Дайджест

Цього року немає святкового настрою, майже увесь 2014-й рік триває війна. Попри зменшення доходів громадян і наростання економічної кризи, українські видавці продовжують випускати книжки, передавати їх безкоштовно в бібліотеки й на Схід, брати участь у міжнародних ярмарках, письменники продовжують писати, даючи благодійні вечори й долучаючись до Поетичного десанту, а українські читачі – все-таки читають. Цей рік, що минає, приніс впевненість у власних силах і такі явища самоорганізації, як Бібліотека Майдану, Відкритий університет Майдану, Книжкова сотня, Вірші вночі, культурні акції на Донбасі. 2014-й не став роком змін у законодавстві для української книжки, але  за кордоном наші видання нарешті помітили , а українських письменників хотіли слухати й видавати. Читомо традиційно підбиває підсумки й просить відомих персон із видавничої сфери поділитися своїми спостереженнями щодо книжки, події і сервісу року.

Олександра Коваль

президент ГО «Форум видавців у Львові»

Це роман «Фелікс Австрія», і через літературну вартісність цієї книги, і через неадекватну реакцію, яку вона викликала в навкололітературних колах.

Подія року – це 21 Форум видавців у Львові, зокрема й через відмову від участі російських видавництв. Інші події – це вагомі міжнародні нагороди для українських книжок і авторів: Opera Prima для ВСЛ і Аграфки, німецькі й шведські нагороди Жадана і Андруховича… З зовсім свіжих подій – черговий етап боротьби української держави проти українських книжок. Йдеться про намагання різко позбавити пільг без жодних компенсаційних заходів.

Книжкова біржа, але вона ще має більше проявити себе.

.

.

Оля Жук

куратор Книжкового Арсеналу

Не буду оригінальною, для мене книга року – «Фелікс Австрія» Софії Андрухович, якщо розглядати це як феномен роману, що є не просто масовим за формальними ринковими ознаками, а справді широко обговорюваним текстом-подразником. Його текст не те, щоб «універсальний», як його багато хто атестує, а радше неодномірний. Він може сподобатися читачам з різним рівнем освіти, читацького досвіду, він розмиває межі масової й інтелектуальної літератури, однозначні жанрові характеристики. Хтось полюбить його за сюжетну інтригу, динаміку, хтось – за портретну й матеріальну достовірність, стилістичну легкість і рафінованість, хтось – за глибшу психоаналітичну головоломку. Для мене особисто це не любовний жіночий роман чи ретро-скетчі з галицької «культури повсякденності», а психологічний триллер, історія про природу залежності і самообману. Не погоджуюся з тими, хто вважає його ескапістським чи недостатньо злободенним.

Зрештою, популярні романи такого роду, «з подвійним дном», є не лише «світськими», але й мають більший потенціал, приймаються професійними оглядачами як привід для соціальних рефлексій, як певне симптоматичне поле. Приміром, я легко можу собі уявити, що якби ця книга була видана у Європі чи США, там би включилася традиція препарування поп-культури пост-марксистськими і пост-психоаналітичними інструментами. Порівнювати – невдячна справа. Але з аналогій з сучасною світовою літературою на думку спадає Сара Уотерс або Донна Тарт, яка цього року отримала Пулітцерівську премію і навколо роману якої, до речі, теж точилися гарячі суперечки, проте не хворобливо-конспірологічні, автороцентричні, як у випадку з відзнакою «Фелікс Австрія» як «Книги року ВВС», а присвячені власне роману. «Фелікс Австрія» заслуговує на більше, ніж поодинокі рецензії, і на більше, ніж рендомну систему рекомендацій у соцмережах. Як і багато інших українських книг. Для мене цей роман вчергове підкреслив слабкість поля літературної критики. Можливо, це є ще одна побічна властивість резонансних книг – підкреслювати слабкі місця у літературному процесі.

Відкриттів для себе не виявила. Зате переконалася, що важливі літературні події наші люди здатні зробити в умовах страшного форсмажору, під час Майдану і війни, займаючись ще багатьма справами, при мінімумі ресурсів і часу – і у цьому є щось дуже справжнє, живе і спонтанне, що робить фестиваль менше «проектом» і більше експериментом. Усі, хто цього року, попри все, не зважаючи на складні умови для планування, продовжував робити культурні події і видавати книги, викликають у мене глибоку повагу. І головне відкриття – ще численніша і уважніша публіка, яка не дає нам опустити руки. Це якась паралельна реальність до того, як бачать культуру українські політики і чиновники.

Можливо, рано це ще якось оцінювати, але буду стежити у новому році за анонсованими проектами, сервісними за своєю суттю – «Книжковою біржею» (сподіваюся, це буде великий прорив у логістиці і взаєминах видавців і книгопродавців) і «Сампродав» (реалізація букіністичної ідеї онлайн).

