Література на літо

Цього тижня у редакції «Читомо» не обійшлося без знайомства з текстом про машини, людей, дружбу, благодійність і майбутнє, романом шведсько-австралійського прозаїка єврейського походження польською мовою, творами сучасниих письменників із Франції та Норвегії. «Читомо» продовжує читати і ділитися враженнями.

Ната Коваль

Генрі Форд Моє життя та робота. ? К.: Наш Формат, 2015. ? 384 с. 

Не думайте, що ця книга суто про машини. Генрі Форд не лише набудував заводів, а й викупив залізницю для потреб власного бізнесу, також були трактори для Англії і Перша світова. Форд наймав у свої цехи людей із вадами, даючи їм ту роботу, яку вони могли виконати без проблем. А дефіцит кваліфікованих робітників підштовхнув його до створення ремісничого училища, де хлопці вчилися виготовляти запчастини. І у них була нічогенька стипендія ? 400 доларів. Усе це він робив з намірами не тільки добросердними, а й комерційними.

У книзі Форд розповідає про машини і запчастини, далі ? про благодійність, а також про дружбу з Томасом Едісоном, лідером в галузі електричної науки. Та найбільше сподобалася розповідь про орнітологічні походеньки з письменником Джоном Берроузом.
Форд був усебічно розвиненою людиною, знав, як організувати процес, як і заощадити, у що вкласти гроші, а головне ? як зробити перераховане без усіляких зайвих дій.

«Для більшості людей, що старанно економлять кілька доларів, краще було б інвестувати ці кілька доларів ? спочатку в себе, а потім і в деякі корисні справи. У результаті вони отримають більші заощадження. Молоді люди повинні інвестувати, а не відкладати. Вони повинні інвестувати в самих себе, щоб збільшити свою творчу цінність, а коли вони вийдуть на пік корисності, тоді в них буде час думати про заощадження. Ви не заощаджуєте, якщо ваші заощадження перешкоджають вам стати продуктивнішим у житті. Насправді ви крадете зі свого кінцевого капіталу, і ви зменшуєте вартість того, що інвестувала у вас природа».

Юрій Завадський

Danny Wattin Skarb pana Isakowitza /t?umaczenie: Ewelina Kmieciak. – Wydawnictwo W.A.B., 2015. – 256 s.

Наскільки я ненавиджу прозу, настільки ж мене здивувало моє зацікавлення текстом цієї особливої книжки. «Скарб пана Ісаковіца» (чи то «…Ісаковича») шведсько-австралійського прозаїка єврейського походження Денні Ваттіна про вкрай прості сімейні речі: ретроспекція до найважчих часів, які довелося пережити його родині.

Автор і оповідач ототожнені, Денні розповідає про себе, свого батька та сина. Батько його дуже мало розповідає про своє минуле, мабуть, уникаючи найменшої можливості торкнутися найболючішого. Важко уявити собі, як єврейські родини в брутальний і раптовий спосіб втратили усе своє оточення, більшість родичів, усе майно й набутки, врятувались у мізерних групах і зберегли свій культурний спадок, мову та релігію, наче скляну капсулу, якій часто-густо геть немає місця в сучасному світі.

Роман про символічні пошуки дідусевого скарбу, який він закопав на власному подвір’ї, рятуючись від переслідувань нацистів як польський єврей. Цей скарб набуває «символічності», бо йдеться насправді про те, як людина шукає саму себе. І це єдина історія, що перейшла до сина Денні. Саме малий Лео провокує трьох чоловіків із трьох поколінь вирушити в Польщу, аби віднайти скарб.

Українською книжка поки що не виходила. Нас випередили поляки, німці, росіяни. Читаю польською та дивуюся з простоти стилю, легкої мови та виваженої будови тексту. До кінця тексту я ще не дійшов, але шматок дороги з балакучими мандрівниками вже подолав.

Тетяна Калитенко

Лу Э Лучшая страна в мире : Роман / Пер. с норвеж. И. Стребловой. – СПб. : Издательская Группа «Азбука классика», 2010. – 288 с.

У дитинстві я до завмирання, до смерті боялась «Мумі-тролів» і намагалась їх всіляко уникати. Думаю, це й визначило моє прохолодне ставлення до скандинавської літератури. Проте час лікує своїм швидкорухом і нагадує, що певні лакуни варті заповнення. Отже, на моїй книжковій полиці з’явився норвезький автор Ерленд Лу зі своєю «Найкращою країною в світі» (або ж «Факти про Фінляндію»).

Головний герой не любить воду, бо вода – це текучість, вода – це зміни. Це уникання плинності лунає рефреном і вздовж прошиває роман. Певно, саме тому його структура й схожа на безперервний потік, якому не перешкоджають розділи-камені і глави-пороги. Подієвість розгортається в думках героя, діалоги подаються крізь його призму. Важко назвати цей прийом оригінальним, але він працює: персонажу подекуди вдається залізти до читача в голову і нав’язати свої думки. Ба більше, за цим ідейним виливом цікаво спостерігати. Адже герой працює над створенням брошури про Фінляндію для норвезьких туристів. І для нього це стає складним викликом, оскільки він ніколи не бував в Суомі й у цілому знає про цю країну досить мало. Саме це і є рушієм, саме це задає інтуїтивний тон письма. Тому герой пише не стільки про фінів, скільки про їх бачення норвежцями, скільки створює міф.

