uncategorized

Комберянов Сергій. Крадії пам’яті. – К: Смолоскип, 2016. – 216 с.

«Крадії пам’яті» Сергія Комберянова – книжковий дебют автора, а заразом і Курсів письменницької майстерності Центру літературної освіти. Облаяні публічно критикинею Тетяною Трофименко і не раз похвалені в приватних розмовах Ростиславом Семківим, від якого почути добре слово на адресу навіть смолоскипівських лауреатів не так вже й просто. Питання: як можна не помітити таку книжку, особливо, коли робочий, цілком безкоштовний примірник виставлений у твоєму кабінеті?

У цієї повісті (такого собі міксу соціально-психологічної історії, детективу і навіть горору) достоту цікавий задум. Коли ви берете книжку до рук, то вже з анотації дізнаєтеся, що на самому початку семеро осіб прокидаються посеред лісу абсолютно голі і при цьому нічого не пам’ятають. Це скидалося б на похмілля після добрячої гулянки, якби герої не пам’ятали тільки того, як опинилися в лісі. Але ні: вони не пам’ятають ні як їх звати, ні хто вони такі, ні навіть як виглядає їхнє тіло. Тобто ніякої ідентифікаційної інформації, ніяких навичок життя у соціумі, ніяких культурних обмежень тощо. Тільки мова, та й вона спершу дається непросто.

Цих сімох тут же спроваджують до психлікарні, де їх нібито лікують (привіт «Польоту над гніздом зозулі»), а насправді загодовують транквілізаторами і ставлять над ними різноманітні експерименти. (І в цей момент ви маєте закрити рецензію, якщо боїтеся спойлерів: писати предметну критику чи навіть невеликий відгук зовсім не звертаючись до сюжету неможливо). Якимсь незбагненним чином (знову привіт роману Кена Кізі) і за допомогою двох дуже симпатичних алкоголіків (до речі, автору не завадило би ознайомитися з кличним відмінком, але про це пізніше) цим сімом вдається втекти з лікарні, до того ж, більша частина із «загублених», як їх збірно називає оповідач, про це навіть не здогадується. Втеча обертається не тим, чим мала б, але в результаті таки настає хепі-енд, переживати не варто – все нормально.

Що найкраще в цій повісті – це те, як автор намагається моделювати соціум на прикладі отих сімох. Серед них – троє жінок і четверо чоловіків різного віку, і при цьому жодного тобі супер-его, жодних прищеплених вихованням уявлень про правила, а тому і жодної системи координат для вибудовування ієрархії, наявні лише дані лікарем дивні імена – Авессалом, Ієзавель, Ієффай, Саломея, Єлисей, Даліла та Рувим, – але ними користується хіба що оповідач.

Проте суспільств, навіть дуже маленьких, без ієрархії не буває. Перші спроби «встановити порядок» ініціює сам лікар у своїх експериментах. Так ми бачимо «сортування» за віком, красою, силою і врешті за розумом. Розподіл виходить щоразу інший, часом доволі несподіваний. У результаті все ж вибудовується яка-не-яка ієрархія, головне – за зовнішніми ознаками. Щоправда, після втечі, без лікаря (а він виявляється не тільки уособленням зла і репресивного апарату, але й таким собі зовнішнім стримувальним авторитетом) і без транквілізаторів наші герої починають проявляти себе. Так постає ще одна, нова, куди складніша ієрархічна система, заснована, звісно, на грубій силі (первісне суспільство, як же інакше), але й не без «найпотрібніших» у такій ситуації рис – підлабузництва, боягузтва й іншої гидоти.

Для цього автор-дебютант доволі вдало використовує саме мову, її внутрішній ресурс: коли дія таблеток проходить, з окремих героїв починає перти таке-е-е, що читач хоч-не-хоч змушений висувати щодо них і їхньої сутності власні припущення. У сценах біля річки та й узагалі – мірою розгортання сюжету – «Крадії пам’яті» можуть нагадати роман «Сліпота», з тою, звісно, різницею, що де початківець Сергій Комберянов, а де лауреат Нобелівської премії Жозе Сарамаго. При цьому, якщо йдеться про сучукрліт, то, видається, що тема «психушки» і встановлення ієрархії в закритих суспільствах – цілком нова і ні на що конкретне не схожа.

Читайте також: «Крадії пам’яті»: курсова робота чи породження часу?

