Література на літо

Цього тижня редакція Читомо не оминула увагою український переклад роману Донни Тартт «Щиголь»,  історії успіху відомих або не дуже людей Малькольма Гладуелла «Неординарні» і рефлексії про нонконформізм Чеслава Мілоша «Поневолений розум». 

Юлія Клебан

Донна Тартт. Щиголь /

переклад з англійської В. Шовкуна. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2016. – 816 с.

Кількість сторінок і масивність цього фоліанту місяців вісім відлякували мене від прочитання. Зрештою, мені більше не тринадцять, щоб читати ночами під ковдрою та прекрасно почуватися весь наступний день. А без нічних набігів цей роман американської письменниці розтягнеться на довгі місяці. Та нехай! Донна Тартт витратила на його написання 10 років. І написала справжню оду дорослішанню, ускладнену сирітством, хибними стежками та однією красивою таємницею.

Я пам’ятаю себе підлітком, та й ви точно згадаєте себе в цьому віці. Хотілося тікати з дому, хотілося жалітися на маму і тата друзям, хотілося бунтувати. Але перед ким бунтувати та проти чого, якщо тобі п’ятнадцять років, а в тебе немає ні батьків, ні турботливих родичів, ні навіть свого рідного дому?

Це роман про мінливість та непередбачуваність життя. Про безпорадність, коли рідні люди йдуть; про безпомічність, коли ти сам нічого в своєму житті не вирішуєш. А ще про мистецтво, про кохання, про азартні ігри, про дружбу, про наркотики, про домашніх улюбленців, про поетів. Про життя.

«Іноді, щоб зрозуміти цілий світ, потрібно зосередитися на крихітній його частинці, пильно вдивлятися в те, що знаходиться поруч з тобою, поки воно НЕ замінить цілий світ»

Андрій Мартиненко

Малькольм Гладуелл. Неординарні. Історії успіху /

переклад з англійської Ірини Савюк. — Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2016. — 256 с.

Література нон-фікшн стала трендом у світі доволі давно (за мірками сучасного життя). Але до нашого ринку ця тенденція почала в повній мірі добиратися лише останнім часом. А відтак щоразу, коли бачиш на полицях видання нового перекладу знаного представника цього жанру, радієш, розуміючи, що ще один важливий крок у цьому напрямку зроблено. І одним з таких вже майже класиків є Малкольм Гладуелл. Тому і було вкрай складно втриматись, аби не купити свіже видання.

У цій книжці Гладуелл наводить (як нескладно здогадатися) історії успіху відомих або не дуже людей. Серед найвідоміших – наприклад, Білл Гейтс або «Бітлз». Але є там і просто цікаві історії про цікавих людей. І кожна з них, на перший погляд, здається унікальною і часом ледь чи не фантастичною. Але поступово Гладуелл розкриває не лише самі історії, але і той механізм, що зробив їх втілення можливим. Чимось це нагадує розкриття фокусів якимось відомим ілюзіоністом. Однак, якщо пояснений фокус перестає вражати, то пояснена таким чином історія змушує лише більше зачаровуватись, оскільки починаєш бачити закономірності й правила, за якими влаштований наш світ (не весь, звісно, але його частина – точно). Ми звикли часто списувати чийсь успіх на якийсь ефемерний щасливий випадок або вроджену геніальність. Гладуелл же розповідає і пояснює, чому щасливі випадки не такі вже й випадкові, а геніальність майже ніколи не вроджена.

Але при всьому позитиві, який в собі несе поява цього видання, без сумнозвісної ложки самі-знаєте-чого і тут не обійшлося. Часом складалося враження, що редактор вичитував текст десь через сторінку, на додачу іноді явно ігноруючи перекладацькі недопрацювання. Так, наприклад, хокеїсти чомусь знімали з себе просякнуту потом футбольну форму, а якась книга «вийшла другом» у такому-то році.

Якщо ж перестати зважати на такі огріхи вже на початку читання (а це явно необхідно, щоб закінчити його без зайвих нервів), то задоволення від книжки майже гарантоване. Бо саме таким і має бути якісний сучасний нон-фікшн.

«Біологи часто наголошують на «екології» організму: найвищий дуб у лісі є таким не лише через те, що він виріс із найміцнішого жолудя, а й тому, що інші дерева не затуляли йому сонця, ґрунт насичений та родючий, зайці не обгризли його кору, коли він був ще молодим, і дроворуби не дісталися його й не зрубали, поки він набирався сили. Усім відомо, що успішні люди зростають з міцного насіння. А чи відомо всім про ґрунт, який давав силу корінню, про зайців та дроворубів, котрих їм пощастило оминути? Ця книжка не про високі дерева. Насправді вона про ліси»

Анастасія Івашина

Чеслав Мілош. Поневолений розум [електронний ресурс]

У книжці – рефлексії про нонконформізм і свободу волі, які обирає польський поет, Нобелівський лауреат Чеслав Мілош в умовах радянського режиму, що після Другої світової дістався зі своєю Новою вірою Польщі. Це, напевно, найбільш поетичний нон-фікшн, який мені випадало читати донині.

Серед центральних моментів, які найбільше вразили:

• Портрети письменників. Під псевдонімами-назвами розділів – сучасники Мілоша (Альфа – Єжи Анджеєвський, Бета – Тадеуш Боровський, Гамма – Єжи Путрамент і Дельта – Константи Галчинський). Автор із неймовірною проникливістю препарує їхні життєві шляхи, дошукуючись того переломного моменту, що спонукав їх пристати на бік радянської влади.
• Спогади про його студентські роки, бунт проти середовища й екзистенційні тривоги як представників обіднілої шляхти й дрібної буржуазії, поетичний клуб, красу Вільнюса.
• Лікнеп (у моєму випадку) стосовно того, який зміст вкладали в діалектику адепти Нової віри. Дуже вдалі й переконливі порівняння капіталістичної й комуністичної реальностей. А ще мені вкрай цікавим саме польський контекст проблеми (ну бо не «Садом Гетсиманським» єдиним).
• Позиція, яку обрав сам Мілош і окреслити та захистити яку він власне намагається впродовж всієї книжки.

«Для людини немає іншого шляху, окрім як довіритися внутрішньому наказу і кинути все на ваги, щоб висловлювати те, що йому здається істиною. Цей внутрішній наказ є абсурдом, якщо він не спирається на віру в порядок цінностей, існуючий всупереч мінливості всього людського, тобто на метафізичну віру. В цьому суть трагедії двадцятого століття. Творити сьогодні можуть тільки ті, хто ще має цю віру (серед них є якесь число сталіністів, що займаються кетманом), або ж ті, хто стоїть на позиції нерелігійного стоїцизму (який, звичайно ж, теж форма віри). Решті залишається жалюгідна брехня: безпечне місце на «історичній хвилі»

Що читала редакція Читомо у січні, а що у грудні.

І звісно, у жовтні ми теж читали.

Так-так, у липні без читання не обійшлося.

Зрештою, як і в червні.