Проте «Найкраща країна в світі» – це не та книга, яку хотілось дочитувати. Її можна було б покинути десь посередині, бо здається, що рух роману відбувається і без читача. Адже це книга про воду, яка цією ж водою і захлинається. Але щось в ній є такого, що змушує дізнатися історію до кінця. Мабуть, це спрацьовує нордичний шарм.

«Все это надо учитывать, принимаясь за такое дело, как создание идеальной брошюры о Финляндии, брошюры — матери всех брошюр, которую люди должны не просто пролистать в автобусе, а прочитать в кресле, чтобы потом поставить ее на полку рядом с классиками, рядом с Гамсуном и Толстым, а то и вовсе рядом с Сервантесом или, представьте себе, рядом с Данте. С чего же мне начать?»

Мар’яна Хемій

Ерік-Емманюель Шмітт Двоє добродіїв із Брюсселя. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2015. – 192 c.

На пошту, якою рідко користуюся, прийшов лист, не схожий на інші, які зазвичай там отримую. Йшлося про те, що я ніяк не забираю свою винагороду – книжку. Сяк-так сформулювала відповідь, приховуючи здивування і, безумовно, радість (книжка!), а після короткої переписки отримала таки її (за підтримку на спільнокошті одного з проектів, якщо кому цікаво).

Так от, збірка прози нашого сучасника, франко-бельгійського драматурга і письменника, володаря численних премій, – цікава, різна, добре і написана, і перекладена. Теми, які порушує автор, – вічні, невичерпні, болючі. Як і в житті, поряд у текстах крокують радість і біль, насолода і сум, щасливе і трагічне. Люди кохають, помиляються, фантазують, зневірюються і розгадують загадки разом з автором.

За тими персонажами – деякі прояви нас, занадто людського, такого, чого б іншим ми не пробачили, а собі дозволяємо. Читаючи ці повісті і новели, багато думаєш про світ, про себе, про парадокси і людські слабкості: підглядати за чужим життям, любити тварин більше, ніж свою дитину, ревнувати до людини, якої вже немає, бажати смерті рідній людині, не усвідомлюючи безглуздість цього бажання, не розмовляти в подружжі роками. Які ще таємниці можуть бути прихованими за дверима інших людей?

Усіх ми ніколи не знатимемо, та зазирнути у декотрі двері (чи хоча у щілину) за допомогою текстів Еріка-Емманюеля Шмітта ми можемо, а він знає чимало і розповідає так захопливо!

«Потай вони цим навіть пишались, адже почувалися винятковими, посвяченими в таємницю: вони водночас належали до двох світів – видимого і невидимого, буденного і потаємного. Зазвичай їх не турбувало те, що їм відмовлено в речах, доступних більшості. Та якщо вже вони цього захотіли, то мали грати до кінця й таки отримати бажане…»

Оксана Хмельовська

Ерік Орсенна Порив до Індії. – К.: Темпора, 2015. – 312 с.

Цей роман пробирає наскрізь, він про мале у великому й велике через малі, дрібні, але важливі речі. Головний оповідач, Бартоломе, на схилі літ і через 10 років після смерті старшого брата Христофора Колумба згадує, звідки почалися Цікавість до відкриттів, Одержимість ними і як змела всі благородні пориви Жорстокість (власне, книга складається з трьох розділів).

У Бартоломе мало часу, і він намагається пригадати побут, свої і братові мрії, жінок того часу, від яких море забирало їхніх чоловіків на довгі роки – або й назавжди. І невідомо, що гірше: намагатися звикнути до свого чужого чоловіка, одержимого морем і пережитим під час тривалої подорожі, чи все життя чекати на нього без права вийти заміж удруге. Невинний епізод про Сад, посаджений спеціально для сліпих, щоб вони могли легко орієнтуватися за пахощами квітів, закінчується епогеєм для вуайєриста Бартоломе: сліпці пристрасно кохаються з самотніми жінками, які їх там підстерігають. Незрячі ніколи не видадуть відступниць церкві, бо ніколи не побачать. Таких дрібних епізодів, актуальних лише у той час, у романі багато: від жаху, який навіювали на середньовічних перечісних людей носороги, до уточнень розташування того чи іншого острова у перших мапах, чи подиву і недовіри до ноу-хау – друкарського верстату. В Орсенні відчувається ретельний енциклопедист, що зумів із історичних досліджень відкопати чимало поживи для добротного літературного тексту.

І якщо у наївного читача закрадеться думка про те, що Орсенна ідеалізує головного героя, то останній найкоротший розділ розбиває її вщент: Бартоломе віддає наказ знищувати тисячами довірливе населення щойно відкритої Індії. Саме думка про те, що, можливо, він чинив неправильно щодо цих людей, не дає йому піти з життя. Як і сумніви, що, можливо, новий шлях до Індії привів їх до іншого континенту…