Новини

У рамках ІІІ-ого конгресу «Література в Дії», що відбувся 25-26 лютого, пройшла дискусія «Про переклад погано або ніяк», під час якої пошуком шляхів виходу з цехової кризи займалися літературна оглядачка і літературознавиця Ганна Улюра, перекладачка з німецької мови Неля Ваховська, перекладач із польської мови, критик, поет Остап Сливинський, засновник краудпаблішингової платформи «Komubook» Павло Швед і головний редактор видавництва «Наш Формат» Микола Климчук. 

Читомо записало найцікавіше про різні відтінки «непозбувної бентеги» на українському ринку перекладів. 

Про перевірку якості перекладів

Микола Климчук: Якщо коротко, то ситуація катастрофічна, просто нижче плінтуса. Хороший переклад трапляється дуже рідко. Наведу вам мою персональну статистику. У «Нашому Форматі» уже близько 8 місяців відкрито вакансію. За цей час через видавництво пройшло близько 60 людей, які претендували на роботу перекладача і 30  – редактора. Роботу отримали четверо. Тобто у нас розроблений спеціальний тест, де замасковано граблі, і я просто дивлюсь, на скільки з них наступить людина.

Читайте також: #непозбувнабентега у соцмережах: відгуки про переклад роману Джона Фаулза «Маг»

Павло Швед: У «Komubook» простіше, без тестів. Ми трохи займаємося аматорством, бо сам проект низовий. Чесно кажучи, у мене до того, як почав «Komubook», не було особливого досвіду у видавничій сфері, тому якоюсь мірою я вчився в процесі, на жаль.

Оскільки я лінгвіст за освітою, то насамперед якість перекладів перевіряю сам. Як читач маю власний смак, але, звісно, є і редактори, з якими ми працюємо. Я прислухаюся до їхньої думки, однак перш ніж текст йде до нього, то зазвичай читаю ще я, не так вичитую, перевіряю українську мову, як намагаюся максимально наблизити саме точність перекладу, щоб принаймні було добре перекладено, а далі вже завдання редактора – щоб воно ще й добре звучало українською. Не завжди це виходить. У першу чергу тому, що я не знаю всіх мов. Зараз почав вчити французьку, саме для того, щоб мати змогу залазити ще й у французькі тексти.

Сказати, що задоволений на 100% нашими перекладами, не можу, але кожну нову книжку, яку ми видаємо, намагаюся зробити кращою, тому сподіваюсь, що якість у майбутньому буде тільки зростати.

Читайте також інтерв’ю з Павлом Шведом 

Остап Сливинський: Ми не дійдемо ні до чого конструктивного, коли будемо продовжувати псевдорозмову про якість перекладу, яка триває навіть не від появи хештегу «непозбувна бентега», який вже всім оскому набив, але ще виявляється актуальним… Почалась ця розмова набагато раніше, і вона зводиться до того, що всі перекладають провину за кінцевий продукт – неякісний поганий переклад – один на одного. Тобто перекладачі перекладають провину на видавців і редакторів, видавці –  на перекладачів і редакторів, редактори – на всіх, хто не цінує їхньої роботи. А ще є читачі.

Деякі перекладачі, в тому числі і я, схильні вважати, що читачі так само не без провини, адже якщо вони готові голосувати гаманцем за неякісний переклад, значить, так їм і потрібно, вони ним задоволені.

На превелике щастя, ми маємо за останній час два прецеденти, коли через скарги читачів вилучили з продажу неякісні переклади. Я думаю, що це дуже добре. Нам потрібно припинити шукати винуватця у цій ситуації і подумати, як краще співпрацювати, всім, хто задіяний в ланцюзі цього процесу. Коли ми купуємо поганий телевізор, ми навряд чи будемо заявляти свої претензії робітнику, який криво спаяв плату, ми адресуємо свою претензію фірмі, яка несе відповідальність за кінцевий продукт, і вже фірма-виробник має вміти грамотно організувати виробничий процес. Можна вважати це камінцем у бік видавців, а можна і навпаки.