Андрій Курков,

письменник

Найбільшим відкриттям цього року для мене став роман Олега Шинкаренка «Кагарлик». Роман, складенний з блоків по сто слів, найкраще відповідає моєму розумінню про роман-голограму, роман, що складається з майстерно вирізаних пазлів, які сам читач має зібрати в повноцінну картину вигаданного автором життя. Правда, життя, вигадане автором, співпало багато у чому з новою реальністю, що прийшла в Україну наприкінці минулого року. Але наближення реального життя України до роману “Кагарлик” не є визначальним для мене при оцінці цього чудового і талановитого твору.

Найцікавішою літературною подією цього року для мене став літературний фестиваль у французському місті Бордо, що відбувся під гаслом «Про війну і про любов». Десять днів дискусій, круглих столів і авторських виступів по всьому регіону Бордо аж до країни Басків. І учасники з країн, які вже пройшли скрізь війну або же знаходяться в стані війни.

Центр літературної освіти, де працює Дмитро Стретович та інші. Був там нещодавно в музеї книги й друкарства, що в Києві, і зашились дуже приємні спогади.

Любов Якимчук, письменниця

Цього року вийшло кілька книжок хорошої прози і дуже багато доброї поезії. Зокрема, поступово заповнюється ніша низової поезії, з’явилася фронтова поезія, часто ангажована, що має різні радикальні відхилення, також уже відомі автори видали по черговій збірці. І я можу назвати дві-три книжки, але якщо чесно, то зараз для мене більш важливими є історико-культурологічні книжки. Можливо, це пов’язано з тим часом, у який ми живемо, тому в моєму рейтингу наразі фікшен програє перед історією. Тож, нехай моєю книгою року буде книга «Гімназії та гімназисти» Михайла Кальницького, яка ретельно відтворює навчальний процес у київських гімназіях та інших навчальних закладах ХІХ — початку ХХ століття. Вона добре структурована і складається не лише із сухих фактів, а й з цікавих історій, зокрема там є розповідь про Імператорську Олександрівську гімназію, яку закінчили Михайло Булгаков та Костянтин Паустовський, та котра довгий час була розташована в Кловському палаці, де тепер Верховний суд України.

З відкриттям у мене асоціюється «Поетичний десант», ініційований Сергієм Жаданом, у якому мені пощастило взяти участь. Це якась нова форма існування поетичних вечорів, яка є поєднанням волонтерства та мистецтва, а головне, що це дуже затребувана форма. Це була поїздка містами Донбасу в грудні цього року. Я потрапила туди щойно прилетівши з Берліну, тому цей контраст був колосальний. Така кількість людей на поетичному вечорі, який відбувся у Слов’янську, у Європі просто неможлива. Зала в 700 чоловік відповідала на привітання «Героям слава!».

Я часто чую скарги на те, що в прифронтових містечках то режисери, то журналісти зустрічають лише проросійськи налаштованих людей, і я не знаю, де вони їх беруть. Можливо, це відбувається тому, що вони хочуть їх зустріти, можливо така публіка більш активна на камеру, окрім того не треба забувати, що це також можуть бути співпрацівники відповідних служб… Але повернуся до події. У Рубіжному, Сєвєродонецьку, Слов’янську та Краматорську відчувався якийсь дуже сильний зв’язок з аудиторією, неймовірно сильний. І цього не можна забути.

Врешті ми почали доростати до дитячої літератури, а також до її осмислення. Цього року з’явився і встиг добре зарекомендувати себе портал про літературу для дітей «Барабука». Окрім традиційних рецензій, книжкових оглядів та інтерв’ю в цьому просторі з’являються педагогічні матеріали, які можуть знадобитися в процесі домашнього виховання. Тобто він не лише про літературу, як мистецтво, а містить виховну складову. Його ніколи не страшно читати, бо, навіть якщо один конкретний автор перегне палицю, то редакція розставить крапки над «і» у своєму коментарі. Якось їм вдається триматися берега, не втрачати здорового глузду.

Юрій Володарський,

літературний критик

Книга року  це, звичайно ж, «Фелікс Австрія» Софії Андрухович. Давно вже як художній текст сам по собі, так і його абсолютно закономірний преміальний успіх не викликав у літературних колах такого шаленого срачу. Засмучує те, що до нестрункому хору бездарних упирів, що зводили хулу над симпатичним романом Андрухович і премією «Книга року Бі-бі-сі», приєдналася парочка цілком гідних людей, які зазнали тимчасове затьмарення розуму. Радує те, що сама Софія на всю цю нісенітницю не реагувала в публічному просторі жодним рухом брів.

Не можна не відзначити Сергія Жадана, без якого сучукрліт втратив би половину своїх достоїнств. По-перше, та ж «Книга року Бі-бі-сі» назвала «Ворошиловград» кращим романом десятиріччя і правильно зробила. По-друге, вийшла «Месопотамія», яка нітрохи не слабкіше «Фелікс Австрія», але не можна ж усіма преміями нагороджувати одного і того ж Жадана. По-третє, ніхто з поетів не озвався на трагічні події в країні такими адекватними, потужними і мудрими віршами. По-четверте, всі пам’ятають героїчна поведінка Сергія в Харківській ОДА, коли він ризикував життям заради свободи і справедливості. Ще можна написати по-п’яте, по-шосте, по-сьоме, але не буду вас втомлювати.

