Тетяна Петренко
Джонатан Франзен. Безгрешность /
перевод с английского Леонида Мотылева и Любови Сумм. – М.: Corpus, 2016. – 736 с.
Здається, ніхто з українських видавців поки не планує перекладати роман Франзена «Purity», тож важко сказати, як варто називати цю книжку: аналогічно до російського перекладу «Безгрішністю», «Чистотою» чи може так і залишити «П’юріті», оскільки це ім’я героїні роману.
Почати б з того, що це книжка про 23-річну Піп, яка цурається свого повного імені П’юріті, живе у злиднях і має не зовсім адекватну маму ( та майже не виходить з дому і нічого не розповідає Піп про її батька і власне минуле). Тож Піп в якийсь момент вирушає на пошуки відповідей (не без зовнішнього поштовху), повторюючи численні літературні сюжети про сироту в пошуках свого місця у світі, що передбачає низку випробувань, щоб наприкінці винагородити героїню за всі її страждання. Якби Піп була головною героїнею, це був би роман-виховання. Але книжка не лише про неї.
Попри співзвучності повного імені Піп із назвою роману, вона не стільки головна героїня, скільки відповідь на головні питання і сполучний елемент двох сюжетних ліній, німця Андреаса Вольфа, вихідця з НДР, борця за оприлюднення секретів, на якого у пошуках батька Піп якийсь час працює, а також лінію Томаса Аберанта і його колишньої дружини Анабел, до якого спрямовує дівчину Андреас.
Які проблеми у Томаса, Анабел і Андреаса з чистотою й безгрішністю? Передовсім це ідеал, який сповідує Анабел, особа не зовсім психічно врівноважена, що прагне цілковитого духовного злиття з Томом, відмовляється від вживання м’яса тварин, від брудних грошей багатого батька і доводить своєю поведінкою принципи фемінізму до абсурду. В Анабел є щось від доведеного до анорексії образу аскетки чи святої, погано пристосованої до життя і не цілком нормальної в умовах сучасного світу. А от інший борець за чистоту і щирість, Андреас, є викривленим відображенням Анабел і образом демонічним. І теж не без психічних вад. Вся ця боротьба за чистоту і відкритість – це відповідь світові Штазі у випадку Андреаса і світові американського капіталізму у випадку Анабел. Але передовсім це пряма відповідь попередньому поколінню, їхнім батькам, з якими і в Анабел, і в Андреаса напружені стосунки. А Томас, який опиняється між цими персонажами, потрапляє під тиранічний тиск провини (чи тиранію каяття, якщо іти за Паскалем Брюкнером).
Тож трохи родинної саги, трохи роману виховання, трохи Діккенса (критики в один голос згадують про те, що Піп – натяк на персонажа його «Великих сподівань», але Діккенс тут не лише в цьому), маневрування між Америкою і Німеччиною – і перед нами майстерно сконструйований роман, який добряче отямлює осіб, схильних до надмірного ідеалізму.
Площа поверхні її власного тіла дорівнювала приблизно шістнадцяти тисячам квадратних сантиметрів, і її план полягав у тому, щоб тонким чорним маркером розділити цю поверхню, як тушу, на частини по тридцять два квадратні сантиметри кожна. За винятком ступень, обличчя і пальців ці частини будуть простими квадратами п’ятдесят сім на п’ятдесят сім міліметрів. Кожній з п’ятисот частин буде приділено увагу в фільмі. На детальне знайомство з будь-якою з них вона відводила собі цілий тиждень – всім їм треба було віддати однакову кількість уваги, щоб перед смертю бути впевненою, що по-справжньому вивчила про них все, що можна було вивчити.
Євгеній Стасіневич
Чеслав Мілош. Абетка /
переклад з польської Наталки Сняданко. – Харків: Треант, 2010. – 384 с.
Пізня книжка Мілоша – тоді вже нобелівського лауреата, вже одного з головних польських поетів ХХ століття: поруч зі Стаффом, Лесьмяном, Тувімом. Але ж Мілош ще й блискучий, просто-таки першокласний есеїст, і «Абетка», цей замість-роман і фактична автобіографія, недвозначно це підтверджує.
Абетка – бо рубрикація текстів здійснюється саме за абетковим принципом, і чого тут лишень нема: Алкоголь, Андрєй Амальрік, Блюзнірство, Економіка, Камю, Лос-Анджелес, Рембо. Та думати, що все у книзі випадково, фрагментарно чи поверхнево, не випадає: Мілош у двох реченнях настільки переконливо може змалювати причини ізоляції Лехоня чи глибинний трагізм Фроста, що комусь на те й чималої розвідки не вистачить. А є просто безкінечно жалібні, точні і викінчені замальовки на декілька абзаців, типу приголомшливої «Огиди».