Про цільову аудиторію

Ганна Улюра: Перекладацьких премій є дуже багато, але тільки в одній я знайшла критерій, що оцінюється не тільки майстерність перекладача, а й художня якість тексту, що перекладається. Це премія Бостонського університету, у всіх інших преміях оцінюють виключно майстерність перекладача.

Коли текст хороший, ми про це говоримо і всі заслуги віддаємо автору. Коли нам не подобається перекладне видання, то починаємо говорити, що це недолік перекладача, й автор просто зникає. А власне робота перекладача – бути непомітним. В цьому, до речі, високий фах перекладу, – коли перекладач достатньо харизматичний, але при цьому просто розчиняється у книжці. Колись була група про російську літературу XVIII століття, і там була навколо наукова гіпотеза, на жаль, не було матеріалів, щоб її підтвердити. Це були запитання про усередненого пересічного читача і про читання перекладів. Тобто високоосвічені люди читали твори в оригіналі, вони не потребували перекладу. Люди, які не мали освіти, в принципі були неписьменні і не читали. Тому ті, хто власне читали переклади, і були тим усередненим читачем.

Якщо ми зараз накладемо це на нашу ситуацію, особливо коли ми говоримо про переклади з англійської мови, а всі ці «непозбутні бентеги» – це якраз англійська, якою володіє більшість. Є люди, які читають оригінали, незалежно від того, чи це класична література, чи бестселер. Є ті, які, в принципі, не читають, і є той самий пересічний читач, який буде чекати на вихід перекладу. От коли ми зрозуміємо, ким є український пересічний читач, тоді можна буде говорити про якість перекладу, аудиторію, з якою працює перекладач.

Я почала би з того, що є цільова аудиторія і треба знати, хто читає ваші книжки. Якщо ви видали «Улісса», то 90% покупців становитимуть студенти-п’ятикурсники, які проходять «Улісса». Читають чи не читають – це вже інший момент. Цільова аудиторія – це не завжди читачі, це ті, хто купує твої книжки, і їх можна легко вирахувати.

Читайте також: Олександр Мокровольський: Я взагалі не збирався перекладати «Улісса»

.

Про відтінки непозбувної бентеги

Остап Сливинський: Що таке «непозбувна бентега»? Як на мене, це такий створений перекладний текст, який завдає читачеві труднощів з його сприйняттям чи розумінням.

Микола Климчук: «Непозбувна бентега» – це нерозуміння жанрової природи книжки. Кількість «непозбувних бентег» просто зашкалює.

Остап Сливинський: Я все ж таки хочу повернутися до етимології поняття, самого мему. Джерелом його є читацька рецепція.Чи має це бути імперативом для перекладача? Чи маємо ми намагатися творити переклад усередненою мовою, яка була б зрозуміла так званій більшості читачів без прикладання до того особливих зусиль?

Зазвичай в обговореннях проблеми непозбувної бентеги звучить аргумент: «Ну ми ж так не говоримо». Тут виникає чергове запитання про те, хто як говорить. Скількома мовами ми говоримо? Мова, яка здається нам природною і яку ми готові сприймати в перекладі, залежить від того, який в нас рівень освіти, якого ми віку, з якого регіону походимо… Ми десятками мов говоримо. Немає такого інваріанту мови, який би однозначно рятував нас від ситуації непозбувної бентеги, але існує оригінал. Я з великим подивом, стежачи за тією дискусією про непозбувну бентегу, зауважив що на четвертий день цієї дискусії, коли всі вже обсмоктали кісточки видавництву та перекладачеві, хтось нарешті вирішив зазирнути в оригінал і з’ясувати, які там насправді є слова, і наскільки вони ж непозбувнобентежні для англомовного читача.

Ганна Улюра: Перекладач має бути класним читачем. Аналізувати текст, і підбирати слова відповідно до нього. Для мене усі ці «срачики» в Facebook мають в собі педагогічно-виховну роботу.

Ми працюємо над системою оновлення читацької свідомості. Коли людина відчуває владу повернути тираж через поганий переклад.

