uncategorized

Беладонна. Любовний роман 20-х років. – К.: Темпора, 2016. – 808 с.

«Беладонна» – чергова антологія з серії «Наші двадцяті» видавництва «Темпора», впорядкована дослідницею Яриною Цимбал. Цього разу вона зосередилася на такому жанрі, як український радянський любовний роман 1920-х років.

Як зазначає в передмові сама упорядниця, ставлення до тодішньої умовно еротичної літератури було неоднозначним. З одного боку, її видавали та перевидавали непоганими накладами (тираж одного з романів, за даними Цимбал, сягнув 10 тисяч примірників). З другого, критикували за «міщанство», відволікання від Серйозних Завдань Доби тощо. Отже, перед нами літературно-культурний феномен, що мав розголос, мав свого читача, а відтак повинен бути зафіксований і усвідомлений, так чи інак сьогодні прочитаний.

Саме з цим є деякі складнощі. Практично всі автори «Беладонни» в нас мало- чи й зовсім невідомі, зокрема в контексті доби «Розстріляного Відродження». Перелічимо їх і їхні твори. Це – Олесь Донченко («Золотий павучок»), Василь Минко («Беладонна»), Гордій Брасюк («Донна Анна»), Петро Голота («Бруд», «Розвага»), Петро Ванченко («Повість без назви»).

Що імена, що назви – геть не на слуху. Тому таке фіксування через перевидання вже є заслугою антології, так само як і привернення уваги до існування жанру і створення нині резонансу з приводу його присутності в українській літературі. Формулювання «любовний роман» може ввести деяких читачів в оману.

Насправді не сподівайтеся зустріти в цій книжці ніякої особливо чуттєвої еротики, тим паче, моментів порнографічного характеру

Може, в двадцятих-тридцятих роках такі тексти й могли когось шокувати, але точно не сьогодні. «Його рука вже обіймає її за стан. І  раптом він змовк. Щось йокнуло йому в серці, пересохло на мить у горлянці. Кінці пальців натиснули на пругкі, ніби гумові, груди.

– Тал… очка!.. Ах!

Наталя стоїть перед ним рівна, струнка. Обличчя її пашить.

– Як це ти швидко! Не сподівалась від тебе! Не смій іти за мною!» – практично всі відвертіші за цей пасаж деталі та подробиці трапляються в «Беладонні» майже винятково у формі натяків – або туманних і скромних, або надто бравурних, а тому не вельми пристрасних.

Антологія «Беладонна», безперечно, так і проситься до порівняння зі своєю попередницею в серії «Наші двадцяті» – детективною антологією «Постріл на сходах», про яку Читомо вже писало. З точки зору рівня текстів «любовна» книга відверто і недосяжно поступається детективній.

Автори «Беладонни» надзвичайно штамповано підходять до сюжетів своїх творів: як правило, це дуже схематичні історії чи то про відповідального працівника, на якого раптом находить «сексуальне потьмарення», а потім він із ним тяжко бореться; чи то про любителів і любительок «пригод», із їхнім підкреслено порожнім життям; чи про розгублених пасивних осіб, яких обставини й власна дезорганізованість приводять до проституції. Наполегливе моралізаторство пасує їм, м’яко кажучи, геть не завжди, особливо, коли до моралізаторства суто, сказати б, побутового штибу додається ще й моралізаторство політичне.

А ще більше часом дивує достоту безпорадний підхід до технічної побудови цих текстів. Так, довга й невесела інтрига навколо жінки, що живе з чоловіком, якого підозрює в убивстві свого ж попереднього чоловіка, закінчується просто тим, що вона так і не змогла нічого вдіяти («Донна Анна» Гордія Брасюка). А пригода із запаморочливою пристрастю голови міської ради до артистки («Повість без назви» Петра Ванченка) вивершується всього лиш тим, що він повертається до родини й до своєї роботи і – «Нині він працює на виробництві, безперечно, вихворів і  ні про що не згадує. Але інколи губи його мимрять: для чого те трапилось?.. А хто подасть відповідь? Та чи й можна ж відповісти на таке запитання: для чого людина підковзнулася на вулиці й упала? Річ лише в тому, як поставилися до того перехожі, – чи всміхнувся хто, чи допоміг хто встати?..». Здається, мелодраматична література потребує ефектніших фіналів.

