Тексти

Біда з історією, одначе, в тому, що, наколи її уроків не засвоєно, рано чи пізно вона неминуче поверне прогульників назад у той самий клас, перескладати провалений іспит. І саме це ми нині й переживаємо — з усіма нашими невивченими уроками з 20-го століття та нашою цілковитою неспроможністю впізнати в побаченому й почутому в репортажах із «проблемних реґіонів» (кількість яких, нотабене, дедалі зростає!) відродження — чи, найчастіше, пряме продовження — тих самих історичних сюжетів, що їх на кілька поколінь було стерто з нашої культурної пам’яти. Ми стоїмо перед ними сліпі й глухі, не в змозі второпати: що, в біса, відбувається?..

Письменника завжди вабить гра в альтернативну історію, переписування в уяві минулих подій в умовному способі — «якби не трапилось те-то й те-то». Роками моєю особистою нав’язливою ідею — мушу визнати, доволі мазохістською! — було уявляти собі світ, у якому Українська Народна Республіка 1918–1920 рр. не впала б під більшовицькою навалою, і Україні вдалось, як Польщі й Фінляндії, відстояти свою державну незалежність і культурну тожсамість, а не канути в «європейське несвідоме» затонулою Атлантидою.

Одне можна сказати напевно: світ тоді був би іншим — і, з усією ймовірністю, кращим

Бо згублена країна — то прецінь річ поважніша, ніж метелик Бредбері, і незліченні лакуни, котрими зяє сучасна європейська свідомість у тих місцях, де в ній мали б бути «українські клітини», роблять її в моїх очах схожою на МРТ атеросклеротика: ризик інсульту є загрозливо високим. Проблема в тому, що, аби завважити ті «діри на знімку», треба бути українцем. А українці про себе говори ти не дуже-то вміють — десятиліттями для того, щоб вижити, нам доводилось учитись не мови, а мовчання.

Читайте також: Забужко: Французькі екзистенціалісти спізнилися на 20 літ, порівняно з українцями 1920-х

Сто років нашої самотности — нашого культурного неіснування в очах зовнішнього світу — відбились на моєму поколінні письменників невідшкодовною втратою: навіть з’являючись тепер на міжнародній арені, ми приречені бути, в кращому випадку, напівзрозумілими, мов недоріки з дефектом мови, позаяк культурний контекст, до якого ми належимо, для неукраїнської публіки й далі лишається невидимим. Коли в своєму питальнику для авторів Амазон просить мене назвати письменників і твори, якими я захоплююсь і вважаю своїми попередниками, я вирішую обмежитися Р. Музілем («Людина без властивостей»), Л. Дарреллом («Александрійський квар- тет») та В. Гроссманом («Життя і доля») — але не можу вказати Ірину Вільде (1908–1982) з її тетралогією «Сестри Річинські», від якої першої вчилась писати історичне полотно крізь призму жіночого досвіду: моїх українських «літературних матерів» нема в міжнародних довідниках, і безглуздо старатись пояснити одне невідоме за допомогою іншого… А потім, читаючи захоплену рецензію американського критика на «Музей покинутих секретів», мимоволі здригаюсь, натрапивши на такі, здавалось би, компліментарні рядки: «Давно не читав такої майстерної й вражаючої історії, і це тим дивовижніше, що, наскільки мені дозволяє судити моє невігластво, все це виросло на пустому місці». Ось у такі моменти й з’являється відчуття, ніби говориш до усміхнених глядачів крізь скляну стіну.

Читайте також: Забужко: У 90-ті все було наживо, читалося і запалювало, як вогонь солому

А тепер по цей бік стіни входять російські війська, щоб на виду в цілого світу нас убивати — так само, як це робилося сто років тому. І світ ошелешено споглядає, гублячись у здогадах: може ж, існує все-таки якась рація, бодай часткова, на виправдання таких дій? Адже ж російська, вона ж радянська, «сторі» всім відома і спирається на цілий набір упізнаваних образів і мемів, тоді як з українського боку нема й близько нічого схожого… А перемога завжди належить тому, хто розповість кращу історію, — байдуже, правдиву чи вигадану.