Інтерв’ю

Памела Дракерман – американська журналістка, що писала для «The Wall Street Journal», «New York Times», «The Washington Post» і «Marie Claire». Але всесвітньовідомою вона стала після виходу книжки «Французьке виховання», написаної на базі особистого досвіду,  в якій авторка порівнює американський та французький погляди на виховання дітей, висвітлюючи проблему дитиноцентризму й надмірної опіки у сім’ях.  

Книжку переклала і видали у багатьох країнах, зокрема і в Україні, де вона вийшла у видавництві «Критика» у перекладі Вікторії Наріжної.  А тепер Дракерман нарешті завітала в Україну, і Читомо було чи не першим, кого вона тут зустріла. Ми поспілкувалися з письменницею та журналісткою  про тенденції у вихованні дітей, те, коли їх варто навчати читати й особливості американських та французьких дитячих книжок.

– Все більше успішних жінок не бояться розповісти про свій досвід материнства, вони не ховають його. Чим зумовлена така відкритість? До яких зрушень у суспільстві можуть привести такі сповіді?

– Останнім часом все більше жінок, в тому числі жінок успішних, діляться своїм досвідом виховання дітей. Це почалось років 20 тому, і з того часу спостерігається професіоналізація материнства у світі, ми бачимо це в Сполучених Штатах, у Європі. Ця тенденція зумовлена багатьма причинами, деякі з них – економічні, а деякі – наукові. Зростає економічна нерівність, батьки дитини переймаються через цей розрив, через те, що не завжди можуть забезпечити успішне майбутнє своїх дітей, тож вони намагаються компенсувати це, присвячуючи більше часу вихованню.

Вони прагнуть стимулювати дітей, поки ті ще малі, хочуть бути певними, що діти слухають правильну музику, здобувають правильну шкільну освіту, залучені у правильну й корисну активність…

Читайте також: 10 книжок для читання з дітьми від Соломії Чубай

Починаючи з 1990-х років з’явилось багато досліджень про особистісний та розумовий розвиток дітей.  Можливо, це зумовлено розвитком капіталізму та економічною нерівністю, і виникла епідемія гіперопіки, якій я і присвятила книжку «Французьке виховання».

Я писала про проблему, яка існувала в США та Великій Британії, не думаючи про інші країни. Мене здивувало, що з цією проблемою стикаються в усьому світі. Ось я відвідала Україну, минулого року була в Бразилії, отримувала багато листів звідусюд, з Норвегії, Чехії, і всюди матері кажуть, що мають подібний досвід і проблеми у вихованні дітей.

Працюючи над книгою, я хотіла написати щось веселе і водночас потенційно корисне для батьків, але не як традиційні книги з самовдосконалення. Я особисто свого часу прочитала багато книг із саморозвитку й самовдосконалення, у них було викладено цікаві ідеї, однак вони були написані не професійними письменниками, а експертами в певній галузі. На жаль, я не експертка, проте письменниця і журналістка. Тож я багато вивчала, досліджувала. Я не писала власних книг до того, і мені було трохи некомфортно ділитись власним досвідом, та я примусила себе зробити це, адже це єдиний правильний шлях зробити цю історію справжньою.

Книгу «Французьке виховання» нещодавно опублікували навіть в Монголії. Я була вражена тим фактом, що навіть у Монголії існує проблема гіперопіки.

Читайте також: 13 книг, які стануть у нагоді майбутнім мамусям і татусям

– Які особливості виховання дітей в інших країнах ви зауважили вже після написання книжки? Що б ви змінили у наступних редакціях книги?

– Всі видання книги «Французьке виховання» однакові до сьогодні, я не вносила змін під час перевидань. Натомість я написала ще одну книгу – «Дитина день за днем», яка незабаром теж має з’явитися в Україні, і яка містить 100 основних ідей з попередньої книги, підкріплених декотрими новими науковими дослідженнями.

– Цікаво, який відсоток серед читачів тат? Чи були від них відгуки?

– Розподіл ролей у вихованні дитини, як і все інше, теж зумовлено культурою. Багато суспільних цінностей впливають на особливості виховання. У світі поволі набирає обертів тенденція рівного розподілу обов’язків з догляду за дитиною між обома батьками. Звісно, наразі це ще не повна рівність, проте зміни в кращу сторону все ж простежуються. Якщо говорити про середній клас, то тати стикаються з тими ж проблемами і викликами, що й матері, і також іноді шукають відповіді на питання в книжках.  

Відповідно, серед читацької аудиторії моєї книги наявний певний відсоток татусів, хоч він і значно нижчий, ніж матерів.

– Як вашу працю сприйняли у феміністичних колах?

– Передмову до французького видання написала чи не найавторитетніша феміністка Франції, тобто феміністичні кола теж схвально поставились до цього.

Зараз працюю над новою книгою, і вона не має нічого спільного з вихованням дітей. Я вирішила, що не можу використовувати власних дітей як матеріал для книг впродовж всієї кар’єри.

