Новини

6 серпня у селі Кибинці на Потавщині пройшов футуристичний фестиваль, який організували поетка Любов Якимчук і культурна менеджерка Галина Танай. Село на Миргородщині відоме тим, що там народився український футурист Михайль Семенко, творчість якого досліджує Якимчук.

Півроку тому кураторки проекту «Метро до Кибинець» інформували про його початок, зробивши листівки із поезією Семенка, ходили й роздавали їх місцевим жителям. Потім почали організовувати одноденні події для місцевих жителів і провели футуристичний фестиваль.

Про культурний активізм, менеджмент, літературу і досвід проведення фестивалю у селі Читомо дізналося в координаторки й учасників  проекту «Метро до Кибинець».

Любов Якимчук,

поетка, співорганізаторка фестивалю, координаторка проекту:

«Кожна наша одноденна подія, яку ми досі привозили в Кибинці, була потрібна для дослідження аудиторії та її потреб. Щоб зрозуміти, що «піде» в селі, треба передусім пробувати. Спершу ми вирішили привозити разом або вперемішку з митцями «людей з телевізора». Наприклад, Юрій Макаров (журналіст і телеведучий – Читомо) прочитав лекцію про Шевченка, а Костянтин Грубич (телеведучий – Читомо) провів передвеликодній кулінарний майстер-клас.

Це був вдалий маркетинговий хід, бо про наші заходи заговорили в миргородських перукарнях (Кибинці знаходяться неподалік Миргорода), а також у Полтаві. І звісно, що і в самих Кибинцях.

Спершу ми думали зробити фестиваль протягом цілого літа – щотижневі заходи по вихідних, але добре, що відмовилися від такої ідеї. Бо ще навесні ми б не змогли спрогнозувати, кого і що потрібно привезти в Кибинці влітку. Ми досі діяли в режимі експерименту.

Фестиваль дав розуміння того, з чим потрібно працювати надалі

Наприклад, екскурсія була розрахована на приїжджих і туди прийшли саме вони. На художньому дитячому майстер-класі дизайнер Юрій Барабаш виявив, що діти дуже замкнуті і бояться експериментувати. Більшість з тих, хто до нього прийшов – десятилітні та трохи менші.

Під час екскурсії Кибинцями на місці, де була хата Семенків

Вони чекали, щоб він розказав, як треба, і боялися – якщо зроблять неправильно, то їх покарають. А виявили, що треба, як хочуть вони, і все закінчилося малюванням руками. Тобто це показує, що нам слід окремо працювати із вчителями та школярами. Адже дитина, яка є занадто слухняною – не є здоровою дитиною. Дитина, яка боїться, не може створити щось цікаве, та й вчитися такій дитині важко. І тут треба розробити цілу стратегію нашої подальшої роботи з цією проблемою.

Читайте також інтерв’ю з Любов’ю Якимчук

Послухати поетичні читання в гамаку прийшли як немісцеві, так і кибинчани. Мені вдалося розшукати двох цікавих місцевих поетів. Це Василь Петрович Ніколаєнко – відома в селі людина, колишній директор школи, шанувальник творчості Михайля Семенка і поет. А ще – Альона Назаренко, п’ятнадцятирічна школярка із гарними віршами, котра ще не визначилася, бути хіміком чи філологом. Вони читали разом з відомими поетами Полтавщини та цілої України. Це був дуже красивий та атмосферний захід над ставом Трощинського.

Поетичні читання у гамаку (Василь Ніколаєнко і Любов Якимчук)

Найбільшою подією програми фестивалю «Метро до Кибинець» була п’єса, яку ми написали разом із Євгеном Степаненком (режисер, телеведучий – Читомо). Виставу «Як повстав світ і загинув Михайль Семенко» поставив Євген, хоч я теж у цьому допомагала. Поки він проводив репетиції в Києві з актором Сергієм Солопаєм та актором-дебютантом відомим журналістом Юрієм Макаровим, я шукала акторів у Кибинцях та репетирувала з ними.