Дитинство у Вільно, студентські роки, окупація, еміграція, друзі, вічні питання, символічні батьки, прочитані книжки – життя письменника складається у нерозривну цільність ненав’язливо, але невідступно. Інтелектуальна історія доби і одної дуже живої людини: Мілош, цей «несамовитий старець», може поряд говорити про маніхейство і Сімону Вейль, а то раптом накинутися на де Бовуар і некомпліментарно відгукнутися про зовнішність класика польської літератури Марії Домбровської. Запал і якийсь от вже точно ренгенівський погляд, гірка іронія і розважливість – емоційний спектр поета широчезний, і жодні вади перекладу цього не пригасять.
Спогади і роздуми про все на світі з тої його точки, жителем якої поет, попри все, залишився назавжди – центрально-східна Європа, Велике князівство Литовське, місто Вільно. Безнадійна провінція – у сприйнятті людини західної, центр всесвіту – для Чеслава Мілоша. Можна читати ці тексти підряд, а можна, як бог на душу кладе: що ближче, що цікавить, на що око впаде. Я, скажімо, почав із Хаїма Ґрейда. Краще навіть читати потроху, але щодня. Та головне – читати: не дарма це все називається «Абетка», тобто основа основ.
Тетяна Калитенко
Дж.К. Ролінґ, Дж. Тіффані та Дж. Торн ГАРРІ ПОТТЕР І ПРОКЛЯТЕ ДИТЯ. Сценарій п’єси / переклад з англійської Віктора Морозова. – К. : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2016. – 352 с.
Нині читаю Києво-Печерський Патерик та «Москву 2042» Володимира Войновича, але говорити про них я не буду. Адже висить на мені непроговореним гештальтом тягар восьмої книги про Гаррі Поттера, який у багатьох викликав купу невдоволень, бурчань, внутрішніх і зовнішніх конфліктів. Воно й не дивно – всі чекали повноцінний роман, а отримали сценарій п’єси, якої не бачили. Багато хто сприйняв цей твір як фанфік, говорячи, що Ролінґ не має до нього жодного стосунку, хоча її почерк та гумор упізнаються за завісою сценарної обробки. Дехто не сприймає це продовження як канонічне. Інших не влаштувало, що Мама Ро хоче заробити на своєму дітищі. І направду – як вона могла?
Але тим не менш книга стала бестселером, адже була адресована всім тим проклятим дітям, яким досі не прийшов лист із Гоґвортсу. Але книга трохи не про те. Вона навіть не про чари. Ба більше, восьма частина, певно, найбільш реалістична книга зі всієї поттеріани. Минуло 19 років, Золоте Тріо увійшло в історію, боротьба закінчилась, але травми нікуди не ділися. Що нам важливо усвідомлювати – це те, що Гаррі, Рон та Герміона пережили справжню війну, переховуючись, розвідуючи, перебуваючи у своєрідному «партизанському загоні», б’ючись та втрачаючи близьких. По-факту, тут йдеться про повоєнний час і ветеранів, які повсякчас повертаються назад, потребуючи терапевтики.
У Гаррі недарма псується характер – він не може знайти місця у мирному світі, де ніхто його не намагається убити чи скалічити. Недарма він дарує молодшому сину свою дитячу ковдрочку, у якій його привезли до Дурслів. Власне, це той відчайдушний жест, сповнений відчайдушної потреби уваги та пам’яті про його трагедію та боротьбу. У Поттера знову болить шрам не стільки через те, що «зло повертається», а через аналогію до фантомного болю ампутованих кінцівок. І це все дає п’єсі невимовної гіркоти. Бо ось ми були свідками перемог, надії й молодості, а зараз вони ось так незручно зашкарубіли під шкарлупою побуту.
Під час читання я згадувала час, коли до виходу сьомої книги лишались лічені місяці, тижні, дні. Тоді усіх навколо (навіть тих, хто Поттера не читав і не дивився) мучило одне лиш питання – помре він цього разу чи все ж таки переможе зло? Хтось хотів, щоб Гаррі убили (хоча й потайки боявся того), інший відчував, що Обранець нікуди від нас не дінеться (але потайки також боявся). Вкінці кінців хлопчик знову вижив, переміг зло, одружився й шрам більше не болів, але кому це цікаво? І тут на допомогу прийшов фанфікшн. Здається, «Прокляте дитя» увібрала в себе максимум відомих альтернативних сюжетів та переграла їх. Тут і натяки на зв’язок між Герміоною та Снейпом, тут і реалізація стосунків між Гаррі та Мелфоєм (так, у дружній формі й через дітей, але менше з тим), тут і підтвердження того, що між Воландемортом і Белатрисою Лестранж щось-таки трапилось. Тут навіть Гаррі Поттер помирає, щоб показати, що сюжет від цього не виграє. Ніхто не виграє.
P.S: На Goodreads я лишила цю книжку без оцінки. Друзям-поттероманам я її безумовно раджу. Але чого я не прощу «Проклятому дитяті» – злив Рона Візлі. З королями так не чинять.
Читайте також: «Прокляте дитя»: Гаррі Поттер і смак розчарування
Віка Мельничук
Найкращий лайк — це 30 гривень))
Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.
Спасибі.
|
Iншi записи по цiй тематицi:
Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook