Новини

«З чого в Україні живе переклад?» – прес-конференцію під такою назвою 30 вересня, у Міжнародний день перекладача, провела Творча спілка перекладачів та письменників. Українські перекладачі вирішили нагадати про себе публіці, оприлюднивши попередні результати соціологічного дослідження щодо умов праці перекладачів. Наскільки ненормованим є робочий день українського перекладача, з якими ризиками він стикається у своїй праці та що стимулює не покидати невдячного справи – зі статистикою цих та багато інших аспектів перекладацьких буднів слухачів познайомили під час зустрічі. 

Неля Ваховська, представниця Творчої спілки перекладачів і письменників, перекладачка Мартіна Поллака і Йозефа Вінклера

«Ми вирішили говорити саме про сферу художнього й наукового перекладу, оскільки вона має надзвичайну вагу для української культури. Варто згадати того ж Миколу Лукаша, Григорія Кочура, Максима Рильського – людей, які створили й унормували уявлення людей про українську мову, часто всупереч домінантним літературним та ідеологічним практикам. Сьогодні про художній переклад в Україні можна говорити також як про засіб, що не лише розширює чи намагається розширювати межі національної культури, але й компенсує певні лакуни в сучасній українській літературі, заповнює ті ніші, які поки на книжковому ринку України не зайняті».

«У багатьох країнах діє політика просування своєї культури за кордоном. В Україні цієї культурної політики як такої немає. Увесь міжнародний ринок перекладу функціонує як вулиця із двостороннім рухом. Бо для того, щоб, наприклад, німецьке видавництво зацікавилося українським автором, потрібно, аби німецький читач цікавився українською культурою. Якщо читач не знає, де ця країна розташована й якою мовою в ній говорять, кого цікавить, наскільки геніальних авторів вона має».  

Марія Шубчик, співробітниця Goethe-Institut в Україні

«Ми давно відчуваємо потребу окреслити певний образ українського перекладача, тому й вирішили підтримати дослідження. До прикладу, ми також здійснюємо проект підтримки перекладачів Schriftz?gе, в рамках якого проводимо різні майстерні, перекладацькі семінари тощо. Але всі ці заходи є разовими й тривалого ефекту не дають. Отож, ми вирішили, що маємо заходити з іншого боку і перш ніж пропонувати заходи, подивитися, кому ми їх пропонуємо. Окрім цього, інколи дуже складно пояснити, наприклад, німецьким експертам, які приїжджають до нас на ті ж таки семінари, з ким вони мають справу. Коли, наприклад, ми говоримо цим фахівцям, що в Україні є певні проблеми, отримуємо відповідь, що всюди вони є. Отож, не маючи такого дослідження, ми не зможемо окреслити людям, які хочуть нам допомогти, контекст перекладацької справи в Україні».

Ірина Когут, соціолог, дослідниця Центру дослідження суспільства

«Оскільки важливість роботи перекладача часто лишається непомітною і недооціненою, ми вирішили звернути увагу на цю працю і на проблеми, з якими стикаються перекладачі. Самі перекладачі дуже часто усвідомлюють свій подвійний стан. З одного боку, вони романтизують зміст своєї роботи й заради улюбленої справи готові миритися з матеріальними та побутовими труднощами. Проте така героїчна готовність миритися із цим ігнорує вплив умов праці на якість перекладу, безпеку для майбутнього перекладу в Україні загалом…

Існує певний ризик невиплати гонорару після завершенням роботи над проектом. Як сказав в інтерв’ю дуже відомий український перекладач (оскільки інтерв’ю конфіденційне – імен не називаємо): «Якщо раніше ти був рабом автора, але служив йому із задоволенням, то тепер ти просто раб обставин. Стабільності ситуації не сприяє брак юридичного регулювання відносин між перекладачем і видавцем. Адже навіть тоді, коли існує юридичний договір, він має суто формальний характер. Також в Україні відсутня практика виплати перекладачу відсотків з продажу книги. Майже відсутній торг за оплату праці, тобто перекладачі вимушені погоджуватися на ту суму, яку їм пропонують.

Перекладачі майже не входять до професійних об’єднань для захисту своїх прав. У межах подібних спілок та й загалом у спілкуванні між собою вони здебільшого обговорюють якісь технічні моменти роботи, а не питання захисту своїх прав, заробітної плати тощо. Така тенденція дозволяє говорити, що перекладачі радше обирають індивідуальні стратегії вирішення своїх професійних проблем, а не об’єднуються й вирішують їх колективно. Отож кожен перекладач крутиться, як може.

На тлі цих обставин дивує захоплене ставлення перекладачів до свого фаху. Дуже чітко простежується те, що у відповідях на питання стосовно недоліків перекладацької справи йдеться передовсім про матеріальні речі, головні ж переваги є символічними – суб’єктивне задоволення від процесу.

З огляду на отримані дані (тепер це не припущення, а науковий факт) ми можемо сказати, що перекладна література в Україні існує переважно завдяки ентузіазму перекладачів. І як би це не було чудово, але на ентузіазмі довго вижити не можна, й умови браку фінансування, юридичних гарантій, соціальної певності даються взнаки і щодо якості перекладів, і стосовно передачі навичок наступним поколінням перекладачів, і щодо умов життя перекладачів, наслідком чого є відтік людей з професії».

Анна Вовченко, перекладачка Адольфо Бйой Касареса і Люсі-Мод Монтгомері

«Перекладач не може собі дозволити бути компетентним лише у власних фахових питаннях, обмежуватися тільки гуманітарною освітою, він повинен принаймні орієнтуватися в законодавстві: щодо механізму ведення переговорів з видавцем, укладання угоди, загалом співіснування в межах літературного простору. У системному вияві бракує, по-перше, освітніх програм і програм обміну, коли, наприклад, перекладач їде за кордон або приймає іноземних колег в Україні.

Усе це працює на двосторонній обмін досвідом як творчим, так і організаційним, допомагає грамотніше й органічніше вписатися у світовий контекст. По-друге, дуже важить медіаприсутність перекладачів. Йдеться про те, що перекладач є не рабом автора, а його рівноправним колегою, представником в іншій культурі, самостійною творчою особистістю. П

ереклад потрібно системно й послідовно виводити на рівень діяльності, яка допомагає розкрити можливості тексту. Останній, найважливіший аспект – гуртування, вихід за межі суто кабінетної праці. Йдеться про діалог на внутрішньому рівні між перекладачами як представниками ринку, професії і культури. Питання «кожен сам за себе» потрібно долати».

Пропонуємо вам переглянути попередні результати дослідження. Остаточні дані ЦДС разом із Творчою спілкою перекладачів і письменників планує представити наприкінці листопада під час круглого столу. При чому презентовані дані стосуватимуться також аналізу ринку перекладної літератури в Україні.

Також соціологи розповіли, що найпопулярніші мови з яких перекладають: англійська (70%), російська (40%), польська (28%), німецька (24%).

Найчастіше перекладачі поєднують свою роботу із такими професіями: викладання у вишах, художня творчість, комерційний переклад, наукова діяльність, журналістика тощо.

Дослідження, ініційоване згаданою спілкою, проводили представники Центру дослідження суспільства (далі – ЦДС) за підтримки Goethe-Institut в Україні та Фонду Рози Люксембург. Дані для аналізу дослідники збирали шляхом нерепрезентативного опитування перекладачів художньої та наукової літератури, які видавали свої тексти в Україні протягом останніх 5 років, а також шляхом напівструктурованих інтерв’ю. Загалом участь у дослідженні взяли 120 перекладачів.