Література на літо

Читомо продовжує читати і ділитися з вами думками про книжки у неформальному форматі вражень. Цього разу ми вчилися красти, як митці, переживати трохи не шекспірівську «Порнографію» та цілою низкою авторів, які не можуть пройти непоміченими з «Усіх інших».

Ната Коваль

Остін Клеон. Кради як митець. Креативні «фішки», про які тобі ніхто не розповість ; пер. з англ. Г. Литвиненко. ? Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. ? 160 с; ч/б іл.

.

Книжку Остіна Клеона можна прочитати за вечір і більше ніколи до неї не повертатися. Або перечитувати знову і знову. У ній сконцентровані думки автора щодо того, як розвиватися креативній людині в сучасному світі, де вже стільки всього створено і напридумувано до неї. Цей своєрідний артбук складається з десяти розділів – десяти важливих відправних точок, які так чи інакше впливають на вразливу творчу особистість. Книга повністю чорно-біла, тому нічого зайвого не відволікає від осягнення прочитаного матеріалу. Окрім як помаранчеві форзаци. Та все гармонує.

А починається сторі з Пікассо, який констатує, що «Мистецтво – це крадіжка», і Еліота, котрий вдається до прикладу з поетами: «Недосвідчені поети наслідують; зрілі поети крадуть; погані поети псують те, що беруть, а хороші перетворюють це на щось краще чи щонайменше – інше. Хороший поет перетворює вкрадене на щось унікальне, максимально відмінне від того, з чого його було перетворено». Взагалі у книзі багато цитат: від Біблії та Девіда Бові до Джима Джармуша та Ямамото Йоджі. І вже навіть тут Клеон показує, як майстерно потрібно красти, аби висловлювання відомих митців стали доброю й органічною частиною твоєї власної книжки.

Клеон вважає, що коли люди дають поради, то вони насправді звертаються до себе колишніх. Звісно, люди, які отримали певний досвід, хочуть чимось важливим поділитися, бо свого часу з ними ніхто не ділився такого штибу інформацією, перевіреною в повсякденному житті. І перше, що потрібно усвідомити молодому поколінню, – що «ніщо не оригінальне», усе компіляція. Навіть ти. Змирись із цим. І збирай гарні ідеї. Тоді тобі точно вдасться знайти нові підходи, щоб створити щось досі небачене.

«Читай вдумливо. Залишайся відкритим. Продовжуй дивуватися», каже Клеон, але уже двадцять років як у нас є нова чудо-опція – «Заґуґли це йоу». Навчатися самостійно – ще один правильний шлях. Робити щось, рухатися вперед – це є і навчанням, і способом дізнатися про власні можливості та вподобання. «Чудовий недолік людських істот у тому, що ми не здатні зробити ідеальну копію», – вважає автор. Саме тоді, коли ми копіюємо, ми розвиваємося і знаходимо власний стиль.

А найкраща порада для людей пера – пиши про те, що знаєш. Напиши сам таку книгу, яку б тобі захотілося прочитати. «Ми створюємо мистецтво, тому що любимо його». І обов’язково поділися тим, що створив, аби дістати відгуки на свою роботу. Ділися майстерністю і хтось обов’язково поділиться з тобою.

Хвали себе. Вдало одружись (чи вийди заміж). Тримайся подалі від боргів. Виходь із зони комфорту. «Творчість ? це відкидання зайвого» ? каже Клеон, і в кінці книги наводить список рекомендованої літератури, яка точно надихне тебе на нові творіння й витворяння.

.

Ірина Ніколайчук

Вітольд Ґомбрович. Порнографія ; пер. з польської Олександра Гриценка. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 168 с.

.

Свого часу поява Вітольда Ґомбровича врятувала в моїх очах цілу прозову частину курсу польської літератури, довівши, що в цій літературній традиції є місце не тільки громіздким родинним епопеям і моралістським замальовкам на соціально-побутову тематику. Втім, Ґомбрович не відмовляється від цього спектру тем – він пропрацьовує його, і то в такий спосіб, що мене, любительку модернізму в усіх його формах і виявах, це не могло лишити байдужою. Етика і мораль тут руйнують самі себе, романи перетворюються на документування деструкції, розкладу і розпаду. І всі ці процеси Ґомбрович із прискіпливістю естета типово модерністського штибу прописує тонко і влучно – ніби заганяє голки під нігті читачеві. Тому, коли я побачила на львівському Форумі видавців стильне ВСЛ-івське видання «Порнографії», руки потягнулися самі.

Що я там говорила про родинні історії? Так от, із перших сторінок «Порнографії» Ґомбрович постає як цілком собі польський прозаїк, якому не чуже ніщо родинне: до стереотипно щасливої польської сім’ї (в комплекті: тато-ґазда, мама-берегиня і донечка-підліток, ясна річ, янгольської краси і чеснотливості) приїздить гість. А, ні, два. Оцінюючи ідилічну картину життя родини (звісно, донечка вже засватана за найкращого і найвигіднішого з можливих наречених, з яким гостей теж, звичайно, знайомлять), панове гості починають втілювати в життя план із руйнування і вивертання навиворіт цієї оди родинним цінностям. Ну, і всі ці пертурбації відбуваються на тлі війни, що додає своїх, причому доволі пікантних, особливостей сюжету.

І вистачило б просто показати, що не все в цій сім’ї так прекрасно, як виглядає, і деконструювати її благовидність витягуванням із шафи якого-небудь скелета. Таку стратегію обрав би, наприклад, неореаліст Винниченко; у модерніста і естета Ґомбровича все значно цікавіше. Його гра провадиться на найтонших переживаннях, на ледь помітних поглядах і жестах, роздумах і здогадах, змовах поворотом голови і зрадах у помаху руки. Вона відбувається на рівні волі персонажів, які не те щоб навіть стають маріонетками в руках двох знуджених декадентів – вони підсвідомо відчувають механізми цієї гри, а от ідуть на неї вже майже свідомо.

Уся «порнографічність» роману переноситься в площину цих ментальних і фізичних дотиків. Дотиків, які виснажують і поневолюють – і персонажів, і автора, і тим паче читача. А в процесі цього всі скелети з усіх можливих шаф вистрибують уже самі собою. Відтак і фінал – цілком шекспірівський: бракує тільки якого-небудь альтер-его Фортінбраса в антуражі повоєнної Польщі.

«Але все вже сталося. Процес, що відбувався, мав на меті осягнення дійсності in crudo… передусім він руйнував ідею спасіння, бо ніщо вже не могло врятувати цих хамських пик – кислих, позбавлених будь-якого ушляхетнення святістю, неосвічених… сире м’ясо, та й годі. Це вже не був «народ», не було «селянство», не були навіть «люди», це були створіння, такі… такі, як вони є… І бруд їхній був уже позбавлений милості. Але дикій анархії цього сірого багатоголів’я відповідала не менш нахабна безсоромність наших облич, які теж перестали бути «панськими», чи там «культурними», чи «витонченими», а перетворилися на щось кричущо ототожнене з самими собою, на карикатури, в яких одібрано прообраз, карикатури не на «щось», а самі собою… І цей двобічний вибух потворності, панської та хамської, з’єднувався у жесті ксьондза, який благословляв – що? Нічого. Але і це ще не все».

.

Ганна Гнедкова

Усі інші. Історії про кохання, насильство і пам’ять: Із сучасної німецької прози [У. Альмут Зандиґ, Ф. Гопе, Е. Гумель та ін.] / Упоряд. М. Іваницька, Т. Супрун; пер. з нім. В. Білокриницька, О.-Д. Драчук, М. Іваницька та ін.; заг. ред. Ю. Прохасько. – К. : Критика, 2015. – 312 с., іл.

.

Хоч філологи вважаються – і може, і справді є – всеїдними, прозу або поезію про кохання, насильство і пам’ять у часи, коли усе це оточує трагічно тебе не в літературі, а в цілком реальному житті, спочатку читати не хотілося. І все ж книжка сама глипнула на мене з полиці благодійної крамниці «Laska», а ще, зізнаюся, зіграло роль відоме ім’я її редактора. Заходилася гортати уже в маршрутці по дорозі додому – і далі вже мені було не відтягти, а я питала себе, чому у 2015-му збірка цих оповідань непомітно пройшла повз мене.

На прізвища багатьох авторів я раніше не натрапляла, але тим цікавіше було скласти своє перше уявлення про них. А от деяких я не очікувала побачити, як-от Йоко Тавада, одна з надзвичайно цікавих для мене письменниць, навіть із точки зору біографії: японка, яка живе в Берліні, філолог, цікавиться російською літературою, багато подорожує і вільно пише японською і німецькою. Схрещення цих мов і культур – ключовий момент її текстів: так оприявнюється Іншість. Зрештою, назва «Усі інші» обрана зовсім недарма. Було цікаво, чи «усі інші» автори, включені до збірки, відповідають її рівню.

І мушу сказати після прочитання, що таки жоден текст не «випадає» із переліку як менш «потужний» або недостатньо «оригінальний». Також і концептуально збірка витримана й добре продумана. Окремо вражає мова перекладу. Треба звіритися з оригіналом, але в українському варіанті ніде не зашпортуєшся, ніщо не муляє око.

«Евридика танула й прозорішала, на вулиці її часом штовхали перехожі. Коли назустріч рухався гурт молоді, ніхто не звертав на неї уваги, навіть вуличні робітники не піднімали голів, коли вона проходила повз, ніхто не висвистував їй навздогін – байдуже, якої довжини була її спідничка, як тріпотіло на вітрі довге світле волосся або скільки разів вона походжала хідником, – її, здавалося, ніхто не помічав. Лише в Орфеєвих очах вона знаходила себе знову. Він дивився на неї захоплено, тримав за руки, цілував у щоки, вуста, шию, не проминав нагоди обійняти. Він постійно торкався до неї, коли вони їхали в метрі, дивилися телевізор чи пили джин-тонік, ніби боявся, що вона от-от зникне, розвіється, як туман. Лише згодом Евридика збагнула, що й він без неї був невидимим» («Причал», Ева Профусова)

Знайомитися з цими історіями я б таки радила по одному на день, бо вони – назва не обманює – емоційно важкі. Хоч короткі, а потребують пильнішого вдивляння. На позір автобіографічні, але, звісно, не все так просто. Концентровані на непомітній трагедії однієї маленької родини – але дозволяють бачити й дальші обрії. Начебто і не про нас – але знаходиш в «усіх інших» щось і від себе.

Чільне зображення: Coles Phillips