Остап Сливинський: Це відчуття міри і смаку. У непозбувної бентеги є ще один вимір – надмірність. Я хочу нагадати, що дискусія про непозбувну бентегу в українській спільноті вже колись відбувалося. Це було дуже цікаво. Якщо зараз її перечитати, ми багато чого впізнаємо. Це була дискусія між Миколою Лукашем і Юрієм Тернавським, коли Тернавський критикував Лукаша саме через непозбувну бентегу, зокрема за його дуже очуднені переклади Лорки.

Читайте також: Статистика перекладацьких буднів

.

Про кількість, якість і підвищення кваліфікації

Неля Ваховська: Коли я читаю чужий перекладений текст, то для мене критерієм хорошого перекладу є те, що мені не хочеться взяти олівець і повиписувати, повиправляти, коли я можу вимкнути в собі редактора.

Павло Швед: Три роки тому, коли я задумав «Komubook», нічого не відбувалося. Якби я тоді цього не зробив, то зараз вже б не починав, бо раптом почали видавати дуже багато перекладів, і це, напевно, одна з основних проблем. Бо коли в країні виходить за рік 10 книжок, абстрактно кажучи, то знайти 10 хороших перекладачів простіше, ніж зараз, коли видавництва свідомо нарощують кількість перекладних книжок. Гляньте, наприклад, на каталог КСД. Якби мені довелося видавати 200 книжок на рік, я розгубився, місця собі б не знайшов. Причому деякі видавництва платять менше, а видають більше. Відповідно вони змушені брати людей, які готові працювати на таких умовах.

Остап Сливинський: Чи ми маємо враховуючи всі ці речі, а вони справді об’єктивні, зрозуміти таких видавців і толерувати появу неякісних перекладів? Бо це бізнес і видавати треба багато. Мені здається, що це безвідповідальність у видавця як одиниці, відповідальної за кінцевий продукт. Якщо вже ти хочеш видавати велику кількість літератури, то зорганізуй процес.

Чому б не взяти приклад із великих виробничих підприємств й організувати курси підготовки для перекладачів, щоб потім бути готовим відповідати перед споживачами за кінцевий продукт. Я, наприклад, був би дуже радий такому. На моїй пам’яті я знаю тільки один такий приклад, коли видавництво робило спроби організації таких перекладацьких семінарів. Це було видавництво «Дух і літера», Леонід Фінберг організовував такі перекладацькі майстер-класи, які стосувалися філософської літератури.

Микола Климчук: Раніше я працював у нішевих видавництвах і коли перейшов у «Наш Формат», то відчув, що сам тут не вирулиш. З’ясувалося, що перекладачі не розуміють, що відбувається з файлом, його феноменології. Вони не вміють назвати файл і його оформити.

У нас виникла проблема, про яку Остап говорить і не бачили іншого шляху, крім як передавати передовий досвід, організували семінари. Я робив скріншоти того, що приходить на редакційну пошту, і показував. Якщо перекладач візьме, наприклад, сторінку в красиву рамочку. Навіщо? Це означає, що хтось у видавництві має цю рамочку прибрати. Тобто верстальник, перш ніж верстати, має прибрати всю ту красу, яку ви наберете.

Читайте також: Як видати свій переклад: поради знаних перекладачів новачкам

Перекладачі не волонтери

Ганна Улюра: Я думаю, що книжки варто вибирати за іменем перекладача, його треба робити видимим. Часто кажуть, що в нас немає критики, а нас нема промоції перекладів. А перекладач у нас насправді виконує дуже багато виконує функцій, які йому не притаманні.

Остап Сливинський: Волонтерство – це монета, яка має дві сторони. З одного боку це прекрасно, це так по-людськи. З іншого – воно, на жаль, всю перекладацьку галузь тягне вниз. Ми не розвиваємося через те, що волонтеримо. Я, наприклад, вже став мало не фахівцем в галузі авторських прав, але мені це не цікаво. Я хочу перекладати, нехай правами займається хтось інший, але в силу обставин, які супроводжують процес видання книжки, мені часто доводиться займатися і цим.