Врешті, у фіналі ми отримуємо ще одну, на цей раз нібито справжню і остаточну ієрархічну драбину в цій групі, радикально відмінну від усіх попередніх варіантів – як і від того, що під час читання можна було припускати. Кінець несподіваний і незіжмаканий, незмазаний – цілком собі нормальний кінець. Явище, будьмо відвертими, нехарактерне для сучукрліту, який явно хибує на те, що часто за дуже добрих початків демонструє зовсім посередні фінали. Приміром, фінал «Баборні» Мирослава Лаюка (загалом значно сильнішого тексту, ніж «Крадії пам’яті») настільки передбачувана, що якось і не одразу незрозуміло, чи це взагалі розв’язка.

То за що ж все-таки згадувана на початку Тетяна Трофименко облаяла молодого автора, якщо все настільки цікаво або як мінімум непогано? Переважно за «прісні» стиль і мову, і з цим, дійсно, важко не погодитися: пише Комберянов, м’яко кажучи, сухо і простувато. Складається враження, що автору дуже важко йшов початок; слава Богу, далі його (або ж читача) «попускає» і текст більш-менш вирівнюється.

Варто навести приклад. Автор пише: «мій хтивий погляд повільно сканував її, наче всотував….» Хіба ж можна отак? Мало назвати свій погляд «хтивим» (і не потрібно насправді) — ще треба описати це так, аби ми врешті повірили в цю заявлену хтивість. А що маємо натомість? Спершу дерева з візерунками, що «мов намагалися зодягнути красуню», потім «помальовані у персиковий колір нігтики», «різьблені коліна» і «опуклі вигини стегон». І щойно підходимо до «хтивих» частин, то тут — бац: «засоромившись, оминаю ледь помітне волосся внизу живота», а від «невеличких ідеальної форми грудей …так само ніяковію та біжу далі». Де ж тут хтивість, питається?

От у «Лоліті» Набокова, у сцені на дивані – то справді хтивість, така, що може завести, а у Комберянова це й близько не хтивий погляд. Це якась одна цілковита цнота. Або ще. На 7 сторінці. Три абзаци підряд оповідач розказує, що він вирішив підвестися, потім підводився ще хтось, потім підводився кремезний чоловік. Якщо це тільки не елемент зомбі-прози, де страшні напів- чи цілковиті трупаки одне за одним підводяться з землі і рухаються у ваш бік зі словами «Мо-о-о-зо-о-ок! Мі-і-і-зки-и-и!», то певно що варто було уникати таких повторів, тим більше, словник синонімів доступний у мережі і дає десятки варіантів. Словом, ви зрозуміли.

А що тоді робив редактор, спитає читач, якщо стільки недоліків пропущено і не виправлено? І буде мати слушність. Вочевидь, трохи недопрацював: десь слід би ще познімати повтори, в іншому місці замінити «й» на «і», врешті поправити окремі русизми і стилістично невдалі слова, замінити їх синоніми, приміром, «живіт» на «лоно» і таке інше. Втім, саме той набір цитат, який Тетяна Трофименко називає перлами «не гірше за учасників ЗНО» («Очі її були такі бліді, що їхній колір я ніяк не міг розгледіти», «мені було приємно дивитися, як вона їсть. Саме так має їсти дівчина з такими блакитними безмежними очима», «кабінет мені сподобався більше, ніж Зала, — він був затишнішим, із коричневими, а не білими, як у нас, меблями, і в ньому було безліч книжок, які видалися мені ознакою мудрості вусаня» тощо – див. Літакцент), виглядає швидше недолугим – та все ж стилістичним ходом, покликаним підкреслити «чистоту сприйняття» оповідачем довколишнього світу, ніж смертельними гріхами редактора. В будь-якому разі, у цьому питанні варто пам’ятати, що там, де починається стиль редактора, закінчується стиль автора.

Читайте також: Автор критику харч, або чи є в Україні проза після Забужко?

Наостанок можна побажати автору не лише писати, але й читати – багато, ще раз багато, а тоді ще більше якісної художньої прози і перекладів (починати від Лукаша, не від кого іншого), а як він то все прочитає – тоді ще словник синонімів, фразеологізмів і обсценної лексики. Чом би й ні?

• тим, хто давно чекає на перший роман від випускника ЦЛО;
• шанувальникам Кена Кізі і Жозе Сарамаго;
• охочим до гострих сюжетів;
• поціновувачам біблійних імен і алюзій.

• граммар-наці;
• майстрам справжніх хтивих поглядів;
• якщо ви вважаєте, що ієрархії – це позавчорашній день.

 Чільна світлина Beauty and Gloom