Читомо > Література на літо > Що читала редакція «Читомо» цього тижня / 4 – 8 липня

Література на літо

Що читала редакція «Читомо» цього тижня / 4 – 8 липня

08.07.2016 0 Автор:
Продовжуємо читати й ділитися із вами найцікавішими рефлексіями, які виникають у нас після прочитання. Цього тижня наші читацькі уподобання більше стосувалися складних тем. Читайте у нашій імпровізованій добірці про «Криве горе: пам’ять про непохованих» Алєксандра Еткінда, «Хто вбив Паломіно Молеро?» Маріо Варгаса Льйоси, «Прекрасний новий світ» Олдоса Гакслі і «Маша, або Постфашизм» Ярослава Мельника. 

Євгеній Стасіневич

redakcia_chytaje stasinevych

Александр Эткинд. Кривое горе. Память о погребённых. –

М.: Новое литературное обозрение, 2016. – 328 с.

Насправді книжку я прочитав ще кілька місяців тому, але на цьому тижні – треба було по роботі – повернувся до окремих її фрагментів. Мова про «Криве горе: пам’ять про непохованих» Алєксандра Еткінда – одного з ключових російських інтелектуалів, який, проте, вже не одне десятиліття мешкає на Заході. В минулому Еткінд є автором таких беззаперечних інтелектуальних бестселерів, як «Ерос неможливого», «Хлист», «Внутрішня колонізація» – тобто наші стосунки тривають уже досить довго. «Криве горе» ж про те, що:

«якщо нацистський Голокост знищував Іншого, то радянський терор був схожий на самогубство. Така, звернена до себе самої, природа радянського терору ускладнює роботу тих механізмів, що діють у суспільстві, яке пережило катастрофу: свідомого прагнення дізнатись про те, що сталось; емоційного пориву скорбіти по жертвам; активного бажання домогтися правосуддя і помститися винним. Як в шекспірівському «Гамлеті», ці три імпульси – пізнання, горе і помста – змагаються за обмежені ресурси меланхолійної свідомості».

Отже, це справді дослідження культурних (саме таких) механізмів пам’яті і скорботи після катастрофи. Коли покоління терору знищується, перше покоління нащадків переживає травму, а покоління онуків і наступні за ним – горе як таке. Матеріал – фільми Козінцева, Рязанова і Германа, тексти Синявського, Бахтіна, істориків, які пройшли табори.

Не менше уваги приділяється і різномастим меморіалам або ж їхній відсутності. Неможливо своєчасна й абсолютно обов’язкова до прочитання книга, з тих, які бувають раз на декілька десятиліть: багатовимірна, міждисциплінарна, фантастично захоплива і така, яку читати місцями, певно, й важко, але яку читати просто-таки необхідно.

Читайте також: Тема Голокосту в чеській прозі

Алла Костовська

redakcia_chytaje allakost

Маріо Варгас Льйоса. Хто вбив Паломіно Молеро?

/ переклад з іспанської Сергія Борщевського та Лева Олевського. – К.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016. – 144 с.

У центрі повісті нобелівського лауреата Маріо Варгаса Льйоси «Хто вбив Паломіно Молеро?» –звіряче вбивство молодого хлопця-метиса, яке намагаються розкрити двоє місцевих офіцерів – лейтенант Сильва й поліцай Літума. Розслідування, втім, як і оповідь, і як саме життя в провінційному перуанського містечку Таларі, розпеченому сонцем, протікає якось ліниво, мляво, неквапом.

Однак попри типовий детективний сюжет роман зачіпає й низку соціальних проблем перуанського суспільства 1950-х років, таких як расизм та мачизм. Мачизм проявляється в тому, що чоловіки ставляться до жінок переважно як до об’єктів сексуальних бажань, а не таких самих людей, які заслуговують на повагу і рівний соціальний статус. Та й жінки не особливо цим переймаються, хіба повії місцевого борделю інколи скаржаться, що через постійні побої втрачають клієнтів. Що ж до расизму, то можна простежити лінію протистояння «білих» офіцерів бази військово-повітряних сил і місцевих жителів-метисів, до яких належав вбитий парубок і поліцаї, що розслідують справу.

«Спробую, – трохи нервово всміхнувся лейтенант. – Не знаю, чи станеться диво, однак треба спробувати. А воно куди складніше, ніж я уявляв. Та одного чудового дня це станеться, і знаєш чому? Я не вмру, поки не укоськаю свою гладуху і не дізнаюсь, хто вбив Паломіно Молеро. Ось два прагнення мого життя, Літумо. Може, ти й не повіриш, але вони для мене важать більше, ніж навіть підвищення по службі»

Ще однією порушеною проблемою є корупція владних і силових структур, зловживання владою. Розкривши справу Літума й Сильва не отримують жодної нагороди, навпаки, їх «засилають» в інші, віддалені відділки поліції, а місцеві таларці постійно сумніваються у результативності і правильності розкриття злочину, перешіптуючись про «великих тузів», шпигунство і контрабанду.