Євген Степаненко

Під час вистави «Як повстав світ і загинув Михайль Семенко» 

Потім Женя збирав усю п’єсу докупи й оформлював музично та за допомогою відео, залучаючи своїх друзів. П’єсу сприйняли по-різному, переважно позитивно, на неї чекали та обговорювали між собою в магазинах. Але декому не сподобалося – і це теж нормальна реакція, я вважаю. Бо коли подобається всім – це дуже підозріло.

Наша мета не подобатися, а викликати думку, дискусію

Ми точно знаємо, що про проект «Метро до Кибинець» багато говорять у селі, що його знають. До нашої появи в селі у них були й свої культурні події, своя сільська культура. На кожне свято в місцевому будинку культури відбувається концерт. Є обмін колективами між сусідніми селами – одні приїздять до інших. Але це виглядало як варіння у власному казані.

Ми внесли щось свіже – це зрозуміло. І мати доступ до цього нового від початку хоче певна кількість людей Але щоб це доставити до цих людей, потрібні відповідні локації, яких у селі бракує. Наприклад, у холодну пору року, бо маємо проблеми з опаленням клубу – він стоїть льодяний. Одну нову локацію, сподіваюся, ми скоро створимо. Зараз ведеться робота над незвичною альтанкою, що стоятиме в Кибинцях.

Читайте також: Література у провінції: 5 книжкових ініціатив українських міст

Я би не сказала, що це просто. Є багато проблем, є внутрішній опір, бо село звикло жити за своїми правилами. І тому наше завдання не накидати на них своє, а спробувати вписатися в їхнє, урізноманітнити.

Хотілося б звісно, щоб таких проектів було більше. Але треба розуміти, дві речі: втілювати культурні проекти у селі важче, ніж в місті, але і ефект може бути більшим, бо конкуренція культурних заходів у селах дуже мала.

Значки для участників та готей фестивалю («жетони» на »Метро до Кибинець», дизайн яких розробив Юрій Барабаш)

Зі спонсорами ми по-справжньому ще не працювали і лише плануємо це робити, бо треба було показати, що ми можемо зробити самі. Утім, у нас є партнери – це Полтавська організація Національної спілки письменників України та Наталя Трикаш (поетка з Полтави – Читомо), яка нам дуже допомагала. Екскурсію місцями Семенка та постановку п’єси втілено в рамках проекту «Літературно-краєзнавчі маршрути «Земляки» за підтримки Центру Культурного Менеджменту та Асоціації Агентств Місцевої Демократії (ALDA) в рамках програми CHOISE. Проект спільно фінансується Європейським союзом.

Місцева влада реагує позитивно. Але хотілося б, щоб вона розуміла, що робимо ми це не для звітності перед кимось, а тому що дійсно хочемо вписати Кибинці в загальноукраїнський культурний контекст. Хочемо, щоб у селі запрацювала його славетна історія, а така історія, яка є в Кибинцях, може змінити внутрішній світ села. І в Кибинцях ще цього не розуміють, як мені з боку виглядає.

Ми ще працюємо в режимі експерименту – відводимо на це 2016 рік

Наприкінці року відсвяткуємо день народження Михайля Семенка і підведемо підсумки та розробимо стратегію на наступний рік. Тоді буде й видно, що далі.

Голова Кибинської сільської ради Людмила Мисяк

Одним з наших партнерів була Кибинська сільська влада в особі голови сільради Людмили Мисяк. Вони допомогли підготувати територію для поетичних читань та екскурсії – тобто покосили траву біля ставу і на тому місці, де стояла хата Семенків. Також кибинчани грали в нашій виставі і досить непогано грали».

Олег Коцарев,

поет, учасник фестивалю:

«У місцевих жителів захід викликав інтерес, що й не дивно – в малих населених пунктах нечасто щось подібне відбувається. Найбільше їх прийшло на постановку п’єси, присвячену Михайлю Семенку, зрештою, місцеві там і грали – наприклад, молода поетка Олена Назаренко грала Раїсу Троянкер.

На поетичних читаннях місцевих було небагато. Очевидно, література сама по собі не найкраще привертає увагу, скажімо так, непідготовленого читача.

Щодо організації, все було цілком прийнятно, як на мене, для такого локального фестивалю.