Не надто справляє враження й суто образний бік текстів, їхня мова, діалоги. Максимум, на що переважно спроможні ці письменники – життєподібність. Але без яскравих і цікавих поворотів і вивертів, котрі, наприклад, могли б компенсувати відчутну сюжетну вайлуватість. Утім, у певній притягальності й «затягальності», притаманній такій тематиці, авторам не відмовиш.

Тож «Беладонна» явно не надихне естетів від літератури, та й щодо цільової аудиторії жанру є питання

Але це геть не означає, що антологія непотрібна чи тим паче невдала. Потрібна і вдала вона, як мінімум, з точки зору історії літератури та спостереження за уявленнями і психологією тодішніх письменників «не першого ешелону» і їхніх героїв. І якщо передмова до книжки зветься «Фізіологія – понад усе», то її можна перефразувати і як «Психологія – понад усе» – буде навіть точніше.

Так, над численними й строкатими образами героїв «Беладонни» виразно домінує велична, принадна і страшна Повія. Образ, що викликає в героїв (а гадаю, і в авторів) непідробний тремор і непросте плетиво із суперечливих емоцій і складних смислових конструкцій. Повія це й весела пригода, і антисанітарія, і болюче топтання патріархальних уявлень про кохання, і контрреволюція, і «теорія склянки води», і хочеться, і колеться, і Пристрасть, і Буденність, і Пекло.

Щоправда, є в неї молодша й мізерніша сестра – Співачка, вона ж Актриса. Часто за посередництва наївних – а з часом зруйнованих – мрій про велике мистецтво чи вульгарніших – про славу, вона так само вводить в оману споріднені душі, дає химерну надію і т.д. і т.п. Серед чоловічих же образів головний тут – Серйозний Чоловік. Саме його зводить із прямої дороги Повія, Актриса чи хтось іще значно простіший.

Читайте також: Двадцяті роки для «любителів цього діла»

Драма Серйозного Чоловіка, який поступається «жіночим» емоціям (зовсім не конче саме еротичним) і відходить від раціоналізму, знайома нам, до речі, також і з радянських кінофільмів того й пізнішого часу (наприклад, від маловідомої сьогодні сталінської «Помилки інженера Кочіна» до все ще популярного «Смугастого рейсу»). Звичайно, крім нього, цього Чоловіка, є ще контрреволюціонери, пристосуванці, ідейні товариші, добрі друзі та підлі люди з невиразними мотивами – галерея характерів і типів у «Беладонні» достоту різноманітна.

Годі й казати, що саме чоловік є головним і визначним героєм усіх цих творів. А патріархальність залишається там головною структурою – поведінковою, ментальною, смисловою. Сексуальні історії здебільшого виявляються лише винувато смакованим приводом до моралізаторства, хай і дещо модифікованого: вимоги жанру. Такі історії постають мало не «тяжкою спадщиною царського режиму», яку має вимести геть мітла нового життя.

Й воно, це життя, навдивовижу систематично асоціюється в авторів «Беладонни» зі стриманістю, мало не цілковитою цнотливістю, протиставляється «розпусті минулого» – і це таки ефектний і переконливий доказ релігійного сприйняття революції в колишній Російській імперії! Що ж, звернувшись до питань «полового» життя, молоді радянські автори виявилися внутрішньо набагато менш розкутими, більш традиційними і патріархальними, ніж, до прикладу, їхній попередник Володимир Винниченко (згадати хоча б роздуми про проституцію та «вільне кохання» героїв його «Чесності з собою»).

Це, а також зображення певних побутових реалій свого часу, залишає враження специфічного «міжсезоння» в устрої тодішнього українського суспільства, за якого головну увагу було скеровано радше на подолання старих форм (поведінки, мислення, соціального життя), ніж на створення чогось нового. Чи не мотто будь-яких реформ у нашій країні?

У всякому разі, антологія «Беладонна» – пізнавальний і досить характеристичний зліпок одного з «масових» жанрів української літератури ранніх радянських часів і свідчення багатьох цікавих практик тодішнього суспільного життя. А це вже немало.

• тим, хто цікавиться історією української літератури;
• прихильникам історії буденності;
• мелодраматично налаштованим читачам.

• тим, хто очікує «чистого» й «концентрованого» жанру;
• любителям порнографічного ефекту в літературі;
• прихильникам «сексуальних реформ».

Чільне зображення – фрагмент обкладинки антології «Беладонна»