Література на літо

Цього тижня читання принесло чимало емоцій і задоволення. Ми насолоджувалися «розмовами з письменниками», почули живі голоси Близького Сходу і Нігерії та потрапили у гротескні й пародійні пригоди з Ґомбровичем. 

Олег Коцарев

Вітольд Ґомбрович. Транс-Атлантик. –

Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 160 с.

Роман «Транс-Атлантик» знаменитого польського модерніста Вітольда Ґомбровича в українському перекладі Андрія Бондаря – одне з моїх найсильніших літературних вражень першої третини 2016 року.

За сюжетом, головний герой, альтер-еґо автора, опиняється в Аргентині в момент нападу Німеччини на Польщу 1939 року та вирішує залишитись у Південній Америці, не вертатися додому. Але й там він обертається в колі земляків. Стосунки з ними (та з Польщею як такою) обертаються на химерні, гротескні й пародійні пригоди.

Та найважливіше тут – феєрична, вибухова форма. Стилізації під романтичну і барокову літературу, дивакуваті повтори та інші ритмічні фігури, фонетична гра, звичайні слова з великої літери та інше. Смачна і вишукана проза – як і завжди в Ґомбровича.

«Я ніколи не забуду цих перших своїх днів в Аргентині. Наступного ранку, тільки-но я у своїй кімнатці прокинувся, до мене долинув крізь стіну Дідугана плач, зойки й бідкання, а з його скарг я зрозумів лише «ґуерра, ґуерра, ґуерра». І справді, газети крикливими голосами сповіщали про початок війни, але ніхто там до пуття нічого не знав, бо один казав, що все воно так, другий – що сяк, один казав, що минеться, другий – що не минеться, що воюють – не воюють, і така пустка, Сіро та Глухо, як у полі під дощем. День був ясний і погідний. Я, загублений у юрбі, тішився своєю загубленістю і навіть сам до себе вголос промовляв: «Як рака б’ють, пічкура не болить». Б’ють – ну то й що! Перед редакціями газет сила-силенна людей. Я зайшов до дешевої їдальні попоїсти і з’їв Біф за 30 сентаво, але промовляю (та й усе сам до себе): «Здоровий чижик, як барана білують». Білують – ну то й що! А потім я на річку пішов, де порожньо, тихо, вітерець Повіває, і кажу сам собі: «Коноплянка цвірінькає, а борсук у пастці мало зі шукри на вискочить». Мало зі шкури не вискочить – ну то й що… І за Стодолою, за Ставом, за Лісом несамовитий Вереск, Виття, Б’ють, Убивають, про Милосердя благають, Попуску не дають, і вже Чортзна-що – а й правда: саме Чорт!»

Ярослава Тимощук

Наталя Гуменюк. Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції. –

К.: Політична критика, 2015.

«Кожна нова смерть є смертю, якої не було раніше», — для мене це найважливіше речення з книжки Наталки Гуменюк «Майдан Тахрір. У пошуках втраченої революції» і загалом найвагоміше знання про війну, де б вона не відбувалася: в Україні, на Близькому Сході чи в будь-якій іншій точці планети.

Із авторкою я познайомилася торік улітку в Слов’янську, де на тренінгу Наталка ділилася досвідом написання репортажів. Вона між іншим сказала, що відразу після потягу, який прибув на світанку, пішла спілкуватися з місцевими. Пила каву з енергетиками, обідала абияк, більше зосереджуючись на новинах, ніж на їжі, постійно з кимось розмовляла і про щось домовлялася. Читайте також інтерв’ю з авторкою.

Потім я читала книжку і впізнавала з неї цю Наталку: таку ж працьовиту і невгамовну, яка фокусується на головному, ставить правильні запитання, помічає акценти, для якої понад усе – почути правду й описати реальність так, як відчуваєш.

Це історія не про політику і гроші, а про людей, – бо що може бути важливішим у репортажі. Книжка дуже жива, у ній багато цитат із реперських пісень, зізнань тамтешніх феміністок та іншої простої правди мешканців Близького Сходу, творців революції.

Авторка добре заховала себе в тексті: у ньому мало «я», але багато влучних спостережень, які, однак, не претендують бути беззаперечною істиною. Наталка обережно робить висновки й уникає узагальнень.

Журналістка, як і належить талановитій репортажистці, дивиться на історії очима її головних персонажів. Оскільки мій улюблений жанр – репортаж, цю книжку читала як посібник, виловлюючи професійні хитрощі. Раджу «Майдан…» колегам і всім, хто хоче ліпше зрозуміти світ навколо себе.  Читайте також рецензію на  книжку. 

