вони обов’язково звернуть на це увагу.

В ідеальному варіанті це мало би бути періодичне видання, бо воно тоді дійсно набуває сенсу. Ця газета була дещо розфокусована, ми писали все і про все: про культуру, мистецтво, політику, про що завгодно. Як мені здається, доцільно робити принаймні декілька випусків тематичних. Хоча б два випуски на рік, щоб вони дійсно стосувалися певної тематики.

Газета буде українською. Ми відіслали цей варіант у Німеччину, також хочемо розповсюдити її там, бо це все зроблено було для того, щоб все ж таки дати якийсь поштовх цьому комікс руху. А рух буде тоді, коли ілюстраторам будуть замовляти намалювати комікси, або видати.

Читайте також: Робити комікси з національними героями зараз на часі

Якщо ми говоримо про масовий продукт, який має отримати свою публіку, і таку статичну, постійну публіку, то також треба згадати про видавництва, це мають бути серйозні видавництва. Коли я була на Франкфуртському книжковому ярмарку, я була здивована. Ще два роки тому я була на стенді одного з найбільших німецьких видавництв Suhrkamp і там навіть натяку не було на комікси. Але зараз у цього серйозного видавництва є своя сформована серія коміксів. Українським видавництвам теж потрібно схопити цю тенденцію.

Олена Павлова,

учасниця воркшопу (комікс «Сто років чорному квадрату»):

«Воркшоп був суперський, бо за два дні з’явилося безліч ідей, нових знайомств і результат у вигляді комікса. Головна ідея воркшопу ? створити повноцінну газету-комікс. Кожен мав обрати у ЗМІ реальну статтю і перетворити її на мальовану історію. Оскільки всі були художниками, політичних матеріалів було мало, про спорт теж ніхто не брався.

Назву Сковорода обрали на відкритому конкурсі назв. Як щось цікаве і український бренд світового рівня, щоб вшанувати. Плюс, врахували багатозначність слова, тобто, сковорода, на якій все смажиться, гарячі новини.

Як журналісту мені було важко обрати чужу статтю для малювання. Набагато цікавішим видавалося намалювати те, що самій хотілося б написати. І саме за день до воркшопу я відвідала лекцію Дмитра Горбачова до ста років Чорного квадрату. Про те що Малевич себе писав в усіх анкетах українцем, що будинок у Києві, де він народився, зруйнували не так давно казли, про те, як його катували у радянських тюрмах і поховали десь, потім зрівнявши могилу із землею.

Також у його побудові використала композиційні прийоми з картин Малевича. Його самого стилізувала. Вирішила, що у Малевича в дитинстві була квадратна пустушка, а не кругла. Для цього півночі просто дивилася картини Малевича.

Комікс ? це набагато складніше, ніж виглядає. Малювати його ? це робота художника, письменника і режисера одночасно. А в деяких випадках ще й історика. А статтю свою про Малевича я таки написала. Бо після коміксу так захоплено розповідала всім про Малевича, що мене просто змусили».

Юлія Шалімова,

учасниця воркшопу (комікс «Крадіжка ХХ століття»):

«Дуже сподобався майстер-клас у Кітті Кахане. Було багато хороших учасників. І цікаво було саме проілюструвати статтю в газету. Я вибрала історичну статтю, і потрібно було подивитися, що носили люди у той час. Було цікаво переміститися у той період і побачити, якою вийде ця газетна стаття.

Назву для газети обрали шляхом жеребкування. Було багато різноманітних пропозицій. Ми з однією з учасниць незалежно одна від одної запропонували назву «Борщ». Бо в газеті було багато різноманітних новин, які ніби й не були пов’язані, але в газеті можна їх поєднати, як і інгредієнти у будь-якому борщі.

А «Сковорода» тому, що ми були на воркшопі в прекрасному Goethe-Institut, який знаходиться на Контрактовій площі, а там стоїть пам’ятник. Ну, це така подвійна назва. Сковорода ? бо з нашої газети можна зробити багато різного «зварити», а з іншого боку ? Сковорода-філософ, і можна пороздумувати філософськи над кожною статтею».

Юлія Бондаренко,

учасниця воркшопу (комікс «700 коіноборі над районами землетрусу»):

«Я зацікавилася коміксом. Спочатку брала участь у конкурсі від Goethe-Institut, потім у воркшопі, який проводив німецький комікс-ілюстратор Мавель. І звичайно, коли приїхала Кітті Кахане мені дуже захотілося зробити щось таке, на кшталт, як графічна новела.

Мені дуже сподобалося працювати з Кітті. І це дуже добрий захід в тому плані, щоб обмінюватися своїм досвідом і спілкуватися. Думаю, це дуже важливо для художника.

Ми всі різні, я вважаю, що ми зробили насправді цікаву газету. Стільки коміксів, і головне — щоб зачепити чимось читача, щоб йому захотілось дочитати до кінця, а не кинути. Бо у наш час різних мобільних технологій ніхто не хоче довго думати і читати. Я вважаю, що нам це вдалося, оскільки у нас була дуже добра команда.

Я малювала сегмент фейлетон і присвятила свій комікс історії про «700 кайноборі». Ця історія присвячена землетрусу, який був 2011 року, вона про хлопчика Кенто, який втратив свого братика Рісу, улюбленця своєї родини. На день дітей, точніше на день хлопчиків в Японії вивішують карпів, повітряних зміїв і вони поринають у небо. А хлопчикам бажають здоров’я та щастя. І ось коли Кенто втратив братика, він прийшов до уламків свого дому і все, що він там знайшов, це ось цього брудного кайноборі свого улюбленого брата.

Він поділився своїм болем в інтернеті, і зі всієї Японії йому прислали 206 кайноборі, які були навіть сімейними реліквіями. А у 2015 році їх уже зібрали 700 і це було дуже гарне дійство. Коли цей блакитний кайноборі полинув у небо, то друзі Ріцу голосно закричали, таким чином вони хотіли, щоб душі тих, хто пішов від них у цьому страшному землетрусі, були заспокоєні і побачили цю красу. Мене дуже вразила ця історія і захотілось поділитись нею.

А щодо назви. Була така ідея, що газета «Сковорода» — це такі найгарячіші новини, найсвіжіші враження і емоції, тільки-тільки зі сковорідки».

Світлини Нати Коваль, Goethe-Institut, ілюстрації авторів