Майстер-клас

Коли новачки скаржаться на брак «перекладацького досвіду», вони зазвичай мають на увазі мовно-стилістичну вправність, кількість перекладених книжок, роки роботи тощо. Але «перекладацький досвід» – це і вправність у пошуку тих, хто опублікує перекладену книжку, і вміння домовлятися з іноземними видавництвами щодо прав на переклад, а з вітчизняними – щодо гонорарів. Про цей бік монети знаних українських перекладачів переважно не питають. А ми – запитали.

Яку книжку обрати для перекладу?

Звідки дізнатися, хто володіє правами на переклад?

Чи писати – і що писати – іноземному видавництву?

Як заручитися підтримкою українських видавництв?

Цими питаннями я сушила собі голову, коли мені захотілося перекладати самій. Книжку обрала відразу, оскільки вона мене й надихнула – німецькомовне листування двох філософів, видане у «Martinus Nijhoff». Мінуси такого рішення я усвідомлювала: книжка вузькоспеціалізована, маловідома і навряд чи матиме великі наклади. Але ж id?e fixe – понад усе. Перед зустріччю з вітчизняними видавцями, які мене ще не знають, я звернулася по право на переклад безпосередньо до «Martinus Nijhoff», от тільки не врахувала, що іноземні видавці знають про мене не більше за українських. Вони ввічливо пообіцяли надіслати мені інформацію про копірайт якнайшвидше. Тож я ввічливо чекаю – з 16 грудня 2014 року. А з чого радять починати (і з чого починали) професіонали?

Наталя Іваничук: Не ставте такої високої планки зі старту – аж вихід книжки у видавництві

Наталя Іваничук – українська перекладачка, член Національної спілки письменників України. Перекладає з норвезької, німецької та шведської мов.

Видавець не знає ваших талантів і можливостей. Кожне іноземне видавництво подає на своїй сторінці анотацію книжки і майже завжди – уривок для ознайомлення-зацікавлення. Можна перекласти такий уривок і подати разом із оригіналом. Це дасть певну картинку українському видавництву і щодо якості-змісту книжки, і щодо вмінь перекладача-початківця.

Писати напряму до іноземних видавництв і питати про вартість права на переклад доцільно, бо український видавець не дуже хоче платити гонорар зі своєї кишені, а іноді ще й частину гранту на переклад (тобто, гроші перекладача) забирає собі. Але діє це не завжди.

 Якщо маєте таланти до мов, пошукайте додатково іншу нішу

Писати «в стіл» – це «наше все». Іноді це триває довго. Починати варто не одразу з видавництва, а з журналів, хай їх і страшенно мало. Мені довелося пробиватися у журнали і журнальчики, навіть у газети. Я долала стереотипи ще й щодо свого прізвища, бо всі чомусь думали, що за мене перекладає батько або принаймні проштовхує мене. Мій процес становлення тривав дуже довго: від перших публікацій 1980-х до 1997 року, коли, власне, й почався мій перекладацький прорив.

А ще німецька – дуже поширена мова, знайти своє місце складно. Якщо маєте таланти до мов, пошукайте додатково іншу нішу. Я знайшла скандинавістику.

Тимофій Гаврилів: Пам’ятайте: перекладачі – співтворці текстів

artvertep.com

 Тимофій Гаврилів – український письменник, перекладач, колумніст, блогер, літературознавець і культуролог. Перекладає з німецької мови.

Я мав розкіш обирати тих авторів і ті тексти, які зачіпали мене, до того ж, не трошки, а по-сильному. В різні періоди то були різні постаті – Тракль, Бернгард, Єлінек.

Не мав вишколу перекладача художньої літератури – його не мав в Україні, принаймні тоді, ніхто. Добра мовна освіта, це так. Я підходив до текстів як письменник. Переклади були моїми розмовами, способом спілкування, тож Гайма і Тракля я перекладав, відповідно, для себе. Вже згодом народжувалися ідеї книжок: хотілося поділитися цим спілкуванням ще з кимось, запросити до нього читачів – не лише друзів, а й тих, кого не знаю.

 Переклади були моїми розмовами

 Тракль, Бернгард у моєму виконанні – перші книжки цих письменників в Україні. Видавництва полювали за мною, закордонні культурні фундації, як-от Ґете-Інститут й Австрійський культурний форум. Видавництва досі полюють, хоча я кілька років, як відійшов від художнього перекладу.

Зараз рекомендую видавцям своїх колег, а колегам раджу спілкуватися з видавцями у самоусвідомленні своєї праці. Перекладачам я кажу: «Ви – співтворці, адже це саме завдяки вам твори, створені однією мовою, отримують звучання вашою рідною, нове життя. Це виклик, насолода і відповідальність. І так має бути».

Дмитро Дроздовський: Тримайте руку «на пульсі» грантів

Дмитро Дроздовський – критик, літературознавець, перекладач, письменник, головний редактор журналу «Всесвіт». Перекладає з англійської та іспанської мов.