Місцеві автори, які виступали на поетичних читаннях, були дуже різні. Наприклад, був поет «народницького» стилю, відверто вторинний, виступала також поетка, що її пошуки відбуваються в значно самобутнішому вимірі. Такі люди, як вона, в умовах життя поза кількома мегаполісами, особливо потребують підтримки, середовища, контексту.

Учасники фестивалю (поети Олег Коцарев, Лесик Панасюк, Мирослав Лаюк)

Подібні фестивалі цьому сприяють, це одна з їхніх головних функцій. Але я б не сказав, що найефективніші методи роботи вже знайдено, триває «притирання». В кожному разі, що більше різноманітних культурних заходів із різним продуктом у місцевостях, не розбещених подібними речами, то краще».

Читайте також: Михайль Семенко: лідер, урбаніст, деконструктор

Олена Задорожна,

поетка, учасниця фестивалю (Полтава):

«Місцеві жителі відреагували на фестиваль по-різному. Не можна сказати, що всім «зайшло». Для декого такі штуки все ще лишаються дивиною. Люди звикли до чогось зрозумілого, а тут багато художніх образів, та і творчість самого Семенка не проста як для пересічного читача.

Я думаю, причина цього у відсутності досвіду читання. Люди роками варяться у власному соку. Оскільки моя рідня з того села, то місцеві дізналися, що я там, і підходили переговорити. Потім одна місцева жінка, говорячи з батьком сказала: «Я пішла на день села (а фестиваль співпав з цим святом) і побачила скільки людей прийшло до будинку культури. Я не думала, що їх у нас стільки».

Як на мене, фестиваль це ніби лакмусовий папірець, з якого видно, в який бік треба працювати. Однозначно людям було цікаво, бо «це ж своє!», але їх треба розкачувати, показувати більше і частіше, що і як буває. Громада зацікавилась також тим, що до них приїхали люди зі столиці, «люди з телевізора». Але думається, що кожен мав свою мотивацію, щоб туди прийти. Зокрема загально-просвітницьку – села, на жаль, нині не балувані масовими заходами і кожне зібрання там – справжня подія.

Олена Задорожна

Хотіла би сказати гарне слово про сільську голову Людмилу Мисяк. Видно, що їй особисто це цікаво, що вона охоче і всіляко спряла організаторам і ідеологам події.

Місцеві постаралися допомогти всім, чим можна. Будинок культури був в розпорядженні активістів. Це дуже приємно, коли є така підтримка і є ґрунт для роботи. Це є не всюди.

Мені здалося, що всюди було «зелене світло»

Якщо говорити про тенденцію, для мене є очевидним якийсь рух культурницького середовища у бік села. Я сама беру участь в проекті з відновлення історичних будівель – шкіл Лохвицького земства на Полтавщині. Знаю про інші проекти від людей, з якими перетинаюся. Проникнення на перефирію відбувається і це прекрасно.

Думається, що скоро там почнуть відкриватися книгарні, принаймні в райцентрах. Бо поки що сучасну книгу там годі шукати. Але із співпраці з бібліотеками видно, що запит у людей є. Власне, той факт, що митці поїхали на село, свідчить не тільки про їхнє бажання туди їхати, як про запит людей зустрічатися і спілкуватися.

Читайте також: Літературні ініціативи малих міст і сіл

Важливою є будь-яка взаємодія між спільнотами, які до того не перетиналися. Це новий досвід, відчуття власної спроможності діяти і міняти світ. Це усвідомлення важливості локальних заходів. А ще це виховує смак, дає цілі, до яких варто прагнути, стандарти, до яких варто тягнутися.

Читайте також: Семенко мертвопетлює: історія вічних пошуків

На село всі довго не зважали в розрізі культури, мовляв, не до того і злидні заїли. Але загальна освіченість населення, його просунутість, обізнаність дає абсолютно інший рівень життя, на мою думку. Половина сільського населення сьогодні користується інтернетом, тому світ для них відкритий. Лише треба показати двері, за якими цікаво і розворушити ініціативу. Як на мене, треба насамперед їхати до тих сіл, які самі проявляють ініціативу, мають потенціал, бо там легше досягати результатів. А тоді, є надія, підтягнуться і пасивні, «щоб було не гірше як у сусідів».

Світлини Дарини Гладун й Олени Задорожної

Чільна світлина – листівка проекту