Література на літо

Читомо продовжує ділитися враженнями від прочитаного. Цього тижня ми не оминули теми війни й ознайомилися з українським перекладом тексту Нобелівської лауреатки Світлани Алексієвич, прочитали в оригіналі володаря Пулітцерівської премії Джуно Діаса, а також насолоджувалися коміксами Сари Андерсен та «спробували» «Кульбабове вино». 

Марія Горбач

Світлана Алексієвич. У війни не жіноче обличчя /переклад з російської В. Рафаєнка. –

Харків: Віват, 2016. – 400 с.

Зізнаюсь, якби не Нобелівська премія, я б за цю книгу не взялася, бо не дуже люблю читати про війну. Переконана: попри те, що війна є явищем суспільним, водночас є дуже інтимним для кожного, хто її пережив, і незбагненним для тих, хто був осторонь. Але у своїй книзі Алексієвич вдалося передати загальну трагедію радянської людини, що воювала, крізь призму переживань багатьох окремо взятих жінок.

«Пишу не про війну, а про людину на війні. Пишу не історію війни, а історію почуттів. Я – історик душі. З одного боку, досліджую конкретну людину, що живе в конкретний час і брала участь у конкретних подіях, а з іншого – мені треба розгледіти в неї всередині вічну людину. Дрижання вічності. Те, що є всередині людини завжди».

Зазвичай книги про війну розповідають про чоловічі подвиги і мужність, а це насправді відштовхує, бо від надмірного героїзму та пафосу втомлюєшся і найбільше прагнеш правди. Хочеться перш за все прочитати про Людину, а не про чоловіка-воїна чи жінку, яка його терпляче чекає вдома, як це часто можна прочитати. І я вдячна Алексієвич, яка показала зовсім іншу сторону війни, чи не вперше її «жіночий голос».

Це – художньо-документальна книга, що складається з розмов авторки з радянськими жінками, які воювали у Другій світовій війні. А це не лише медсестри та кухарки, а й снайперки, танкістки, авіамеханіки, розвідниці, командири взводів, та й жінки фактично всіх інших військових професій, які вважаються багатьма виключно чоловічими. І таких жінок воювало понад мільйон!

Багато з них десятиліттями мовчали, бо не хотіли згадувати пережиті жахіття та тривожити старі рани, соромились цього, ба навіть боялись за майбутнє і своє, і своїх дітей, адже після війни про цих жінок намагались забути, їх часто зневажали, не вважали «нормальними» жінками. Слово «фронтовичка» було ледь не тавром для повоєнної долі жінки.

Спогади тих жінок відверті і позбавлені прикрас: хтось розповідає про ненависть до ворогів, хтось – про любов, хтось – про людяність, а хтось – і про відданість комуністичним ідеям. Хтось наважується зізнатися у відсутності в армії елементарного забезпечення засобами для дотримання гігієни та фізіологічних потреб жінок, хтось розповідає про насильство.

Читайте також: Свєтлана Алексієвич: Людське серце влаштоване складніше за телевізор

Вікторія Мельничук

Junot D?az. This Is How You Lose Her. – New York City: Riverhead Books, 2012.– 240 p.

Неймовірна кількість романтичних, депресивних і реалістичних цитат у статусах, твітах і підписах над фотографіями з книжки «Так ти її втрачаєш» стали причиною мого вибору нарешті прочитати цей твір. Те, що автор Джуно Діас є володарем Пулітцерівської премії 2008 року (правда, за книжку «Коротке та дивне життя Оскара Уо»), є приємним бонусом.

Почавши читати «Так ти її втрачаєш», не розумієш, що відбувається. Треба було навіть піти й перевірити зміст книги в її описі на Вікіпедії, щоб упевнитись, що ТОЧНО читаєш твір того самого відомого автора. Але потім розумієш, що така величезна кількість іспанських слів, домініканського сленгу і повне нехтування деякими правилами англійської мови є суттєвими компонентами для характеристики персонажів.

Читайте також: 10 найкращих книг за версією The Washington Post

Книжка складається з дев’яти коротких оповідань, деякі з них є взаємопов’язаними. Розповідь ведеться від першої особи. Основним сюжетом є історії кохання та розставання головного героя Юніора та його колишніх. Діас не надає цікавої і глибокої характеристики дівчатам. Це дозволяє нам більш детально розібратися у внутрішньому світі Юніора, зрозуміти його думки та логіку під час прийняття відверто тупих і жорстоких рішень відносно своїх колишніх.