Фестиваль «ДонКульт». Треба було трапитися трагедії на сході країни, щоб українська культурна громадськість нарешті спробувала почути літературний Донбас, в тому числі, плеяду його чудових російськомовних письменників. Перш за все, я маю на увазі Володимира Рафеєнка і Еліну Свєнціцьку.

Як і минулого року, вибачте, не помітив.

Мар’яна Савка,

головний редактор Видавництва Старого Лева

Для мене однозначно книгою-відкриттям став роман Софії Андрухович «Фелікс Австрія». І як текст, у який занурюєшся з насолодою, і як книжкова подія, що стала для нас талісманом і відкрила нашому видавництву двері в дорослу літературу.

Одразу три культурні книжкові події назву. Дитяча книжкова виставка у Болоньї, де ми отримували приз за «Зірки і макові зернята». Виставка вражає своїм масштабом і професіоналізмом організації. Весняний «Книжковий Арсенал» – який після драматичних подій революції став майданчиком надзвичайної концентрації інтелектуального середовища і дуже емоційним, живим книжковим фестивалем. І осінній Форум видавців – для нас, ВСЛ, найуспішніший за всіма показниками – і за фінансовим, і за кількістю нагород, і за насиченістю і якістю програми.

Тут навіть не знаю… Дуже добре, що у Львові відкрилася Перша львівська медіатека – надзвичайно потрібний майданчик для культурних подій, з хорошим сервісом і можливостями.

Олександр Красовицький,

генеральний директор видавництва «Фоліо»

Однозначно відкриття «Книжкової біржі». Не всі видавці оцінили цей сервіс, але це прорив для комплектування книжкових магазинів і особливо – для інтернет-продажів.

Кінець видавничих пільг 31.12.14 і, можливо, побудова нових з 1 січня. Дуже сподіваюся, що нова більшість ВР виконає те, що записано в коаліційній угоді.

Слабкий рік у видавничому сенсі. Багато вершин в цьому році, але жодного Евересту. Навіть Говерли. З книг Фоліо можна не відзначити успіх книги «Небесна Сотня», мемуарів Віктора Ющенка та мемуарів Шатобріана.

Олеся Островська-Люта,

культурний менеджер, екс-заступник міністра культури

Літературним відкриттям року для мене став роман «Фелікс Австрія» Софії Андрухович. Це досить очевидний вибір і припускаю, що багато респондентів відзначать саме цю книжку. Але, на мій погляд, це одна з найбільших літературних подій в Україні за останні кілька років. Для мене особисто цей роман порівнюваний із «Ворошиловградом» Сергія Жадана. Ці два твори в моєму читацькому світі належать до найбільш цінних серед здобутків української літератури за останні п’ять-шість років.

Помітною і важливою є зовсім свіжа подія – відкриття виставки «Герої. Спроба інвентаризації» в Національному художньому музеї України. Чому саме вона? Як на мене, з цього приводу дуже влучно висловився один з німецьких журналістів, зазначивши, що ця виставка мала відбутися в Україні ще двадцять років тому. Вона не належить до розряду надто складних з погляду кураторської роботи, але це дуже чесний розрахунок із власним міфологічним корінням, вона покликана показати, що для нас є герой. Адже постать героя завжди буде репрезентована в нашій літературі, візуальному мистецтві, музейних експозиціях, тому інколи важливо подивитися на досить очевидні речі, про які, водночас, ми не замислюємося.

Антон Санченко,

письменник, засновник видавництва «Електрокнига»

Швидше, прозаїк року. Для мене це донецький молодий автор Олексій Чупа, чий цьогорічний дебют завершився хеттріком. Я читав тільки одну з трьох його цьогорічних книжок – «Бомжі Донбасу». Цілком пристойно, попри те, що за щось там її критикував в оглядах. Зрозуміло, що так зорі склалися, україномовний донецький автор – просто знахідка для видавців та журналістів по нинішніх часах. Зрозуміло, що багато в чому хвалять авансом. Але здатність автора відповісти на попит пропозицією, сісти й писати, якщо треба – дуже корисна професійна риса. Вобщем, начувайся Кокотюхо.

Мистецький Барбакан на Майдані. Мені взагалі подобається, що художники на кшталт Івана Семесюка та Олекси Манна повернули в малярство текст – їхні картини можна не тільки роздивлятися, а й читати. І їх самих без картин – теж можна читати, і це смачне інтелектуальне читання. В Семесюка вже й книжка вийшла. А Барбакан якомога краще вказав місце художника, коли вітчизна в небезпеці. І кому воно все треба.

С?а?й?т? ?h?t?t?p?:?/?/?s?p?e?c?t?r?o?x?.?r?u?/?s?t?r?i?k?e?t?h?r?o?u?g?h?/? ?я?к?и?й? ?г?е?н?е?р?у?є? ?п?е?р?е?к?р?е?с?л?е?н?и?й? ?т?е?к?с?т? ?д?л?я? ?ф?е?й?с?б?у?к?у?. Читомо. Так тримати, дівчата.

.

