uncategorized

Таня Малярчук. Забуття. ? Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. – 256 с.

Про роман Тані Малярчук «Забуття» йшлося ледь не в кожному огляді «до Форуму видавців», його називали найочікуванішим, додавали до списків бажань… Чи виправдав твір сподівання? Як виявилося, однозначну відповідь дати не так просто.

Те, що на теренах сучасної літератури є автори, на чиї книги аудиторія здатна чекати кілька років, вже само по собі є приводом для радості. Власне, справою суто читацькою є покладання надій, сподівань і решти сентиментів на об’єкт буквоїдського бажання. У наш час виходу з парадигм постмодернізму текст, як і сам письменник, мало кому щось винен.

Це твердження легко лягало на попередні твори Малярчук, втім для «Забуття» характерною є трохи більша кількість амбіцій чи то прагнень. Можна лише припустити, що соціально-політичні події останніх років, тотальні зради і перемоги, і врешті дистанціювання від ситуації дали поштовх Малярчук до написання кардинально іншого твору, в якому доволі прозоро зчитуються смислові посили про те, що українці вкотре наступають на ті самі граблі, намагаючись будувати свою національну ідеологію на боротьбі проти когось.

«Честь, дисципліна, ідейність, благородство», ? чи не мріємо ми про це в контексті існування і функціонування держави зараз, як і В’ячеслав Липинський майже сто років тому?.. Так, на зміну магічному у Малярчук прийшло історичне.

Дві лінії оповіді ? протиставлення геть різних персоналій. Про те, що спільного між ним ? видатним політичним діячем своєї епохи, невизнаним генієм, філософом, до ідеалізму якого були не готові прихильники радикальних дій та нею ? схильною до неврозів і депресивних станів середньостатистичною письменницею-філологинею, майже нічого немає, авторка зазначає на самому початку твору.

Але логіка оповіді викликатиме постійне очікування перетину цих ліній, який мав би бути емоційною кульмінацією твору

Втім, раптових знахідок спільних родичів з історичною постаттю, роману з дослідником його доробку, який би врятував ліричну героїню від страху життя чи якоїсь подібної романтичної маячні у тексті Малярчук немає.

Заданий тон меланхолії і фаталізму (сам Липинський помер, та й нас чекає така ж історія) доповнюється модним у деяких європейських літературах мотивом відповідальності прийдешніх поколінь перед минулим. Контроверсійність такого підходу до сприйняття історії і себе у реальності сягає майже космічних глибин, тому залишимо літературну моду у спокої.

В’ячеслав Липинський

Світлина upload.wikimedia.org

У сухому залишку у нас є страх смерті, нещасливе кохання, втеча від життя, як і бажання щось по собі залишити. Базовий перелік, з яким можна сміливо йти до психотерапевта чи ховати все вищезгадане у вирощуванні курей цінної породи.

Якщо трохи серйозніше, то головним перетином спорідненості Липинського з оповідачкою є пошук себе. Майже за Борхесом, який писав, що «доля людини, якою б складною і довгою вона не була, становить одну-єдину мить ? мить, коли людина раз і назавжди дізнається, хто вона є». Для Липинського таким знаковим моментом, який визначив все його подальше життя, стало усвідомлення себе українцем. Для ліричної героїні точкою відліку стає внутрішня ініціація, коли з дитини своїх батьків вона перетворюється на онуку дідів і бабів, за якими стояло наваго більше невисловленого, формотворчого і спотворювального водночас.

Лінія В’ячеслава Липинського у Малярчук вийшла більше переконливою, захопливою

Не зловживаючи деталями, авторка створила цілком повноцінний, живий образ, якому дуже важко не симпатизувати і не співчувати. Та й взагалі нелегко знайти людину, якій було би нецікаво читати про високочолих літераторів, істориків, політичних діячів часів УНР.

Можливо тому, маніакально-депресивні стани оповідачки з вкрапленнями про її «золотоволосих чоловіків», які вриваються у прекрасне минуле, дратують своєю буденністю, вони наче пробуджують від сну, де світ зі своїми ідейними політиками майже близький до ідеального попри війни і все ті ж зради. Так, ледь не кожен з нас може дістати з родинної шафи історію про діда-енкаведиста чи діда, який став жертвою дій чийогось такого діда…

Читайте також: За зачиненими дверима: приватна історія ХХ сторіччя

Малярчук вдається до майже мінімальних мовних стилізацій і наближень до часу Липинського, але при цьому лаконічно, але впевнено створює кілька виразних другорядних персонажів, наприклад, діда Бомчика, Казимиру Липинську, секретаря Ципріяновича. Здається, що у тексті «Забуття» цінність саме у деталях, маленьких людях, які обрамляють велику особистість, одночасно створюючи її.

Таня Малярчук виводить із забуття достойного претендента на звання «нового старого героя нації». Втім результат викликає не лише бажання поглибити власні знання з історії вищезгаданих буремних часів, але й відчуття, що текст потребує чогось глибшого, можливо, більшого історичного занурення, позбавленого умовного перегуку із сьогоденням.

• тим, хто цікавиться історією України;
• прихильникам творчості Тані Малярчук;
• шанувальникам медитативної літератури;
• тим, кому треба додати фарб у свою осінню депресію. Депресія зросте.

• тим, хто надміру ідеалізує минуле;
• радикальним націоналістам;
• тим, хто спершу робить, а потім думає;
• з завищеними очікуваннями.