Новини

Інтерес європейських сусідів до нашої країни значно пожвавішав після революційного Майдану,однак не всі готові збагнути суть нинішніх змін в Україні. Нерозуміння контексту дуже пов’язане з тим, що наша література для них нерідко – terra incognita. Які завдання та виклики постають перед людьми, що розповідають про Україну світові, чому важливо зважати не лише на культурний, а й на ідеологічний дискурс, як доносити до Європи правду про Україну та кому це належить робити – про це і не тільки дискутували літературознавець, перекладач, засновник сайту Eurolution.doc Андрій Бондар та перекладачка, співзасновниця спілки «Трансліт», організаторка проектів, які презентують Україну німецькій публіці, Клавдія Дате.

Читомо записало конспект їхньої розмови, що відбулася на Форумі видавців у рамках дискусії «Перекладачі на барикадах: громадський і професійний вимір протесту», організованої Goethe–Institut в Україні та перекладацьким проектом TransStar Europa  

Андрій Бондар:

Проект Eurolution.doc виник спонтанно, а вже потім цей імпульс почав обростати сенсами. У день першої загибелі на Майдані (Сергія Нігояна) зрозуміли: треба щось робити – те, що добре вмієш. Із дружиною Софією Андрухович вирішили зробити сайт, де іншими мовами пояснюватимуться речі, зрозумілі для нас. Для нас це прості знання: наші праві – не неофашисти, а людям на Заході треба було розтлумачувати. Сьогоднішні наслідки такого нерозуміння – у Друговій світовій війні.

Eurolution.doc задумувався як альтернативна журналістика, навіть  публіцистика. Три-чотири роки живу у Facebook, знаю людей, що пишуть про Україну. Стиль «Фейсбуку» можна перекласти різними мовами без втрат для сенсів. Нефахівці, нежурналісти можуть пояснити про Україну більше.

Першим текстом ініціативи був лист Юрія Андруховича, перекладений приблизно 30 мовами. Він дійшов до редакції New York Times, що попросила написати ще статтю. Це був наслідок нашої вірусної діяльності: передруковували, цитували.

Звертався потім до друзів: блогерів, художників, бізнесменів. Найбільше підтримали художники: Олекса Манн, Іван Семесюк. Незнаний автор Геннадій Тітов дуже зрозумілою мовою пояснив уявному європейцеві, що таке «ліве» і «праве» та чому до цього не можна підходити з німецькими поглядами.

Це інтуїтивний, істеричний проект. Зрештою, він так і проіснував – закінчився із революцією. Шкода, але більше не міг існувати на такій колії: лише волонтерстві й ентузіазмі.

Робили проект трьома мовами: польська, німецька, англійська. Працювало 50 перекладачів, які робили по 3-4 матеріали за день. Згодом від польської версії відмовилися – уже не треба було пояснювати. А німцям і досі треба розтлумачувати очевидні речі. У них специфічне бачення України: дивна недодержава, зависла між Росією і Європою. Нападали німецькомовні боти. Враження, що б’єшся головою об мур.

Ми зациклюємося на інформуванні, але цього мало – треба ще формування думки про Україну. Це не має бути контрпропаганда, а вміла стратегія. У нас формуванням образу країни займається хто завгодно, але не ті, кому належить. Зрештою, чому цим має займатися поет, не отримуючи за це ні копійки?

Читайте, що думає Андрій Бондар про цензуру

Клавдія Дате:

У Німеччині не знають літератури, а відтак і самої країни – це ключовий момент. Існує постколоніальний синдром – Росія досі говорить за весь пострадянський простір. А в Німеччині слухають і не розуміють, що це неправда. Намагалася донести інформацію журналістам, приміром, голос Ярослава Грицака, а вони відмовили.  Навіть коли Україна була на перших шпальтах світових газет, у Німеччину важко було достукатися. Питали: чому не лишили Януковича? Вони ж його вибрали. І це в часи культурної комунікації.

Після блискавично перекладеного листа Андруховича були різні реакції. Дехто казав: нарешті почали казати правду. Хтось критикував, бо начебто не висвітлювали російської позиції. Недобре, що інформаційна система починає працювати з листів – треба через медіа. І далі спостерігаю, що медійна політика і несприйняття продовжується.

Я організувала акцію «Вірш для України»  – щодня в інтернеті виставляла вірш українського автора. Їх перекладали іншими мовами, читали в літературних будинках Німеччини. Добре продавалася видана там книжка «Майдан», де поруч із українськими представлені польські та російські автори. У пресі написали близько 40 рецензій. Цими та іншими виданнями («Горілка для воротаря», «Скайп-мама») представляли різноманіття української літератури.

Має бути структура, постійний притік інформації, її надійні джерела. Це не волонтерська, а системна робота з фінансуванням.