Анетта Антоненко,

директор ТОВ «Видавництво Кальварія»

Цього року в мене було не так багато часу і можливості читати і слідкувати за процесом. На жаль, так склались обставини, що більше уваги потребували власні видавничи проекти та читання рукописів. А ще – слідкувала за іноземними виданнями. Це мене цікавило завжди, але цього року якось особливо. Якби можна було виставити 1-2-3 місця, то перше я б точно пропустила, а от на друге поставила Мізелінські Олександра та Даніель «Карти» Видавництва Старого Лева. Напрочуд вдалий видавничій проект. Цікавий і гарно виконаний. Потрібний в кожній родині.

Думаю, що це неетично говорити про «свої» книжки. Але цього року здійснилась моя давня мрія – видати переклад Хуліо Кортасара до його 100-річчя.

 Проект «Bookplatform», партнером якого була Громадська організація «Форум видавців»  і який виконувався за підтримки програми «Культура» Східного Партнерства Європейського Союзу. Це один з перших маштабних проектів, який мав практичну користь для видавничої спільноти як дослідженнями, так і контактами з іноземними видавцями, участю в багатьох важливих видавничих подіях. Окрім того, це і приїзд Маріо Варгаса Льоси, Нобелівського лауреата з літератури до України. Порадував лауреат премії імені Юрія Шевельова за цей рік – Констянтин Москалець.

Думаю, що важливим був прихід на ринок України сервісу GOOGLE Play play.google.com, що дозволяє власникам пристроїв з мобільною операційною системою Android та іншими завантажувати і купувати різні додатки, книги, фільми і музику .Звісно, що мене цікавить в цьому сервісі в першу чергу завантаження моїх книжок для продажу.

І сервіс, з яким я познайомилась зовсім недавно – це https://www.goodreads.com/. Портал надає можливість вільного доступу до великої бази даних книг, анотацій, різних оглядів. Кожен користувач може вільно зареєструватися сам, зареєструвати книги, які будуть включені в бібліотечний каталог і в перелік рекомендованої літератури.

 Романа Романишин й Андрій Лесів, 

творча майстерня «Аґрафка»

Ми все більше цікавимося і досліджуємо ілюстровані видання, де текстова і візуальна частина є одним цілим. В цьому році справжньою перлиною для нас стала найновіша робота чеського автора та ілюстратора Петера Сіса «Пілот та Маленький Принц. Життя Антуана де Сент-Екзюпері», видана одразу кількома мовами (англ. видання: Peter Sis «The Pilot and the Little Prince. The Life of Antoine de Saint-Exupery». Pushkin Children’s Book, London, 2014). Це дуже якісний зразок незвично ілюстрованого нон-фікшину та переосмислення зв’язку Екзюпері з його найвідомішим героєм — Маленьким Принцом.

А серед видань в Україні хочемо відзначити «Бойню номер п’ять» Курта Воннеґута (Видавництво Старого Лева), одну з найяскравіших антимілітаристських книг. Вона започатковує серію перекладів українською мовою творів, котрі вже стали класикою і без яких не може обійтися жодна цивілізована література.

Для нас подією року став ярмарок дитячої книги в Болоньї та нагорода Opera Prima для нашої книжки «Зірки і макові зернята», виданої Видавництвом Старого Лева. Ця відзнака є важливим орієнтиром, адже до журі конкурсу щороку запрошують найавторитетніших фахівців в галузі ілюстрації та книговидання з різних країн. Зацікавлення українською книгою в світі зараз як ніколи велике і потрібно дуже мудро і майстерно використати цей шанс. Перед нами багато кропіткої і тяжкої праці, але перші кроки вже зроблено.

Цифрова галерея Нью-Йоркської публічної бібліотеки— понад 800 тис. оцифрованих зображень у вільному доступі.

Ірина Славінська,

літкритик, культурний менеджер

У мене цього року дві улюблені книжки – це «Месопотамія» Сергія Жадана та «Фелікс Австрія» Софії Андрухович. В «Месопотамії» мені сподобалася робота з міфологічним контекстом, очуднення буденного простору і те, як звичні жаданівські персонажів набувають глибини та розмаху великих героїв міфів, казок і легенд. У «Фелікс Австрія» я вподобала роботу з мовою та персонажами, також мені дуже сподобалося те, як історичний контекст вписано в подієвість роману – здається, це один із нетипових для України прикладів роботи з «малою» історією та увагою до «малих» подій. Обидві названі книжки єднає також те, що я читала їх, буквально не можучи відірватися від читання. Майже з ліхтариком під ковдрою – як у дитинстві.

Про відкриття говорити я не буду окремо – бо відкриттями 2014 року традиційно стали всі три мої улюблені літературні фестивалі, тобто рідний «Книжковий Арсенал», а також «Форум видавців» і «Meridian Czrnowitz». Але все ж для мене центральна подія року – сумна. Це початок відходу улюблених авторів. Маю на увазі смерті Всеволода Нестайка, Євгена Сверстюка та Олега Лишеги. Досі не можу оговтатися – я трохи по-дитячому думала, що цей період відходу старших почнеться пізніше.

Напевно, це традиційний Facebook, але чи є це відкриттям?