«І ось як ти знаєш, що цьому кінець. Як тільки-но ти починаєш думати про початок, це кінець» (переклад авторки).

.

Алла Костовська

Це серйозно! Антидепресивна книжка для дівчат у малюнках Сари Андерсен. –

Харків: Віват, 2016. – 112с.

Першим моїм арсенальним придбанням цього року стала книжка коміксів бруклінської художниці Сари Андерсен «Це серйозно!». Це неймовірні чорно-білі комікси про всіх нас, таких, якими ми є насправді, хоча інколи й намагаємося вдавати з себе дорослих і серйозних людей. Недаремно оригінальна (і, як на мене, більш вдала) назва книжки «Доросле життя – це міф» (Adulthood Is a Myth). Окремі комікси з цієї збірки вже давно гуляли мережею, але, тим не менш, вкрай приємно, що їх видали українською. Тішить, що потроху змінюється ставлення видавців до коміксів і вони поступово з’являються в наших книгарнях.

Десятки мальованих історій з незмінним гумором зображують абсолютно життєві ситуації. Сара Андерсен сміливо обігрує побут, різноманітні незручні ситуації та інтимні аспекти життя. Ці комікси задокументовують чергові вихідні, витрачені на сидіння в Інтернеті, мрію не вилазити з улюбленої піжами чи розтягнутої футболки й те, як часто дівчата насправді змінюють бюстгальтер. І байдуже, чи мова йде про небажання вставати з ліжка, таємну методику прибирання чи стосунки з хлопцем, – ви, найімовірніше, з усмішкою впізнаєте в головній героїні себе.

Коли я навчалася в початковій школі, дорослими видавались 11-тикласники, коли була у 9 класі, такими були студенти, коли ж  сама вступила у ВНЗ, то закрались підозри, що ця дорослість мене з невідомих причин оминає. Нині, коли університет вже за плечима і щоранку треба збиратися на роботу, я досі не розумію, коли ж до мене нарешті прийде відчуття того, що я доросла?
Ця книжка доводить, що це питання турбує не тільки мене.

Андрій Мартиненко

Рей Бредбері. Кульбабове вино. – Тернопіль: Навчальна Книга. – Богдан, 2015. – 328 с.

Черговий раз, збираючись на поїзд, я вибирав книгу, з якою мені буде приємно провести кілька годин в дорозі. Оглянувши полицю, зупинив свій вибір на «Кульбабовому вині» Рея Бредбері. Єдине, що я про нього знав, – це те, що воно про дитинство і про літо. Вирішив, що цього вистачить для вибору.

І варто сказати, що розчарований я не був. Дуже легка і світла книга. Не знаю, для чого (бо ж «всі читали»), але скажу, що сюжет розгортається протягом одного літа, коли головний герой, якому 11 років, переживає один із найважливіших моментів свого життя – власне, усвідомлення того, що він живе.

Це твердження на перший, «дорослий», погляд здається дещо дивним, адже всі ми давно звикли до цього усвідомлення, але, коли читаєш і співпереживаєш все те, що відбувається у душі й голові малого хлопця, поволі згадуєш, як сам переживав подібні речі.

Читайте також: Як писав Рей Бредбері: про себе, оптимістично, по тисячу слів на день

І мова, до речі, не лише про цей «злам», а й узагалі про дитяче бачення світу, про дорослі проблеми, які розгортаються десь на тлі, про неповторність кожного моменту, зрештою. А доволі прозора метафорика багатьох важливих речей, про які ми звикли забувати, додає в цей текст якийсь такий елемент, який склеює всі ті речі докупи і робить його, не мало й не багато, класичним.

Я не надто люблю літо. І радію, що давно дорослий. Але певен, що такі книги приноситимуть мені радість у будь-якому віці.

«Кульбабове вино.

У самих цих словах учувався смак літа. Те вино й було спіймане і закорковане в пляшках літо. І тепер, коли Дуглас знав – достеменно знав,- що він живий, що на те він і ходить по землі, аби бачити й відчувати увесь навколишній світ, йому здавалося цілком слушним запечатати й зберегти бодай частку свого нового знання і цього особливого врожайного дня,- щоб десь у січні, зимової днини, коли валитиме рясний сніг, тижнями не прозиратиме сонце і, можливо, сьогоднішнє чудо трохи призабудеться, відкоркувати пляшку і враз усе пригадати».

Що читала редакція Читомо  минулого тижня, а що  18 – 22 квітня

І звісно, 4 – 8 квітня ми теж читали.

Так-так, і 21 – 25 березня без читання не обійшлося.

Зрештою, як і на початку березня.