Читайте також: Як включитися і не боятися. Феміністичний меседж від Шерил

– А як щодо дитячих книг? Чи часто можна застати французьку маму чи тата, які читають дитині книжку?

– Французькі батьки часто читають дітям. Це дуже важливо. Ми маємо великий щорічний фестиваль дитячих книг Salon du livre jeunesse en France, і це просто фантастично. Фестиваль займає величезну територію, проходить на стадіоні і є привабливим як для дітей так і для дорослих. Окремої уваги, безумовно, вартий великий сектор неповторних французьких коміксів, вони чудові.

Я про це вже згадувала в книзі, та згадаю ще раз. Свого часу мене дуже здивувало, наскільки типові французькі дитячі історії відрізняються від типових американських історій.

В американській літературі діє шаблон: персонаж стикається з проблемою, персонаж вирішує проблему, щасливий фінал, всі щасливі; тоді як типова французька історія навіть для найменших будується дещо інакше: персонаж стикається з проблемою, персонаж вирішує проблему, а тоді проблема повертається. Звісно, це не так оптимістично, проте це більш реалістично.

Попри це, моя улюблена дитяча книга все ж належить до «американського» типу, це книга зі щасливим кінцем  авторства Моріса Сендака  «Де живуть диковиська». Книга неймовірно популярна у світі, продано мільйони копій, і я дуже рекомендую її всім вашим читачам. Це книга про дітей, яким хочеться бути вільними, сильними, мати свій простір, але також і захист.

Читайте також: Знамениті диковиська заговорять українською

Мої діти читають і французькі, й американські дитячі книги. Я вважаю, це правильно, потрібно все ж зберігати певний баланс.  Моя дочка зацікавилась циклом біографій відомих людей, це американська серія книг. Вона їх дуже любить. Для прикладу, вона була захоплена, прочитавши історію про Елеонору Рузвельт. Це мотивує. Також діти обожнюють французькі комікси, вони дуже веселі і водночас дають якісь моральні уроки. Американські комікси теж інколи читають, але вони їм менше до вподоби.

У Франції діти починають вивчати літери десь у 5 років, а читати вчаться у 6. Я не бачу причин, чому варто це робити раніше, адже особливої вигоди з того не буде, і про це свідчать останні наукові дослідження в галузі нейрології. Звісно, є батьки які починають вчити читати дітей у віці з 3 років, та це не означає, що у 18 ці діти будуть найрозумнішими в класі.

Французи не намагаються навчити малих дітей читанню,  бо це потребує дуже багато зусиль і часу, які можна використати в інший спосіб. Для них важливіше, щоб діти опанували інші важливі навички, такі, як спілкування, вміння читати емоції інших людей, емпатія, самоконтроль, адже це все сприятиме кращій соціалізації дитини в суспільстві.

Крім того, дитині потрібен час, щоб побути на самоті, розвинути уяву. Французькі батьки сфокусовані на тому, щоб навчити своїх дітей розважати себе самотужки, без втручання дорослих. Якщо дати дитині смартфон, планшет чи якийсь інший сучасний пристрій, вона справді буде зайнята якийсь час і не турбуватиме батьків, але при цьому вона втратить можливість розвинути оцю дуже важливу навичку, тому до певного віку дітей за можливості не допускають до різних ґаджетів.

Читайте також: Софія Рябчук: Зараз перекладаю «Як розмовляти з дітьми про мистецтво ХХ століття»

– Ваша книжка «Lust on translation» про позашлюбний секс шокувала багатьох. Чи є якась кореляція між турботою за дітьми і позашлюбними зрадами?

– У більшості країн, де низький рівень нерівності, тобто чоловіки і жінки відносно рівні, досить низький також і рівень перелюбу. Таку ситуацію спостерігаємо у Франції, хоч там це також зумовлено високою ціною, яку раніше, та й зараз, доводиться платити за це. Я маю на увазі втрату репутації, дітей, шлюбу… Це надто велика жертва. Також, цікаво те, що багато людей у Франції та Америці надто зайняті роботою та іншими справами й просто не мають часу на подружні зради.

Я не маю української статистики адюльтеру, проте маю російську, і вона не дуже добра. Хоча я й не певна щодо актуальності, бо цим даним уже кілька років, тобто вони можуть бути трохи застарілими. Тим не менш, у розвиненому світі Росія має найвищий рівень чоловічої невірності, що супроводжується певним соціальним табу (також в багатьох пострадянських країнах табуйованою досі залишається тема сексуальних меншин).

Зрозуміло, що дружинам таких чоловіків це не дуже до вподоби, однак жінки, яких я зустрічала, будучи в Росії, казали: «Так, чоловік інколи не приходить додому, ймовірно він мене зраджує. Проте він принаймні не алкоголік і не б’є мене». Таким чином в їхніх очах проблема адюльтеру за важливістю стояла десь на 5 чи 6 місці.

Читайте також: Лайфхаки для мам від Карпи. Baby Travel

Світлини Євгенії Перуцької