Поліна Городиська,

координатор проекту «LITCENTR», літературний менеджер

Найбільше розмов цього року було навколо «Фелікс Австрії» Софії Андрухович. Впевнена, багато хто згадає саме її, бо книга, й справді, вартісна. Але хочу відзначити дуже очікувані книги молодих поеток: Олена Герасим’юк «Глухота» та Ірини Шувалової «Ос» та «Аз». А також старт серії електронних книжок «ПроLogos».

Літературні, вже традиційно, Форум Видавців та Книжковий Арсенал, що відбулися, не зважаючи на складну ситуацію в країні. Важливі проекти, насичена програма, титанічна праця організаторів та всіх причетних. Для мене особисто це ще Фестиваль відеопоезії «CYCLOP». Цього року фестом була взята висока планка, й, як на мене, все вийшло. Подія-відкриття – ARTPOLE.IF. Неймовірні. За концепцією, переліком проектів та організаційною роботою.

«Спільнокошт» та «Google Play–Книги». Сервіс-відкриття – «Goodreads».

Тетяна Щербаченко,

редактор сайту «БараБука», письменниця

Напевно, найбільш приємно вразила поява українізованих польських «Карт» (ВСЛ). На тлі кількох убогих пропозицій дітям від «картографій» цей проект в Україні здається фантастично прекрасним, хоча він є просто добротним і досить традиційним, просто нас таким досі ніхто не балував. Дуже сподіваюся, що прийде час, коли подібні проекти матимуть українських авторів.

Не можу також не сказати про «постріл» Софії Андрухович«Феліксом Австрія». Як же давно наш маленький літературний світ так не трусило симпатіями й антипатіями.

Можна узагальнити як тенденцію до «сталого міжнародного визнання». Маю на увазі кілька відзнак, які отримали українські автори за кордоном. Дебют «Аґрафки» — «OperaPrima» на «BolognaRagazziAward 2014»;  а також кілька «титулів» Володимира Аренєва: звання «Best creator of children’s Science Fiction or fantasy books»на дублінському Євроконі-2014 та перемога його повісті «Душниця» на «Книгуру» й «Нових горизонтах».

Для мене, безперечно, – поява «чотирилапого» помічника у виборі української дитячої книжки, «БараБуки». Це ще й власний, етапниймій життєвий здобуток). Може, цей помічник поки не такий потужний, як має бути, але він – важлива ланка в теперішньому «книжковому» інформаційному полі. Що більше таких ланок, то повнішим та фаховішим буде це поле.

Ірина Вікирчак,

менеджерка культурних проектів

Моїм книжковим відкриттям року став балканський автор Міленко Єрґовіч. А якщо точніше, то тандем письменника з його українською перекладачкою Катериною Калитко. Так сталось, що цього року на Форумі Видавців найбільше вразив їхній виступ. Єрґовіч надзвичайно тонко передає психологію людей постконфліктних Балкан, показуючи, що війна робить з життями людей, їхнім світосприйняттям… Дуже раджу «Історії про людей та тварин»  – майстрена коротка проза.

Сервісом року для мене став «Творчопис», який вигадали та проводимо разом з Олею Гончар. Ідея виношувалась давно, але запрошення Сашка Михеда долучитися до створення «Літературного майданчика» фестивалю «Гогольфест»  запустило механізм. Це наша альтернатива англійському «creative writing». Проте головною ціллю проекту є не просто дати якісь «технічні» навики щодо красного письма, але  й зібрати однодумців та людей зі спільними інтересами, себто, пристрастю до літератури у одному колі. Так у Львові своїми лекціями та аналізами творів учасників долучилися Олексій Чупа та Вікторія Амеліна, а у Вінниці – Олександр Вешелені та Катерина Калитко.

«Літературний Тур до Польщі», однозначно. На підготовку пішов майже рік, але подорож була того варта. У січні плануємо показати фільм у Києві. Все ж таки, краще один раз побачити.

Ігор Дудник,

історик мистецтва, дизайнер

 Відкриттям  цього року, для мене особисто, стала книга «Патерикон» Сільвестра Косова 1635 року видання. Познайомитися з нею ґрунтовно дозволило дослідження Наталі Сінкевич, яке було опубліковане цього року. Авторка подає не лише історію створення та аналіз змісту пам’ятки, а і повне фототипічне відтворення та переклад книги Сільвестра Косова. «Патерикон» — приклад якісного формування української ідентичності на основі історичного спадку. Оповідаючи житія святих отців Печерських, Косів розглядає широкий спектр питань політичного, побутового, морального та догматичного характеру, серед яких чи не головним є питання відродження величі давнього Києва.

«Патерикон» був надрукований у Києво-Печерській лаврі польською мовою, готичним шрифтом, що є надзвичайно цікавим з огляду на історію українського книгодрукування та мистецтво шрифту.

 Видання «Науковою думкою» останніх книг багатотомної «Історії української культури». Розпочата ще 2001 року праця нарешті завершена, і тепер ми маємо повну, комплексну картину розвитку українського образотворчого мистецтва, архітектури, музики, літератури, філософії. Користуючись нагодою, хочу подякувати колективу авторів та видавництву за чудову, якісну та своєчасну працю.