Я недарма кажу, що український художній переклад – це царина сакральної жертовності. У нас нема розвиненої інфраструктури, а видавництва прагнуть перекладати або розкручені книжки, або ті, на які є достатньо іноземної фінансової підтримки.

Кілька років тому я приніс до видавничого дому «Києво-Могилянська академія» товстезну біографію Маркеса авторства Джеральда Мартіна. Тоді не було ще ані російського, ані польського перекладу цієї книжки. Я – науковець і маю різні контакти, зокрема у Великій Британії та США, позаяк я англіст за фахом. Тому часом мені трапляються дуже цікаві видання, які, в принципі, мають колись з’явитися українською мовою. Проте тоді директорка ВД «КМА» Віра Соловйова, на жаль, нічим не змогла допомогти.

Володимир Панченко, тодішній головний редактор «Літакценту», питав у видавництві «Темпора», проте вони не виявили зацікавлення. Іван Малкович був готовий видати книжку, але його цікавили насамперед художні твори Маркеса, а вони під «юрисдикцією» агентства «Кармен Бальсельс». Агентство мені відповіло, що вони вже продали права на ці книжки російському видавництву – а дія угоди поширюється і на Україну. Тобто росіяни купили права і фактично тепер унеможливлюють вихід непіратського Маркеса в Україні (маю на увазі такі романи, як «Сто років самотності», «Полковникові ніхто не пише»), проте я не бачив контракту і не знаю, протягом якого терміну він діє.

Згодом я мав розмову з Анеттою Антоненко, але вона відповіла, що автор біографії – британець, не темношкірий, не гей, тому знайти фінансування на таку книжку складно. Але я певний, що це був би бестселер. Уже і поляки видали цю біографію, і росіяни, а коли я привіз від самого Мартіна перший примірник, українські видавництва так і не змогли знайти 2000 фунтів на оплату копірайту.

Через це я вважаю, що перекладацький ринок видавництв в Україні ще не є професійно сформованим. Так само я вже кілька років маю намір видати Льорку, досі не перекладеного ані російською, ані українською мовами. Проте видавництво, в якому я хотів би, щоб вийшло це видання, ніяк не може знайти коштів на оплату авторського права іспанцям.

Часто видавцями керує винятково прагматичний бізнес-підхід

 Важливо видавати не тільки ті твори, які легко видати. Обігові кошти від комерційно успішних книжок видавництва могли б вкладати і в такі видання, як Маркесова біографія. Проте часто всім керує винятково прагматичний бізнес-підхід. Щоб видати Маркеса, мені треба було шукати спонсорів, а часом гроші в Україні можуть дати лише ті люди, які заробили їх не дуже чесно. Тож і досі українського Маркеса немає, за що я себе картаю.

Тому однієї поради для перекладачів у мене немає. Звичайно, було б добре співпрацювати з видавництвами, проте ніхто одразу не буде звертатися до неперевірених новачків. Якщо ви показали себе як добрий перекладач, то, повірте, видавництво до вас звертатиметься.

Перекладач мусить тримати руку «на пульсі» програм підтримки і грантів хоча б у «своїй» літературі. Проте, як мені здається, а я вже 10 років живу у перекладацькому світі в журналі «Всесвіт», однієї панацеї немає.

Остап Сливинський: Завжди вимагайте договір від видавництва

Остап Сливинський – український поет, перекладач та літературознавець. Перекладає з польської, болгарської, македонської, англійської, білоруської мов.

Я не знаю, як і коли мені спало на думку перекладати, чесне слово. Може, річ у тому, що я з дитинства існував між трьома мовами: українською говорили вдома, російська була на ТВ, на радіо і в газетах, і почасти – у школі. А третя мова – це польська, якої мене вирішив навчити тато (потай від решти родини), мабуть, щоб я, як і він, міг крізь польський «ілюмінатор» визирати у трохи вільніший світ (у середині 80-х ніхто у найсміливіших фантазіях не міг уявити собі швидкого кінця «совка»).

Тому я вже у віці 6-7 років все в думках несвідомо перекладав: з першої мови – на другу, з другої – на третю. А перший літературний переклад зробив вже в університеті, то було досить карколомне домашнє завдання від нашого викладача болгарської мови – перекласти римований вірш з болгарської на українську. У мене несподівано добре вийшло, і понеслось.

Про роботу з українськими видавцями кожен досвідчений перекладач, певно, вже зміг би написати свій посібник, але все одно він ні на що не здасться, бо щоразу доводиться послизатися в іншому місці.

Знаю з власного досвіду, що багато наших видавців доволі приблизно уявляють собі літературний процес, зате мають дуже споживацький, дуже «товарний» підхід до книжки: їм що шини продавати, що романи сучасних світових авторів – практично байдуже. За такого підходу видавці і читацький загал обертаються у замкненому колі «перевірених» авторів, і пробитися з новим ім’ям, особливо якщо це ім’я походить із маловідомої у нас літератури, складно. Тут корисно вміти формулювати пропозицію, але спочатку треба з’ясувати, кому ви цю пропозицію робите і чи не помилилися адресою.