У Польщі середовище перекладачів багатошарове. Перекладачі нон-фікшну – це інші люди, ніж перекладачі художньої літератури. У них інша сфера професійних інтересів. Перекладачі в своїй галузі між собою спілкуються, вдосконалюються, у них є семінари чи майстер-класи. Перекладач поезії не полізе перекладати мотиваційну літературу, і він знає, чому він цього не буде робити, – це не професійно.

Ганна Улюра: Треба виходити з тіні. 3 роки треба привчати редактора, що в рецензії треба згадати в дужечках про перекладача. Книжкові огляди дуже обмежені по знаках. Перше, що знімається – це ім’я перекладача. А такі речі треба говорити обов’язково. Якщо вже не фахово оцінювати переклад, то принаймні назвати, чия це робота.

Читайте також: Перекладацький літтур: чого повчитися у поляків

Про критику перекладів

Неля Ваховська: Ми довгий час були в дуже великій меншині. І критикувати колег з одного боку наче й негарно. Хвалити ми все ще не вміємо, і тут для мене постає проблема відсутності школи позитивної критики в Україні загалом.

Чи можемо ми якимось чином консолідуватися для того, щоб протистояти (вибачте, тут я говорю з дуже суб’єктивної позиції) дуже нецікавій і неконструктивній читацькій критиці. Як у випадку з непозбувною бентегою. Я б ту книжку критикувала дуже багато, але не за бентегу.

Внутрішньої цехової критики поки не бачу.

Остап Сливинський: Для критики перекладу теж потрібно дуже серйозний фаховий інструмент.

Микола Климчук: В мене є вичерпна теорія критики перекладу. Переклад не існує в порівнянні з оригіналом. Це для мене очевидна річ. Коли ви читаєте в 14 років «Собаку Баскервілів», вас не цікавить, що писав Конан Дойл. Більше того, жодного слова в книжці, яку ви так полюбили, Конан Дойл не писав. Кожне слово у ній книжці написано, наприклад, Корнєєм Івановичем Чуковським. І нічого. І ніхто не помер. Переклад хороший, але поганий сам по собі, безвідносно до оригіналу.

Про перекладачів «з вулиці»

Остап Сливинський: Якщо існує такий цех перекладачів з англійської мови, то, можливо, проблема там така ж, як і в цеху перекладачів з польської мови – є дуже багато людей, які переконані, що можуть перекладати з польської, тому що вони її трохи розуміють. Я підозрюю, що це теж велика проблема. Є попит на людей без достатніх фахових передумов.

Микола Климчук: Проблема сучукрперекладу, на мою думку, полягає в тому, що в професії дуже низький поріг входу – інтелектуальний, фінансовий і всякий інший. Ви не зможете з такою ж легкістю стати архітектором чи лікарем. В масі інших професій є вимоги на вході, а тут їх немає. «Ти польську знаєш? То сідай і перекладай. В чому проблема?» Панує уявлення, що це дуже просто і на виході ми отримуємо бентеги різного виду.

Читайте також: Перекладачі: Не лише інформувати, а й формувати думку про Україну

Про освіту і школи перекладу

Неля Ваховська: Проблема в тому, що перекладацьке зерно досить рідко проростає саме, без будь-якого шліфування. Я знаю, що ситуація з німецькими перекладами в Україні склалася відносно краще в тому числі через те, що ми мінімум останні років десять проходили дуже різні програми навчальні, майстерні, які тривали по кілька років, з колегіальним вичитуванням, з роботою зі старшими досвіченішими людьми. І зараз ми маємо наслідок цих програм, коли ми майже перекрили генераційний розрив. У нас є пул людей, які можуть працювати.

Микола Климчук: Так, але ці ініціативи були підтримані великими культурними інституціями, як-от Ґете-Інститут. В сфері англійського перекладу цього немає. Колись дуже давно в нас була лабораторія наукового перекладу при фонді «Відродження». Я вийшов з неї як перекладач. Але вона протривала недовго і її ефект можна звести до 5 людей на країну. Цього мало.

Це важливий момент, скажімо при Московському державному університеті є знаменитий перекладацький семінар Віктора Сонькіна і Олександри Борисенко, з якого фактично вийшла дуже потужна школа видавництва «Корпус». А в нас нічого подібного немає. Принаймні я не знаю, щоб при Київському національному університеті були перекладацькі семінари.

