Література на літо

Цей тиждень редакція Читомо провела «у компанії» великих прозових текстів. З нами були романи Чарльза Буковскі, Зиґмунта Мілошевського й Артуро Перес-Реверте. Словом, тиждень не пройшов намарне. 

Ната Коваль

Чарльз Буковскі. Поштамт/ пер. з англ. Бориса Превіра. — К.: КМ-БУКС, 2016. — 224 с.

Раптом ви хочете дізнатися, як велося американським листоношам, – прочитайте найперший роман Буковскі. Бо ж це майже автобіографія: автор і справді одинадцять із половиною років пропрацював у нічну зміну і два з половиною у денну на Поштовій службі США. А потім послав усе до дідька, звільнився і погодився на пропозицію свого друга та майбутнього видавця Джона Мартіна, засновника видавництва Black Sparrow Press, який обіцяв Чарльзу довічну платню розміром 100 доларів на місяць, якщо той піде з поштамту і присвятить себе літературі й поезії. Так він і зробив. А що з того вийшло: 6 романів, понад 30 збірок поезії, 16 збірників оповідань і один сценарій для фільму. Not bad!

«Поштамт» – найперша з п’яти автобіографічних книг Буковскі, що вийшли у видавництві Black Sparrow Press У кожній з них Генрі Чинаскі є розповідачем («Фактотум», 1975; «Жінки», 1978; «Хліб з шинкою», 1982 і «Голлівуд», 1989) і, як зазначають критики, альтер-еґо письменника.

«Господи, ті листоноші тільки те й роблять, що доправляють листи і трахаються. Це гарна робота для мене, о так, так, так»,

– думав собі Генрі Чинаскі, головний антигерой оповіді. Він антисоціальний, грубий, профан і жінконенависник, список його негативних якостей безкінечний. Важко почувати жалість до Чинаскі, незважаючи на те, що він ненавидить свою роботу, яка й справді не з легких. Бо поштамт у США – це серйозна система, яка вимагає від працівників ну дуже багато: листоноша повинен бути справжнім взірцем моралі, кожен день вчасно з’являтися на робочому місці, виглядати пристойно. І ось ви уявляєте, в такій системі працює Генрі Чинаскі, якого, очевидно, не можна назвати прикладом для наслідування.

Не дивлячись на те, що творчість Буковскі називають «брудним реалізмом» або просто «чорнухою», проза німецько-американського автора має свою філософію. Адже антигерой Буковскі інколи смішний, завжди щирий, ніколи не турбується про те, що люди думають про нього, бо не прагне нікому догодити. Він живий, він цинічний, він шукає і врешті знаходить свій шлях, не зважаючи на те, що все у цьому житті «began as a mistake».

Той факт, що Буковскі писав про роботу – причому не гламурну роботу, а нудну рутинну повсякденну роботу, – і робить його незвичайним і важливим американським письменником. Будучи відвертим про своє власне життя, Буковскі відкрив загалу, як живе переважна частина американців, і нарешті ці ж американці отримали змогу прочитати про самих себе. У «Поштамті» йдеться про щодення божевілля, і в той час як решта людей намагається приховати власну слабкість та недосконалість, автор все це оприлюднює на папері ? свою легкозаймистість, свою ідіосинкразію, свою лють і свою вразливість:

«Однієї ночі я навіть приставив собі до шиї ніж для м’яса, а потім подумав: спокійно, старенький, твоя дівчинка ще може захотіти, щоб ти зводив її до зоопарку»

У 2008-му вже була спроба перекладу роману українською Стронґовським, як і було чимало дискусій навколо цього «мовного експерименту» перекладача. Найперше через переклад, який орієнтувався більше на західний варіант української мови, з усіма її «гепа», «злигатися», «льотра», що, напевне, пом’якшувало грубуватість мови героя Буковскі. Переклад же Превіра, можливо, дещо краще виражає лайливу некультурність американської англійської тих часів. А врешті, не будемо сперечатися про смаки, просто читаймо.