Який сервіс? Я замовляв цього року кілька книг на http://www.amazon.com, так вони в Україну книги не доставляють. Взагалі. Доводилось домовлятися зі знайомими, що проживають в західноєвропейських країнах, і замовляти на їх адресу, а вони вже пересилали книги мені. А ви кажете сервіс…

Дмитро Стретович,

культурний менеджер

Із українського – «Месопотамія» Сергія Жадана, із перекладеного – «Бойня номер п’ять» Курта Воннеґута. У першій подобається, як завжди, стилістика і мова, цікаво переплетені між собою історії. У другій – манера оповіді й тема  актуальна.

Книжковий Арсенал. Окрім усього хорошого, що було на Арсеналі, гарним критерієм успішності є те, що в окремі дні на вході були 100-метрові черги.

Благодійні ініціативи зі збору книжок («Книжкова сотня» та ін.) для переселенців та для звільнених територій. Мені здається, сама увага до теми книжок, читання, актуалізація проблеми «не будеш читати – станеш ватніком» – усе страшенно важливі речі. Результати будуть видимі пізніше.

Євгеній Стасіневич,

літературний критик

Попри те, що художні перемоги у вітчизняного письменства цьогоріч були, говорити хочеться про переклади. Вразив «Срда співає в сутінках, на Трійцю» Єрґовича у просто таки блискучому перекладі Каті Калитко, що її поетичну книгу «Катівня. Виноградник. Дім» теж проминути ніяк не можна, – роман, де злободенність і художність якнайкраще доповнюють одне одного; рідкісний для східної Європи симбіоз.  «Смерть Вергілія» Броха у перекладі Логвиненка також дуже важлива річ. «Карти»Мізелінських і «Книга образів» Шульца, нарешті видані, потішили безмірно – сиди і розглядай годинами, а почитаєш колись потім.Антологія «Українська авангардна поезія» Стахівської-Коцарева – титанічна праця, вкрай потрібне видання: багато міфів легко розвінчуються.

У сусідів, які все менше брати, трапився грандіозний роман – «Повернення до Єгипту» Володимира Шарова. І хоч широкий загал навряд чи про це дізнається, але одним великим письменником стало більше. Прекрасна, дуже сильна книга«Один, не один, не я» вийшла у Марії Степанової – поетки і заразом головного редактора Кольти. «Радянська література. Розширений курс» Бикова вкотре продемонструвалаа, що перед нами, певно, головний публіцист сьогодення.І от такого рівня «культурної» есеїстики нам страшенно бракує – премія Шевельова тому зайвий доказ.

Подією є вже те, що українські видавництва продовжують працювати, не сильно скидаючи темпи. Кількість (у купі з якістю) книжок, що випускає, наприклад, Видавництво Старого Лева, приємно дивує. А енергійнаробота відносно нового – хай і скільки завгодно специфічного – видавництва типу Discursus, щоз ходу включається у гру – так, ще не вміючи (чи не бажаючи) відсіювати відверто вторинне, але вже маючи в активі декількох перспективних авторів, ним же відкритих, – заслуговує на серйозну повагу. Ну і лекції, що вони от тільки-но розпочались зусиллями майстерні «Bartleby&company», створеної товариством CicutaBookshop, мають великі шанси швидко перетвориться на вкрай помітне явище культурного життя столиці – це свіжо, корисно і з душею. Це подія, що в перспективі може стати вервечкою щотижневих подій.

Волонтерський рух взагалі став явищем року -тут сумнівів, певно, бути не може. І от ВІРШІ ВНОЧІ, де збирали гроші для Таблеточок – це було дуже добре: дуже хороші тексти, дуже хороші поети і виконавці. Так волонтерство стає мистецьким актом, і це чудово.

Марія Шубчик,

співробітниця відділу «Інформація та бібліотека» в Гете-інтституті

Для мене головним цьогорічним здобутком  став роман Мартіна Поллака «Мрець у бункері. Історія мого батька» (Видавництво «Книги XXI»). Якщо я очікувала, що цей твір буде книгою  спогадів та попереджень, то в результаті  це виявилось своєрідним розтином минулого, болючим  для автора, але одночасно дуже чесним та виваженим.

Варто згадати й дебютну книгу письменниці Каті Петровської «Vielleicht Esther»  (Можливо, Естер), яка була видана німецькою в березні 2014 року у видавництві Suhrkamp. Цікавою, по-перше, є сама ситуація: авторка, народжена у Києві,  стала цього року одним з найгучніших відкриттів сучасної німецької літератури та здобула одну з найпрестижніших  літературних премій  Німеччини ім. Інґеборґ Бахманн.

Мені здалось, що «Книжковий арсенал» цього року був  по-особливому зрілим.  Всі дні фестивалю мала відчуття, що КА для багатьох став своєрідною ознакою повернення до нормального життя, в яке ми всі тоді дуже хотіли вірити. Важливим та трохи хвилюючим досвідом  було ще й те, що  до участі у заходах Goethe-Institut ми запросили декількох  важливих інтелектуалів з літературного середовища Німеччини: Юдіт Герман, Катаріну Раабе, Томаса Вольфарта, та жоден з запрошених нами гостей не виявив  вагань, чи їхати в такий час до України.

