Література на літо

Зимові свята й січневі гори роботи, за які заведено братися чимактивніше для вдалого року, не означають, що Читомо стало менше читати. Цього разу – у ванній і спальні з Джейн Остін, за келихом пальмового вина, з всесвітньо відомим ведучим телешоу, нобелівською лауреаткою і львівським танґо смачною мовою. Якщо вже знаєте, про що мова, вірогідно, ви читач 89-го левела.

Галина Листвак

The Bedside, Bathtub & Armchair Companion to Jane Austen / by C. J. Adams , D. Buchanan, K. Gesch. – London : Bloomsbury Academic, 2009. – 228 p.

Якби ця книжка була науковою, то замість такої грайливої назви на її обкладинці красувався б щонайменше заголовок «Інтерпретація образу Джейн Остін та її творчості у соціокомунікативному просторі». Але це видання, попри те, що дуже ґрунтовне та порушує критичні питання, зовсім далеке від науковості. І може бути яскравим доповненням до будь-якого твору Остін, із яким вам випаде нагода усамітнитися в ліжку, ванні чи затишному фотелі.

Це енциклопедія світу, створеного довкола Джейн Остін, у якій можна читати все підряд, а можна перестрибувати, бо кожен розділ видається цікавішим за інші. The Companion описує спосіб життя, меню та одяг, притаманні епосі Остін, розповідає про місця, згадані у творах, та прообрази героїв, пропонує визначити свій рівень знання творчості авторки. Також тут зібрано плітки, поради, рецепти, несподівані зізнання від імені персонажів, вікторини і кросворди, інтерв’ю, незатверджені сценарії – годі все й перелічити.

«Якби Джейн Остін була чоловіком, …то книги про авторів ХІХ століття називалися б не «Що їла Джейн Остін і що знав Чарльз Діккенс», а «Чим писав Джон Остін і що знав Чарльз Діккенс».

У цій серії вийшли також «компаньйони» для інших відомих авторів: Вільяма Шекспіра, Чарльза Діккенса, Льюїса Керрола, Марка Твена, Вірджинії Вульф, Агати Крісті – і літературних персонажів: Шерлока Холмса, Франкенштейна, Дракули. Що не кажіть, а такий формат – деталізований і послідовний, але при цьому лаконічний, дотепний і розважальний – це те, чого бракує нашому популярному літературознавству. Бо самих лише «Хрестоматій доктора Падлючча» невимовно мало.

Я б із задоволенням почитала щось на зразок «Топ-N історій кохання Франка» (бо їх же точно було більше, аніж оті розпіарені, що тричі являлись) чи «Всього, що ви хотіли знати, та боялися спитати про Ольгу Кобилянську», чи «Стефаника для чайників». Але поява такої літератури передбачає, що довкола творчості автора вже сформувався пласт інтерпретацій на екрані (а англійці свою класику не просто втілюють у фільмах і серіалах, а ще й регулярно ці екранізації оновлюють), у театральних постановках, мюзиклах, коміксах і пародіях.

Ната Коваль

Амос Тутуола. Путешествие в Город Мертвых, или Пальмовый Пьянарь и его Упокойный Винарь (e-pub-версія)

Перш за все, я стикнулася із труднощами перекладу. Попри складну російськомовну назву, а її українського перекладу ми, на жаль, ще не розжились, англійською вона звучить як «The Palm-Wine Drinkard». «Пальмовий п’яниця», «Людина, що п’є пальмове вино», «Той, хто п’є пальмове вино» ? пробувала перекладати я і зупинилася на останньому варіанті.

Амос Тутуола писав нігерійською англійською. Намагаючись засобами королівської англійської передати увесь африканський колорит, Тутуола витворив нову мову, і ця мова потребує хорошого і талановитого перекладача. Наприклад, слово «drinkard» не є англійським словом. Можливо, Тутуола розумів, що «drinker» не матиме снаги випити 225 діжок пальмового вина, а «drunkard» передбачає пияцтво, хоча пальмовим вином ніколи не можна впитися.

«…отошел в сторонку и несколько минут попричитал и поплакал, почему я не такой же красивый, как он; но тут я вспомнил, что он просто Череп, и обрадовался, что я не такой, как он, и перестал завидовать; но все равно он мне нравился»

Західні критики бачили у текстах Тутуоли африканське варварство, а він репрезентує традиції Західної Африки і доводить, що не дивлячись на усілякі нововведення, усна фольклорна традиція у Західній Африці таки збереглася.

А взагалі книга розповідає про Пияка, який пішов забрати свого друга Винаря із Міста Мертвих, не розуміючи того, що мертві не повертаються. Зате дорогою він потрапляє у безліч пригод, виплутується з неймовірно складних ситуацій, знаходить собі дружину і далі радіє життю, попиваючи винце.

Анастасія Трепитьон

Танґо смерті : роман / Юрій Винничук; худож.-оформлювач О. М. Іванова. – Харків : Фоліо, 2015. -379 с.