Спробуйте візуалізувати книжку, яку збираєтеся запропонувати, почергово у різних серіях

 Тож вивчіть асортимент видавництва, його пріоритети, цільову аудиторію. Тоді ви зрозумієте, на яких чинниках наголошувати: гучності імені автора, кількості перекладів різними мовами, кількості (і якості) рецензій у світовій пресі. Так простіше мотивувати доречність українського видання книжки.

Багато видавництв мають перекладні серії, спробуйте візуалізувати книжку, яку збираєтеся запропонувати, почергово у різних серіях, і ви зрозумієте, з якого видавництва варто починати. Якщо володієте гіпнозом або якимись іншими засобами психічного впливу на видавця – чудово, бо всі інші методи можуть і не спрацювати.

Правдою є те, що багато (якщо не більшість) українських видавництв беруться за видання перекладної книжки (якщо це не Стівен Кінг і не Джоан Роулінг) лише за умови дофінансування, тому варто поцікавитися такими можливостями, перш ніж пропонувати переклад. Більшість західних країн мають інституції, які дофінансовують переклади своїх літератур за кордоном (деякі, як-от польський Інститут книги, навіть фінансують пробний переклад ще до того, як укладено угоду з видавцем і придбано права).

Більшість західних країн мають інституції, які дофінансовують переклади своїх літератур за кордоном

 Якщо ж у країні, з літератури якої ви перекладаєте книжку, такої інституції чи програми нема – що ж, ходового вам вітру і невичерпного ентузіазму: на вас, швидше за все, чекає довгий пошук видавця і символічний гонорар.

Якщо ви перекладаєте сучасного автора чи авторку, корисно мати з ним чи нею контакт, його налагодити не так складно, як здається. І це не лише з огляду на суто перекладацькі питання (іноді доводиться щось уточнювати) – такий контакт може зробити вас «перекладачем автора», тобто встановити якусь форму довіри. Оскільки правовласники практично завжди продають права на переклад з відома автора, це може вберегти вас від того, що хтось вихопить у вас права з-під носа.

Часто самі автори є власниками прав на твір, у такому разі перевага безпосереднього контакту взагалі очевидна. Якщо ж ідеться про контакт із видавництвами-правовласниками чи Rights Agencies, то треба бути готовим, що це – досить громіздкі структури, які воліють контактувати з партнерами-видавцями, а не перекладачами.

Дозволю собі ще одну пораду насамкінець: будьте прискіпливими читачами угод, які вам пропонують. А якщо не пропонують, вимагайте! Досі поширений у нас звичай працювати «на чесному слові» часто призводить до сумних ситуацій.

Ростислав Семків: Будьте готові перший переклад «подарувати»

Ростислав Семків – літературознавець, видавець, автор художніх і наукових перекладів, літературний критик і публіцист, директор видавництва «Смолоскип», викладач у «Києво-Могилянській Академії». Перекладає з англійської мови.

Перекладацький ринок праці є доволі конкурентним: підтримка іноземних посольств означає, попри символічне значення, ще й вливання додаткових коштів у видавничий ринок, тому переконати видавців, що саме твій переклад буде релевантним, початківцю буде доволі важко.

Видавці тут не мають права на помилку, побоюючись набути репутацію продуцентів неякісних перекладів і втратити грантову перспективу. Вони шукатимуть перекладача «з досвідом» і, бажано, добрим списком вже здійснених проектів. Як тоді бути початківцю, котрий чи котра такого списку не мають?

На мою думку, перший переклад варто розглядати не як комерційний, а як рекомендаційний. Варто обрати цікавий вам текст, перекласти його якомога якісніше й налаштуватися «подарувати» його видавцеві за символічну ціну, пам’ятаючи, що натомість ми отримуємо першу позицію свого перекладацького списку.

Таким стартовим текстом може бути невеликий, сторінок на 150-200, роман знаного автора. Це, звісно, ризик – потім ще треба буде добувати права (якщо лише після смерті автора не минуло вже 70 років, коли права стають вільні), але це друге питання. Перше – переконати видавця взяти ваш текст і отримати відтак титул перекладача.

 За екзотичні мови відразу платять добре

 Дещо інакшою є справа з екзотичними мовами: тут значна вірогідність, що вам одразу заплатять добре, особливо, якщо відповідне посольство має перекладацьку програму.

Маючи в багажі принаймні один солідний переклад, можна далі приходити до видавця вже з проектом і казати: я той чи та, хто переклав/переклала те-то, зараз хочу зробити новий проект. Подумаймо, як його здійснити разом.

Підсумки

Молодому перекладачеві в умовах нашого книжкового ринку пробитися із власними перекладами складно: перший переклад доведеться «подарувати», без грантів не обійтися, а часом треба звернутися до десяти видавництв, аби видали книжку в одинадцятому. Однак бажання, ентузіазм і талант – майже запорука успіху.

 На чільній Пітер Брейгель-старший «Зведення Вавилонської вежі»