І, тим не менш, це – детектив, хоча прямої відповіді, розгадки, яка не викликала б сумнівів, тут немає. Надто багато неоднозначностей, інтерпретацій і несказаних слів. І от, закривши книгу й востаннє кинувши погляд на назву, у мене виникла думка, що «Хто вбив Паломіно Молеро?» це не просто назва детективу, це й питання до читача, який після осмислення всіх отриманих свідчень має сам вирішити, хто ж з героїв насправді вбивця.

Читайте також: Маріо Варгас Льйоса: Література наповнює людську пустоту

Інна Левченко

redakcia_chytajelevch

Олдос Гакслі. Прекрасний новий світ. – К.: Всесвіт, 1994. – 181 с.

Коли за вікном спека, то дуже хочеться хоча б думками поблукати в новому світі. Таким порятунком може стати роман Олдоса Гакслі «Прекрасний новий світ». Будь-яка розповідь починається з постаті самого автора. Особисто у моєму сприйнятті Олдос Гакслі – це британець, інтелектуал, містик та пацифіст, якого номінували на Нобелівську премію 7 разів.

Сам роман цікавий вже тим, що входить до рейтингу Newsweek’s Top 100 Books, а також тим, що прізвища героїв викликають певну алюзію: Бернард Маркс, Гельмгольц Уотсон, Мустафа Монд і т.д. Новий світ – ера – 2541 -го року. Суспільство споживання та власної втіхи, засноване на кастовій системі, та один, як всім здається, навіжений, який зберіг потяг до роздумів, власного вибору.

«Слова можуть бути всепроникаючі, як рентгенівське проміння, коли їх вживати як слід» 

Особисто мені роман сподобався більше за Орвела своїм стилем написання. Після цієї книжки можна не довго роздумувати, що читати далі. Звичайно ж, це – «Повернення до прекрасного нового світу» (Brave New World Revisited, 1958), де письменник продовжує розмірковувати про суспільство.

Напевно, і у наш час цілком доречно можна цитувати Джона: «Вважаю за краще залишатися самим собою. Хай буду поганим самим собою, ніж якимось добрим іншим».

Маряна Хемій

redakcia_chytajemarianacem

Ярослав Мельник. Маша, або Постфашизм. –

Львів : Видавництво Старого Лева, 2016. – 288 с.

У романі Ярослава Мельника постає постіндустріальна цивілізація, у якій всю роботу замість людини виконують стори – створіння, схожі на людей зовні, проте означені мовою тієї цивілізації як тварини. Їхні частини тіла, на позір нічим не відрізняються від людських, мають тваринні назви: руки і ноги стали лапами, п’яти – копитами.

Це дозволяє людям вбивати їх заради їжі чи продавати для задоволення певних потреб. Стори працюють, виконуючи за людей майже всю роботу, окрім, звісно, управління та тієї, що пов’язана з розумовою працею. Натомість завдяки такому розподілу в людей вивільнився час для відпочинку, для себе, друзів та на розваги.

«Я хочу розповісти вам історію мого життя – на науку прийдешнім поколінням, яким судилося бути після мене, в майбутніх тисячоліттях. Ви живете в суспільстві, яке дуже доброї про себе думки. Та надходить пора – і ґрунт, на якому ви стоїте, починає хитатися»

Проте в якийсь момент розваги стають для них нецікавими, вільний час зайняти нічим, а в сім’ях ХХХІV століття такі ж проблеми, як і в людей ХХІ – непорозуміння між чоловіком і дружиною, між батьками і дітьми тощо. На поширення нових думок держава відреагувала блискавично швидко: щоб не змінювати усталені впродовж багатьох століть умови життя, не потерпати від змін і не ставити перед усіма мешканцями планети проблему морального вибору – заплющити очі на можливе людоїдство і жити, як до цього, чи перейнятись співчуттям до (колишніх) тварин і шукати альтернативну їжу і працівників, всіх бунтівників вирішують піймати. Немає бунтівників – не поширюються незручні думки. Що врешті переможе – жага правди чи могутня держава – читач знатиме лише наприкінці книжки.

Читайте також: Ярослав Мельник: Ти зайшов у ліс і зник. Для світу. А для себе ти з’явився

Жорстокість людини до собі подібних, натуралістичні описи інтимних сцен та процесів випорожнення, детальні описи вбивств тварин (що мають тотожні людським органи), зацікавлення сторами як сексуальними об’єктами, яке є неоднозначним у сприйнятті людей згадуваної цивілізації, – ті ознаки роману, через які він, очевидно, отримав позначку «18+».

Проте розташована вона не на титульній сторінці, а на звороті (і побачила я її, вже читаючи книжку), при цьому досить непримітна, а, попри те, дуже важлива для цього тексту. Окрім того, в анотації я б також додала коротке застереження для надто вразливих і людей з нестабільною психікою – все ж таки він не для середньостатистичного читача. Наприклад, я належу до таких м’яких читачів, і мені було надто важко проживати цю книгу. Якби не моя любов до попередніх книг Мельника, не осилила б.

Що читала редакція Читомо у кінці червня, а що на початку травня

І звісно, у квітні ми теж читали.

Так-так, і 14 – 18 березня без читання не обійшлося.

Зрештою, як і на початку березня.

Чільна світлина pixabay.com
Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe