Література на літо

Цього тижня наші читацькі уподобання були кардинально різними. Ми взялися читати Оскара Вайлда англійською, монографію про антології, інтерв’ю з Кахою Бендукідзе та дитячу книгу Стіва Дженкінса. Та все це має спільний знаменник – шалену любов до читання. 

Богдана Романцова

Complete Works of Oscar Wilde (Collins Classics). – 2003. – 1270 p.

ХІХ літературне століття в Європі трималося на «трьох китах реалізму». Занудному моралізаторі Діккенсі, любителі деталей Стендалеві і нестерпно-педантичному Золя. Здавалося, шлях літератури визначений і розписаний на багато років вперед, наче розклад літературного салону Жюлі Рекамьє. Кожна книжка була детальнішою за попередню, ближчою до життя і концепції «роману ріки».

Але тут у літературі з’являється Оскар Вайлд – людина-скандал, людина-афоризм, людина-епатаж, ходяча проблема для всіх близьких та друзів і перший хіпстер в історії моди. Так, можливо, він не став Прустом ХІХ століття, але зробив дуже важливу справу: розхитав звичну манеру письма і поведінки і, що також важливо, здійснив революцію у консервативній британській моді. Моє знайомство з Вайлдом почалося у дитинстві з «Казок», і я довго не могла йому пробачити, що він вбив велетня. Згодом були вірші і, нарешті, драми та листи. До багатьох улюблених письменників боїшся повертатися, аби не розчаруватися, але Оскара Вайлда перечитувати не страшно. Його легкий, грайливий стиль легко витримує випробування часом, а читач починає отримувати радість від ефекту впізнавання вже знайомих сюжетів.

Грубий том «Complete works» видавництва Collins цікавий насамперед тим, що дає змогу прослідкувати еволюцію таланту ірландського письменника. Імпрессіонізм з прерафаелітським присмаком у ранніх віршах, афористичність та нескінченні ігри зі словами у драмах, нарешті, гіркі роздуми «De Profundis» і нова концепція естетики, в якій «Жодне мистецтво не приносить користі». Коли прочитаєш «Complete works», видається, ніби ти вже знаєш цього автора, але, з іншого боку, у ньому завжди лишається якась загадка, недарма ж на могилі Вайлда – крилатий сфінкс.

Сьогодні Вайлда знають усі, за індексом цитування у статусах соціальних мереж він перемагає навіть Паоло Коельо. І це унікальний випадок, коли справді хорошому письменнику вдалося стати поп-феноменом, а я завжди тішуся, коли люди цікавляться літературою, хай і на рівні окремих цитат. Адже з чогось треба починати.

Ганна Гнедкова

Олена Галета. Від антології до онтології: антологія як спосіб репрезентації української літератури кінця ХІХ-початку ХХІ століття: монографія. – К.: Смолоскип, 2015. – 640 с.

Коли минаю книжкові полиці, то рідко беру до рук антології. Адже в них зазвичай збирають по одному оповіданню чи по кілька віршів кожного з авторів, на основі яких майже неможливо скласти власне уявлення про цього автора. Вчасно ж трапилася мені праця, що довела мені, як я помиляюся щодо антологій.

«Антологію можна читати як «захопливий роман» про літературу», – зазначено на обкладинці монографії Олени Галети. Скажімо, «захопливе» читання обіцяють чи не на кожній обкладинці. Часто це рекламний хід, або ж автор за роки дослідження став таким «фанатом» своєї теми, що вважає вартим розгляду те, що для інших нудне. Але не у цьому випадку.

«Антологія пропонує власну топологію літературного простору – визначення (на рівні ідеї) й наповнення (на рівні добору текстів) тих загальних місць, які у той чи інший час стають особливо значущими для розвитку конкретної літератури».

У назві «Від антології до онтології» запропонована не просто симпатична гра слів, а той погляд на тему, який монографія поступово виробляє в свого читача. Антологізація української літератури, простежена у ній, виводить питання на ще глобальніший рівень, розглядаючи антології не як окремі явища, а як частину тяглого літературного процесу, що має власні стадії, принципи та функції. Так само ретельно, як і до вивчення антологій, дослідниця ставиться і до своєї «а(о)нтології антологій»: вигадливих назв розділів, не переобтяженої термінами мови, влучних покликань на теорію. Серед можливих недоліків можна назвати хіба що те, що багато побіжно означених авторкою проблем справді заслуговують бути розвиненими до окремої студії – самою авторкою або, цілком імовірно, кимось із її інспірованих читачів.

Ольга Ренн

Стів Дженкінс. Книга про тварин. Найшвидші, найжорстокіші, найвитриваліші, найрозумніші, найобережніші та найдивовижніші тварини на планеті ; пер. з англ. : Маргарита Бажина. – К.: Видавництво «Рабарбар», 2015. – 208 с.

Ця книжкова естетична захцянка, куплена «на виріст» у бібліотеку моєї доньки, несподівано стала моєю улюбленою книжкою тижня. Харизматична книжка «від маківки до п’ят»! Хоч я і вважаю, що найкраща енциклопедія – електронна, не змогла оминути українське видання відомого графічного дизайнера, який створює захопливі книги про світ живої природи, Стіва Дженкінса.

Першим імпульсом було просто бажання заволодіти цією книгою і насолодитися незвичними для української традиції ілюстрування колажами-аплікаціями, мистецькими, барвистими, неймовірно реалістичними, живими й об’ємними.