Читайте також: Микола Климчук: Хороший і поганий макети книжки коштують однаково

Ганна Улюра: Хто в нас з перекладачів практиків взагалі викладає? В цьому теж проблема. Нам не треба школи перекладів. Це процес, який триває 100-150 років. Нам треба лабораторії, людей, з якими можна працювати. От з’явилися прекрасні переклади з шведської Софії Волковецької. Я знаю, що це студентка Наталії Демчук.

Школа перекладу – це коли і стильові особливості, і способи читання, і рецепція книжок однакові. Є радянська школа, коли ми читаємо переклад і для нас не існує оригіналу.

Алла Татаренко, коли перекладає, увесь час відчужується, дистанціюється від складних тем, про які йдеться у перекладених нею текстах, несвідомо, більш психологічно. Її учениця Зоряна Гук не перекладає в цій системі, вона робить інакше. Ми можемо говорити про школу? Ні, це лабораторія. Але є харизматик, який навколо себе збирає людей, і це теж волонтерство.

Читайте також: Юрій Ткач: Треба бути і перекладачем, і промоутером

Про шляхи вирішення проблеми

Павло Швед: Багато речей, про які тут говориться, перебувають в площині «було б добре» і «в якомусь ідеальному світі». Як матеріаліст я вірю, що ми живемо в дуже обмеженому світі. Тут на нас тисне цей фактор, тут інший.

У зв’язку з цією темою я думав, що можна зробити реально. По-перше, це свого роду анонімні рецензії на переклад, які дадуть читачеві уявлення що цей переклад зроблено принаймні на певному рівні, не з російської, не через Google translate. А що з цього справді хороше – це вже питання перекладацьких премій і це зовсім інший рівень аналізу і оцінювання.

І, по-друге, видавець не завжди має контакти перекладачів, знає про них. Має з’явитися ініціатива, проект, який зібрав би цю базу. Купуючи книжки, я звертаю увагу на перекладачів, але дуже багатьох з них не знаю, хоча й працюю у цій сфері.

Якби був такий ресурс, де можна було б перевірити, над якими книжками працював той чи інший перекладач раніше і чи траплялись в нього «бентеги». Якщо людина працює погано, не розуміє стилістичних особливостей тексту, то це має вплинути на відгуки, рейтинг.

Остап Сливинський: Ця тема про базу перекладачів вже звучала, і це добре, що вона прозвучала тут. Тут не потрібно винаходити велосипед. Така база є в Польщі, вона  дуже просто функціонує. Створення цієї бази зініціював польський Інститут книги. Перекладачі самі вносять туди про себе інформацію, тобто вона не має штату не має якогось адміністратора, який має обов’язок за всім стежити, апдейтити інформацію. Перекладач чесно вносить інформацію про себе і сортування відбувається за мовою, за типами літератури, за жанрами, з якими працює перекладач. І коли він там реєструється, то по-суті веде свою сторінку і оновлює відповідно до того, які в нього переклади виходять і т.д. Є також не обов’язкова до заповнення графа, але бажана: над чим перекладач працює зараз, якщо це не комерційна таємниця. Це зроблено для того, щоб не виникали ситуації, коли перекладачі перекладають кілька текстів одночасно. Та й самим перекладачам важливо знати, над чим працюють їхні колеги.

Павло Швед: На видавництва повинен бути тиск читачів, які вимагають якості. Зараз цей тиск починає з’являється, бо є альтернатива, видається більше всього, є з чого вибирати. Видавці повинні відчувати цей тиск і, розуміючи наслідки, обирати найкраще, стимулюючи таким чином стимулювати людей ставати кращими – це нормальний процес. А коли видавництво йде і починає працювати з якимось там посольством, відсилати людей у інші країни… Звісно, це можна робити, але це я називаю «бавитися». А коли ти займаєшся серйозними проектами, то ти бавитися не будеш.

Читайте також: Про що говорили на конгресі «Література в Дії»: найцінніше

Фото Оксани Боровець