Цього року з інтересом спостерігала за фестивалем відеопоезії «CYCLOP»:  я особисто дуже вболіваю за  буктрейлери як спосіб промоції літератури.

В цьому році дуже раділа електроному сервісу по видачі книг Onleihe, який почав в нас працювати. Бо розвиток електроної  бібліотеки наразі є майже єдиною можливістю забезпечити  регіони  німецькомовною літературою.

Відкриттям для мене став і портал «Барабука», який дуже добре унаочнює, що сегмент української дитячої літератури наразі  дуже стрімко та якісно розвивається. З не-літературного беззаперечним фаворитом є «Громадське радіо». Але найбільше в останній час  зацікавив лекторій від літературної

Ілля Стронґовський,

дизайнер, блогер

Важливих книг вийшло багато, але мені більше йдеться не про конкретні назви, а про видавництва року. Їх два і це «Видавництво Старого Лева» та «Основи». Мар’яна Савка та Богдана Павличко не просто впевнено виробляють книги европейського рівня, а й доводять, що якісний продукт обов’язково матиме високий попит. Це втілення всіх моїх мрій, тож єдине чого лишається бажати – набирати темп і розширювати асортимент.
Окремо зазначу стрімкий злет ЛА «Discursus», те, що бачу – дуже обнадіює.

Сам же більшість року читав «Хроніки Плаского світу» Террі Пратчетта – в ориґіналі, бо досі наші видавці ним не перейнялися. Осилив щось із двадцять томів і, мабуть, дочитаю всі, що лишилися, хоча схема виробництва цього фастфудного фентезі стала зрозуміла ще на перших томах. Пародійність, добрий гумор, трохи афористики, легкі пригоди. На тлі того, що відбувалося і триває в країні – ідеяльне розвантажувальне читання.

Подій було багато, і кожна на порядки масштабніша за все, що було в попередні роки, це зрозуміло. Щоби виділити одну найбільшу, скажу про благодійний фонд «Добра Листівка», який заснували ми з Лілею Омельяненко. Виробляємо листівки, продаємо, а виручені кошти (за винятком гонорарів авторам і витрат на друк і діяльність) перераховуємо на організації, які займаються реабілітацією неповносправних дітей. Запустилися ми в квітні і станом на зараз в нас 28 авторів, 100 видів листівок, 12 точок продажу в Україні, 4 – за кордоном, тисячі переданих гривень і щотижня ці цифри ростуть. Ще ніколи я не був задіяний у чомусь настільки масштабному і потрібному, тому запрошую долучатися.

Буду банальним, з появою смартфона і мобільним інтернетом оцінив всі переваги ведення справ без гальм. Вчуся розбиратися у мобільних прикладках.

Неля Ваховська,

перекладачка

Книжковим відкриттям цього року для мене стала Драгіца Райчич у перекладах Саші Григоренко і Марка Бєлорусця. Ця збірка поезії і короткої прози,  написаних неправильними українською, російською та німецькою, є втіленням процесу перекладу – і не лише між мовами, а радше всередині кожної з них. Важлива риса, що єднає для мене Райчич, Поллака, Єрговича в перекладі Каті Калитко та ін. – це пошук діалогу й порозуміння чи, принаймні, критичне ставлення до всіх т.з. об’єктивних істин, під прапорами яких здебільшого і ведуться війни. За це ми вже заплатили надто високу ціну – але чи зрозуміли?

Ну і маленьке приватне відкриття року – це вірші Тараса Федірка, молодого поета і перекладача з Тернополя, який попри своє теперішнє перебування в Англії дуже тонко озвучує стан сучасної України – віддаленої від себе самої і водночас болюче близької, країни-рани за лаштунками медійних образів.

Вразили численні літературно-культурологічні освітні проекти і лекційні курси – від київського Майстер-класу до Центру літосвіти, Культурпростору та Клоузера і, насамперед, великий попит на такі проекти, що обіцяє зміну культури читання. Якщо, звісно, урядові реформатори не прикінчать остаточно нашу систему шкільної та вищої освіти.

У своїй вузькій сфері не можу не відзначити дослідження про прекарні умови праці перекладачів художньої літератури та гуманітаристики, в якому ми нарешті отримали промовисті числа і цифри, щоб говорити про переклад і роботу в культурі в цілому як про професію з відповідними критеріями і вимогами, а не про “покликання”, “духовність” та решту ідеалістичних химер.

Щодо сервісів цього року я можу радше говорити про «закриття»: фейсбук, точніше, фб-група «Український переклад» довела для мене свою антиефективність – сподівана професійна комунікація зійшла на побоїща за автентичність і «питомість» окремих слів і тріумф націонал-патріотичних психозів. Сподіваюся, 2015 року ми знайдемо краще рішення, можливо, навіть повернемося до якихось форм не-віртуальної взаємодії.