Читайте також: Малюнки у записниках Марка Твена, Курта Воннегута, Чарльза Буковські

Алла Костовська

Зиґмунт Мілошевський. Гнів / переклад польської Божени Антоняк. – Львів: Урбіно, 2015. – 400 с.

Так трапилось, що з творчістю Зиґмунта Мілошевського я познайомилась спочатку через екранізацію його роману «Зерно правди», й тому образ Теодора Шацького у втіленні Роберта Венцкевича, що міцно закарбувався в моїй свідомості саме тоді, не покидав мене й тепер на сторінках роману «Гнів».

У заключній частині трилогії прокурор Шацький опиняється в Ольштині (де цілих одинадцять озер, і це тільки в межах міста!), береться за розслідування добре продуманого і навіть нахабного вбивства, співпрацює з професором Франкенштейном і навіть знаходить свого Моріарті. Та окрім традиційних пошуків вбивці і у романі йдеться про надважливу сьогодні проблему домашнього насилля і безвідповідальної бездіяльності правоохоронних органів у таких ситуаціях.

– Шкода, що вас тут не було вранці. До мене тут приходила псевдо панда, саме справа для вас.

– Псевдопанда? (…)

– Іноді поліцейські називають «пандами» побитих жінок, – пояснив він нарешті. – Розумієте? – І обвів пальцем коло довкола ока.

– Отже, псевдопанда, – повільно проказав Фальк. – Мабуть, жертва психічного насильства?

Шацький ствердно кивнув головою:

– Дуже цікаво, скільки сексистської пропаганди може містити одне слово.

Тут варто також згадати відкритий фінал. Це щось неймовірне! Давно не відчувала такої злості, навіть гніву на письменника через стільки питань без відповіді. Заспокоїтись вдалось через дві години читання фанатських теорій на польських форумах. Зрештою, цілком усвідомлюю, що попри всю його недосконалість це ідеальна кінцівка. Ідеальна, бо автор залишив собі двері, які може в будь-яку мить прочинити і повернутись до старого знайомого; ідеальна також і тому, що читач, ймовірно, на довше запам’ятає роман з таким завершенням, що викликає бурю емоцій, ніж роман із звичайним викриттям вбивці.

І хоч після кількох днів роздумів деякі сюжетні повороти видаються не зовсім логічними, та головним у книзі, як не дивно, виступає не розкриття злочину, точніше, не тільки воно. Цікаво спостерігати за внутрішніми монологами Шацького, проблемами морального вибору, за тим, як тріщать стереотипи й зарозумілість перетворюється на провину.

Тому залишається сподіватись, що Україна нарешті ратифікує Стамбульську конвенцію (#конвенціявподарунок), а Мілошевський все ж повернеться до свого героя або принаймні розповість, що ж трапилось у кінці роману в лісовій хатинці.

Інна Левченко 

Артуро Перес-Реверте. Королева Півдня [електронний ресурс]

Гортаючи стрічку у Facebook, наткнулась на челендж від видавництва «Фабула»: #ФабулаКнигоманія2017. Суть у тому, що це не список визначених книжок, а просто набір критеріїв для вибору текстів. Розпочала я із «книжки, в якій головний герой-жінка». Читаю зараз роман іспанця Артуро Перес-Реверте «Королева Півдня».

Для мене ця книжка стала певним оксимороном: автор описує життя Терези Мендоси в Мексиці та Іспанії, контрабанду, наркотики. З перших же сторінок – вбивство, втеча. Але водночас робить це так меланхолічно, що роман схожий на збірку філософських роздумів. У невеличкий блокнот із вдалими висловами вже занотувала  думки Терези:

«Кожен допомагає власній долі. Майже завжди останній крок ти робиш сам. До хорошого чи поганого, але сам»

 Чільне зображення marikajo.com