uncategorized

16-18 грудня відбудеться перший фестиваль есеїстики «Шерех», на якому буде оголошено лауреата премії імені Юрія Шевельова. А тим часом Читомо підготувало огляд трьох книжок есеїстики, автори яких звертаються до вкрай своєчасних і важливих тем, пропонуючи своїм читачам три уроки критичного мислення.

Олександр Бойченко. 50 відсотків рації

Чернівці: Книги – ХХІ, 2016. – 160 с.

Український есеїст, колумніст і перекладач пропонує нам нову збірку есеїв, одразу попереджаючи, що вона раціональна, приємна і реалістична тільки на 50 відсотків. Таке твердження – грайливе, але, як і решта у книжці, грайливе лише на 50 відсотків. Річ у тім, що перелік тем «50 відсотків рації» і спосіб про них говорити одразу ж збиває з пантелику. Бойченко розповідає побутові, злободенні й актуальні сьогодні історії. Про те, як взяв хабара в СБУ-шника, про те, що деяким мешканкам Донбасу і Криму свого часу варто було б скористатись правом на аборт, про українця, який втратив у 90-ті всі гроші, зароблені у Магадані, і який, на думку автора, сам винен, бо «кожен, хто ризикнув пов’язати своє життя з порпанням у російському гівні, саме в ньому і повинен доживати віку». Тут, з одного боку, кортить спитати, з чого це така розумна людина, як Бойченко, висловлює судження сумнівного інтелектуального й етичного характеру, а з іншого – тримаєш у голові, що автор пообіцяв лише 50 відсотків рації, тож читаємо далі й чекаємо на пояснення того, що взагалі відбувається.

А відбувається наступне. Крамольні висновки, які робить Бойченко зі своїх історій, цілком відповідні крамольним висновкам іншої, геть не менш відомої постаті – Сократа.

Бойченко перебирає у античного філософа спосіб вести розмову, а есеї у збірці нагадують окремі репліки сократичного діалогу

І читач, відповідно, стає другим учасником такої бесіди, який за правилами жанру не є багатослівним, але час від часу має відповідати на репліки Сократа/Бойченка в спосіб штибу: «Так, звісно це правильно» або «Ні, це повна дурня».

Автор отримує, таким чином, можливість не повчати співрозмовника, а ненав’язливо його змушувати самому робити висновки й самому розбиратись із тим, що погано, а що добре, що є ввічливістю, а що – неповагою українців до себе. А також аналізувати ті парадоксальні висновки, які можна часто почути навкруги (як-от висновки чоловіка з есею «Шахтарська логіка», який говорить, що НАТО – агресивний блок і боїться, що американці буду ходити Чернівцями, але цілком задоволений, що видає онуку заміж за американського офіцера).

Бойченко змушує нас зблизька поглянути на абсурдність таких умовиводів, щоб по можливості вже зараз переглянути їх і уникати в подальшому. А якщо читачу, достоту як деяким співрозмовникам Сократа, не вдасться з першої спроби розібратися з якимсь питанням, тоді є можливість відкоригувати спосіб робити власні висновки у подальших репліках-есеях. Адже «50 відсотків рації» – це ще й добре скомпонована збірка: вона постійно відсилає нас до ситуацій і персонажів з попередніх текстів, створюючи таким чином ефект тяглості цього діалогу, і дає змогу пройти більш-менш повний практикум критичного мислення під час читання.

Читайте також: Олександр Бойченко: Я намагаюся писати такі тексти, які хотів би прочитати

Оксана Забужко. І знов я влізаю в танк…

вибрані тексти 2012–2016. Статті, есе, інтерв’ю, спогади — К.: КОМОРА, 2016. —? 416 с.

Нову книжку есеїв, інтерв’ю і статей Оксани Забужко можна схарактеризувати як «лекторій психологічного опору для молодшого покоління». Потреба в такому лекторії виникає в наслідок наявності білих плям – ситуацій перерваності української культури, що призводять до виродження інстинкту самозахисту від соціальних, культурних і політичних небезпек. А за браком цього інстинкту ми наражаємось на небезпеку і як нація, і як окрема культура. Тож у цій книжці Забужко зібрала тексти, які допоможуть загатити прогалини історичної пам’яті й таки навчитись розпізнавати найсуттєвіші небезпеки.

Перший розділ книжки («Проти Матриці») є великим уроком з розпізнавання тих загроз, найбільші з яких, на думку авторки, походять саме з Росії. Виявити їх не надто складно, адже з часом змінюються тільки засоби і технології, а от стратегії залишаються все тими ж. Вміння письменниці виявляти небезпеку ще в зародку і бачити приховані механізми буквально на кожному кроці нагадують герменевтику підозри, яка власне й займається тим, що виявляє і унаочнює приховану сторону функціонування різноманітних соціальних і культурних механізмів. А для того, щоб бачити, як працює система, достатньо критично дивитись на вияви і результати її роботи, аналізувати готові «істини», які вона пропонує, відмовляючись бездумно їх споживати. І ще – спробувати на совість розібратись в історії, яка, як відомо, постійно повторюється.