«Саме заради цієї жінки з сумними очима я вдягаю хустку, навіть виходячи на недобудований дах, де розвішую випраний у холодній воді над діркою в туалеті одяг. Роблю це не з примусу. Просто не хочу давати приводу для пліток. І самовпевнено думаю, що коли б мені випало жити тут, то хай би тільки спробували відібрати у мене стільця чи з осудом подивитись у мій бік, якби я схотіла сама посидіти під вербами, що схилилися над Нілом».

Інна Левченко

RECвізити. Антологія письменницьких голосів у 2-х книгах; упор. Тетяна Терен. –

Львів: Видавництво Старого Лева, 2015.

Моя симпатія до книг досить ексцентрична. Так, я люблю читати і постійно відкривати нових авторів, але, чесно кажучи, вся моя бібліотека може вміститися в кишені, і мешканці творів кожного дня подорожують зі мною станціями метро.

«RECвізити» Тетяни Терен – книга, для якої потрібен спеціальний настрій і готовність змінювати світогляд. Це зібрання портретних інтерв’ю сучасних українських письменників.

Пам’ятаю, коли взяла том до рук вперше, випадково відкрила сторінку з розмовою Анатолія Дімарова… і не змогла стримати здивовану усмішку. Познайомилася з його творчістю ще у 7 класі, випадково знайшовши у домашній бібліотеці «Містечкові історії», тому було дуже цікаво дізнатися історії, де головний герой саме він.

Іван Малкович, Тарас Прохасько, Ірен Роздобудько за бажання можуть «випити з вами чашечку чаю». У мене, наприклад, такий ритуал проходить зранку, біля вікна і з блокнотом. До чого тут блокнот? Для влучних цитат, які наводять на зовсім інші стежки думок.

Іван Малкович нагадав, що «сенс життя полягає у тому, щоб не зрадити свою справжню юнацьку мрію». Ірен Роздобудько побажала «не зраджувати того, в чому впевнена на сто відсотків», а Галина Пагутяк запевнила: «коли ж людина хоче отримати задоволення від своєї праці, то вона отримуватиме його».

«Щастя – це тимчасовий спалах, який допомагає тобі зрозуміти, що життя прекрасне і треба рухатись далі. А від постійної ейфорії можна згоріти».

Вікторія Мельничук

Chimamanda Ngozi Adichie. Americanah. –

New York: Knopf Doubleday Publishing Group, 2013. – 477 p.

Бажання прочитати бодай щось, що написала нігерійська письменниця Чімаманда Нґозі Адічі, в мене з’явилося ще тоді, коли я почула її промову, а точніше, частину її TED-промови «We should all be feminists» у пісні Бейонсе «Flawless» ще наприкінці 2013 року.

І ось, на початку 2016-го, мої руки дійшли до її, що отримала National Book Critics Circle Award 2013-го «Americanah».

Узагалі анотація обіцяла мені роман про кохання. Але історія кохання головних героїв виглядає настільки опосередково на тлі опису проблем расизму, фемінізму, імміграції й політичної кризи, що це навіть і добре.

Опис політичних подій в Нігерії, реакції населення і формування демократичного суспільства дечим нагадує Україну. Адічі пише про життя корумпованої військової диктатури, про життя багатіїв та олігархів у Нігерії у 90-ті роки, про нестабільну ситуацію в країні, що вимусила її перебратися до Сполучених Штатів.

Саме там головна героїня зрозуміла, що таке расизм, як живеться іммігрантам на чужині, і ділиться своїми враженнями від американської культури з нами. Адічі чудово описує стан головних героїв-іммігрантів у цих рядках. Думаю, більшість української молоді може побачити схожості з собою.

«Алекса і інші гості, і, можливо, навіть Джорджина, усі розуміли порятунок від війни, від такої бідності, що дрібнить людські душі, але вони б не зрозуміли необхідності тікати від гнітючої летаргії відсутності вибору. Вони не розуміють, чому люди, як він, які були виховані в достатку, яких годували і напували, були незадоволеними, чому від народження їм казали дивитися кудись в бік, чому переконували, що реальне життя відбувається деінде, тепер коїли небезпечні речі, незаконні речі. Ніхто з них не голодував, нікого не гвалтували, вони не тікали зі своїх спалених сіл. Вони просто хочуть вибору і впевненості».

Після повернення в демократичну Нігерію авторка описує новостворений середній клас Нігерії, nouveau riche, про їхнє бажання переймати всі аспекти західних культур, що на тлі цілої Нігерії виглядають абсурдно. Нічого не нагадує?

Нещодавно урядом Швеції було оголошено, що кожний 16-річний підліток у Швеції отримає копію книги Чімаманди Нґозі Адічі «Ми всі повинні бути феміністами». Ось і вирішення моєї проблеми вибору наступної книжки Адічі.

Також ми читали минулого тижня, не обійшлося без читання й у січні, грудні та листопаді.