Лілія Шутяк,

літературний критик, прес-секретар Міжнародної літературної корпорації MERIDIAN CZERNOWITZ

Мабуть, я не буду оригінальною, коли скажу, що у цій номінації однозначно перемагає «Фелікс Австрія» Софії Андрухович. Це одна з найкращих книжок сучасної української літератури, які я прочитала останнім часом. Вражає все: тема, сюжет, герої. Не побоюся навіть сказати, що цей роман стовідсотково залишиться в історії української літератури тоді, коли інші забудуться.

Особисто для мене важливою подією стало відкриття Літературного целанівського центру в Чернівцях. І хоча це відбулося ще у 2013-му, але саме цьогоріч Міжнародна літературна корпорація MERIDIAN CZERNOWITZ почала активно організовувати і проводити тут різні літературно-мистецькі заходи, як-от творчі зустрічі та прес-конференції за участю усіх стипендіатів стипендіатів: Герхарда Фалькнера, Беатрікс Керстен, Петра Борковця, Ірени Карпи, Юрія Іздрика та ін. Також у нас регулярно виступають із презентаціями своїх книжок і арт-проектів молоді митці.

Facebook, Facebook і ще раз Facebook. Ми прокидаємось і засинаємо онлайн: домовляємось про зустрічі, вирішуємо особисті й ділові питання, закохуємось і розлучаємось. Як показує практика, Facebook також дуже зручний інструмент для піару та створення бренду. Просто тисну руку Цукербергу за його винахід.

Олександр Вешелені,

літературознавець, арт-менеджер, координатор  фестивалю «Intermezzo»

З українських видань надзвичайно порадували поповнення поетичної серії «Видавництва Старого Лева», особливо збірки Каті Міхаліциної, Катерини Калитко, Ірини Старовойт, Маріанни Кіяновської та Мірека Боднара. Здається, видання поезії знову повертають свій статус на книжковому ринку і в серцях читачів. І це все книжки, на які давно чекали. Отже, поезія потрібна, і в наш час особливо. У цьому ж контексті хочеться згадати і антологію «Українська авангардна поезія 1910-1930х років» Олега Коцарева та Юлії Стахівської – зразок книжки, яка може стати етапною в переосмисленні нашої культури.

З нон-фікшну найбільше сподобалися книги Леся Белея «Ліхіє дев’яності» та Ростислава Чопика «Менталітети». Автори, кожен по-своєму, демонструють яскравий приклад літератури факту, художнього дослідження, і роблять це у надзвичайно органічному для українців форматі.

З перекладних книг головна подія – вихід роману «Срда співає в сутінках, на Трійцю» Міленка Єрґовича. Книжка в усьому стала зразком справжнього європейського продукту – неймовірно сильна історія, блискучий переклад, правильна обкладинка і навіть палітурка. Чого не скажеш про найбільше розчарування року для мене – роман «Небесна гармонія» Естергазі нарешті вийшов українською, але в силу неякісного перекладу (підозрюю, не з оригіналу) і традиційно відразливого дизайну серії «Карта світу» про цю епохальну книжку у нас скромно мовчать. Бо ігнорують. Бо такі видання треба готувати набагато ретельніше.

Рік 2014-й знову затягує нас в літературну скандалістику, як це було в 2011-му. Окрім зростання продажів окремих книжок, це аж ніяк не є продуктивним для літературного процесу. А особливо на тлі того досвіду, який ми пережили і продовжуємо переживати в часи війни. Здається, іще на Форумі видавців було спокійно і мирно, новинки добре анонсувалися і продавалися, письменники розмовляли і могли добре посидіти у кав’ярнях, аж ось… Напевно, українським інтелектуалам треба частіше дивитися одне одному в очі на живих подіях, навіть якщо раніше у соцмережах та інших віртуальних жабомишодраківках вони оголошували про взаємне «руконестискання». Інакше ми ризикуємо втратити багато важливих текстів, акцентів і думок.

Прикро, що навіть раптовий відхід Олега Лишеги не став моментом перезапуску фейсбучно-колонкового дискурсу багатьох авторів. Хочеться вірити, що градус скандалів у 2015 спаде, і ми ще більше зосередимося на досягненнях кожного учасника цього строкатого літературного життя без претензії на істинність власних міркувань.
Щоб не говорити тільки про погане, відзначу появу проекту стратегії «Культура 2025», яка попри всі труднощі (особливо останніх місяців) зможе стати найпотужнішою платформою проговорювання (а часто й прокрикування) реальних потреб культурної галузі і її центрального місця в розбудові сильної європейської держави.

Надзвичайно порадувала поява «Барабуки» як достойної платформи презентування дитячого сегменту літератури і проблем читання загалом. І направду важлива подія – відкриття для України магазину «Google Play». Раніше було дуже прикро бачити сторінку блокування, зараз же омріяні закордонні видання (котрі в папері коштували б чималу суму), можна одним кліком завантажити ЛЕГАЛЬНО на свої пристрої. Аби ще тільки віртуальні гаманці українського книгомана дозволяли це робити регулярно…

Дізнайтеся про книжкові відкриття 2013 і 2012 років.

Читайте також: Книжкові перемоги українців у конкурсах світу 2014