Уже в процесі читання виявилось, що цей чудовий автор дає відповіді на найцікавіші питання про тварин. От, наприклад, ми всі наче знаємо, що колібрі маленька, а у горили велетенська долоня, але Дженкінс придумав зобразити реальні розміри найдрібніших тварин та частини тіла найбільших. Змасштабував розміри мегалодона, гігантської вимерлої акули, сучасної білої акули та людини. Чи треба казати, що я у вільну хвилину пішла шукати про мегалодона на youtube? Різноманітних простих, але небанальних популяризаторських знахідок у книжці безліч. Як на мене, у ній немає жодної нецікавої фрази.

«Синій кит важить як 2000 дорослих людей. Він, до речі, найбільша тварина на планеті. Найменша, мікроскопічна коловертка, настільки маленька, що понад 150 цих тварин могли б зручно розміститися на крапці в кінці цього речення».

«Книга про тварин» має дуже виважену і продуману структуру. Її, звісно, можна, як і будь-яке довідкове видання, читати у довільному порядку, фрагментарно. Коли бачиш книжку вперше, навіть складається враження, що стиль викладу – це такий собі печворк. Я вирішила читати у заданій послідовності, від початку до кінця, і мене вразила системність і ґрунтовність (при усій простоті та лаконічності викладу) подачі матеріалу дитині. Як же я люблю авторів, які розуміють дітей і вміють з ними говорити через ілюстрації та текст!

А з особливим задоволенням я прочитала і порозглядала коротенький розділ «Робота над книгами», де Стів Дженкінс розповів про тривалий і цікавий процес створення його книжок, описав, як взагалі виникають усі ці оригінальні ідеї, як він проводить дослідження, як ескізи перетворюються на колаж.

Андрій Мартиненко

Філіп Дік. «Людина у високому замку» [електронний ресурс]

Якось так вийшло, що свого часу повз мене пройшов дружними рядами чи не весь канон фантастичної літератури. Це усвідомлене бажання прочитати історію, яка водночас і про цей світ, і не зовсім. Цього разу потрапив текст автора, із чиїми творами я був давно опосередковано знайомий завдяки екранізаціям, але в текстовому варіанті жодного в очі не бачив. Цим автором був Філіп Дік. І почати я вирішив з книги, що вперше принесла йому світову славу, – «Людина у високому замку».

З самого початку здавалося, що матиму щось на кшталт класичних антиутопій в дусі Оруела чи Замятіна, де є чітке сюжетне розмежування на свободу і несвободу, людину і систему, співчуття і зневагу тощо. Але отримав натомість дещо геть інше. У романі просто описане життя за умови одного повороту історії. Альтернативне життя. Але, менше з тим, це саме життя, а не літературно-ідейний конфлікт, як у згаданих вище авторів (це при всій моїй любові і повазі до антиутопій).

«Майже півдня спеціальні експерти перевіряли правильність вибору, – продовжував містер Тагомі. – Це справжній раритет вже майже вмерлої культури колишніх США, надзвичайно рідкісна і прекрасно збережена реліквія, що несе на собі відбиток давно минулих безтурботних днів. Містер Бейнс відкрив коробку. В ній лежав дитячий годинник у вигляді голови Міккі-Мауса на чорній оксамитовій подушечці».

Тут аж проситься якесь кліше на кшталт «об’ємність і глибина персонажів». Ну, як проситься, то хай вже буде, бо справді доречно. І ця життєвість, ця реальність таки захоплюють. Проте вже за мить жахають.

Крім того, в цьому романі є і речі, притаманні і для решти фантастики. Наприклад, осмислення світу під зовсім іншим кутом. Скажімо, тут велику увагу приділено матеріальній історичній спадщині США – від класичних «кольтів» до годинників з Міккі-Маусом. Допомагає подивитися трохи інакше на речі, на які зазвичай не звернув би увагу навіть.

Катерина Котвіцька

Володимир Федорін. Ґудбай, імперіє. Розмови з Кахою Бендукідзе / переклад з російської Володимира Верб’яного. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 534 с.

Куплена ще на минулорічному Книжковому Арсеналі книга інтерв’ю з Кахою Бендукідзе майже рік була завжди у мене під рукою. Я читала її дозовано, це нагадувало душевні інтелектуальні зустрічі і розмови зі старим мудрим другом.

Каха Бендукідзе пригадує безліч життєвих історій, але загалом книга не про нього, а про країни, місця, оточення. Прочитавши книжку, скаладається враження, що Каху вела доля, хоча моментами розумієш, що він перебував у складних пошуках себе та власної справи.

Бендукідзе прожив мінімум чотири життя: науковець, бізнесмен, політик-реформатор та освітянин. Дивне поєднання людини прагматика та романтика.

«Свідомість народу, який не вважає виконання законів добром, але розуміє, що тотальне невиконання загрожує чимось геть жахливим. Лікар, який вимагає гроші перед тим, як зробити операцію, напрошується на «дати по голові», а лікар, який зробив операцію, після чого ви даєте йому гроші, і він їх кладе до кишені, у певному сенсі невинний».

Автор книги Володимир Федорін не поступається в силі думки своєму співрозмовникові, але все ж свідомо віддає йому головну роль. Тут можна повчитися ще й якісній журналістиці.

Понад 500 стоінок розмов з Бендукідзе, які в часі розтяглися на 5 років, все ж залишися незакінченими, але це ніяк не зменшує вартісність цієї книги.

Що читала редакція Читомо минулого тижня.

А також останній тиждень січня не обійшовся без читання.  

А це ми читали  на початку грудня.