Другий розділ («Ландшафти і профілі») демонструє культурну тяглість як через «портрети доби» (Лісовий, Плющ, Сверстюк, Шевельов) так і через сумлінне спостереження за окремо взятими ландшафтами (Донецьк, Харків). Це ілюстрація культурної спадкоємності, опис безпосередніх стосунків важливих постатей з самою авторкою і той вплив, який вони мали і продовжують мати на неї. З географією все так само: Забужко унаочнює спадковість у структурі й функціях міст, а також змальовує незнану широкому загалу культурну мапу Донбасу: Донецьк Стуса, місто зі слідами Алли Горської, маршрути Тютюнника і т.д.

Після проходження цього лекторію відкритим лишається питання тільки щодо практики

Забужко багато описує, що саме вона робить зі своїм вмінням впізнавати наближення небезпеки: від частих поїздок за кордон з метою розказати всю правду про ситуацію в країні до написання відомої статті про будинок Булгакова, який мав би увійти в історію як «будинок Листовничого». Якщо вам бракує знань і навичок, щоб займатися такою роботою, лишається нашвидкуруч і в аварійному режимі принаймні ліквідувати пробіли у власній освіті, бо це чи не єдиний спосіб поновити історичну пам’ять і сяку-таку справедливість. Можна, наприклад, читати згаданих Сверстюка і Шевельова, або ж Плюща і Лісового, хоча краще їх всіх і максимально часто. Та головне – не слід думати, що Оксана Стефанівна сама зможе виконати означену критичну роботу за всю інтелектуальну спільноту (навіть якщо здається, що саме це письменниця і прагне зробити). Її можливості направду великі, але все ж вичерпні.

Читайте також: Топ, без якого наша література доби незалежности немислима, від Забужко

Борис Херсонський. Клаптикова ковдра

К.: Дух i Лiтера, 2016. — 384 с.

Якщо Забужко у своїх текстах займає активну позицію вчительки, яка має намір за час умовного уроку повернути вам втрачену історичну пам’ять, то Борис Херсонський, поет, психолог і психіатр, – неквапний оповідач, який апелює виключно до свого досвіду. Одне з центральних питань його «Клаптикової ковдри» – питання ідентичності, тобто фрагментарності і – як наслідок – безсистемності тих шматочків, з яких ми як окремі одиниці зшиті. І найкраще це видно якраз на прикладі «клаптиковості» самого автора, що виявляється вже на рівні мови: до збірки потрапило 6 есеїв українською і 11 російською мовою.

До того ж, тематика цих текстів лише додає і примножує нові авторові ідентичності: Херсонський звертається в кількох есеях до Бродського і проблеми цієї постаті в культурному полі (переважно російському); він говорить про радянський самвидат та інші навколо-дисидентські досвіди; апелює до проблеми єврейства, а також як корінний одесит розповідає про своє місто і формування ключових міфів про нього.

Вже з огляду на означене тематичне поле гостро постає питання: яка ж ідентичність автора є основною? Українська? Але ж попри українську мову деяких есеїв, він значно більше звертається до російського і єврейського культурного простору. Тоді російська? Чи єврейська? А може, радянська? Одеська? Яка з цих ідентичностей превалює і за якими ознаками?

Але в тім і річ: спроба зарахувати когось виключно до однієї чи іншої національної ідентичності (або ж і взагалі зробити саме національний фактор осердям ідентичності як такої) – це спроба розподілити світ на своїх і чужих (або на своїх та інших, якщо дивитись на певні меншини та їхній побут як на екзотику). Сама потреба в чіткій системі координат, яка все більше розмивається, є проблемною. Національні меншини не живуть у гетто, не успадковують наперед визначену релігію, не створюють сім’ї винятково всередині своєї спільноти. Тож тут варто змиритися з усім різноманіттям фрагментів, з яких складається авторова ідентичність – або нескінченно довго й безрезультатно ламати собі над нею голову.

Проте питанням ідентичності «Клаптикова ковдра» зовсім не обмежується

Якщо Забужко закликає нас активно щось робити просто зараз, бо інакше світ розвалиться, то Херсонський спокійно собі пише про всі життєві катастрофи, які він спостерігав або чиїм учасником був. І хочеться сказати, що робить це письменник в особливому ритмі оповіді, а саме – в єврейському (аналогічно до описаного в есеї «Про філологічний антисемітизм»). Як свідок життєвих катастроф дисидентів, як людина, що безпосередньо працювала в божевільні, як єврей, який часто чує мову ворожнечі, звернену до себе: який би регістр автор не обрав, він все одно говорить врівноважено, ніби все оте – це марнота марнот, а він – новочасний дописувач Екклезіаста.

Розповідаючи про людей, які померли, речі, які було знищено, кінець епохи чи світу, який неодноразово ставався, письменник показує, що сам світ від цього досі не розвалився. А не розвалившись раніше, не розвалиться і тепер. І в цьому сенсі «Клаптикова ковдра» – дуже терапевтична книжка. Адже Херсонський, дійсно, до всього ще й психіатр.

• якщо вам потрібні орієнтири в епоху пост-правди;
• якщо ви можете без істерик переглядати свої переконання.

• якщо ви уважно стежите за всіма публікаціями названих авторів (нових текстів буде мало);
• якщо вас цікавлять виключно вічні істини.

 Чільне зображення – статуетка Бронзового Ангела, яку вручають переможцеві премії імені Юрія Шевельова