Днями дочитала книжку «Танґо смерті» Винничука, яку кілька місяців тому дала мені подруга, але за яку все не вистачало часу взятися. Добре, що знайшовся, бо не відкрила б для себе я тоді твір, у сюжеті якого вдало поєднано містику і реальність, іронію і трагічні мотиви, смерть і відродження. І все це відбувається у неповторній атмосфері Львова. Коли дії відбувалися у знайомих мені місцинах – біля готелю «Жорж» чи Оперного театру – я переносила себе на ті вулички (і дуже-дуже захотілося мені у Львів, у якому востаннє була аж під час тогорічного Форуму).

Не можу не відзначити мову твору. Напевно, саме вона розділяла сюжетні лінії і створювала характер героїв. От, наприклад, відмінності між галичанами і «совєтами» явно видно з опису спідньої білизни, яку носили жінки:

«…а там – часто не польські тендітні майточки, а совєтські майталеси до колін».

А мова головних героїнь – Влодзі, Ґолди, Ядзі і Ріти, чи торговців на ринках?

А, ще й неймовірна бібліотека з нескінченними полицями і скринями з матрацами, де під стелею висять в’ялені ковбаси, між книжками лежать головки сирів і пляшки з вином, де під підлогою – море з незвичайними мешканцями, а самі книжки можуть кусатися і літати.

Ольга Ренн

Алексієвич Світлана. Час Second-hand (кінець червоної людини) / Пер. з рос. Л. Лисенко. – К. : Дух і літера, 2014. – 456 с.

Багатоголосий потік людської історії, колективний життєпис, щирі свідчення та емоції, часом наївні і світлі, та переважно гіркі й сповнені розчарування.

«За сімдесят із гаком років у лабораторії марксизму-ленінізму створили окремий людський тип – «homo soveticus». Хтось вважає, що це трагічний персонаж, а хтось називає його «совком». Мені здається, я знаю цю людину, вона добре мені знайома, я з нею поруч, пліч-о-пліч, прожила чимало років. Вона – це я. Це мої знайомі, друзі, батьки»

Я і моє покоління уже цілком інше і точно не радянське, тому-то якісь речі просто не вкладаються в голові, є незрозумілими, незбагненними, іноді абсолютно фантастичними, неможливими. Тим більше хочеться щось зрозуміти про цю «червону людину», про те, що ж таке цей «махровий совок», з наслідками якого ми все ще маємо справу і, напевно, ще довго матимемо.

Мушу зізнатися, я дуже шкодую, що читаю «Час Second-hand» українською мовою. Звичайно, у цьому тексті багато важить зміст, але і не менше значить «живий голос» – такий уже жанр. Я постійно якісь моменти перекладаю сама собі назад, домислюю, як це, ймовірно, звучало російською мовою. От як уявити пересічного дядька, який у пересічній розмові промовить: «Перетворили на західне звалище вживаного ганчір’я, застарілих ліків. Мотлоху! Сировинний доважок, газовий краник…»? Будьмо чесними, ніхто так у реальному житті не розмовляє. Зрозуміло, що перекладач зробила грандіозну роботу, але з певною періодичністю, на жаль, трапляються конструкції, яким просто не віриш.

Втім, неоковирні стилістичні звороти, хоч і применшують (особисто для мене) силу впливу цієї книги, але збірки живої історії, які творить Світлана Алексієвич, не виходить читати і не перейматися, зберігати спокій і позицію відстороненого спостерігача. Хоча рефлексії наскрізь радянських людей із книги «Час Second-hand» сприймаю значно спокійніше, аніж розповіді жінок, які пережили війну з книжки «У войны не женское лицо», все ж книги цьогорічної лауреатки Нобелівської премії особисто я можу читати лише дозовано. Читаєш-читаєш енну кількість сторінок і мимоволі думаєш про заспокійливе, хочеш чи ні, а згадуєш настанову Володимира Винниченка про читання історії і бром.

Андрій Мартиненко

Джеремі Кларксон. Джеремі Кларксон та світ навколо. / пер. з англійської А. Маслюх – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 336 с.

Коли кілька місяців тому серед запланованих новинок «ВСЛ» я побачив книжку Джеремі Кларксона, то постановив собі купити її за першої ж нагоди. Річ у тім, що Кларксон – один із небагатьох телеведучих, які справді заслуговують на увагу і повагу навіть серед мого покоління, тобто людей, які ставляться до телебачення (а надто – до телешоу) доволі скептично. Ну, до того ж і мені особисто те його шоу («Top Gear», в сенсі) подобається.

Скажу чесно, я очікував чогось на кшталт романізованої автобіографії, при тому більш-менш нещодавно написаної, тому встиг трохи засмутитися, коли прочитав в анотації, що це збірка його дописів у власній колонці «Sunday Times», та ще й датованих 2001-2003 роками. Мабуть, десь підсвідомо це вплинуло на те, що не взявся читати цю книгу одразу по придбанні, навіть попри попереднє бажання. Але те, що я отримав, нарешті почавши читати, навіть перевершило мої очікування.

Далася взнаки певна упередженість щодо неспеціалізованої журналістики, бо не думав, що отаку колонку в газеті можна вести настільки щиро. Він пише про те, що його турбує саме в цей момент: чи то проблеми проникнення біженців в Європу за сприяння албанської мафії, чи думки про те, як би найгарніше підстригти газон у дворі. Його думки часом доволі контроверсійні, але на об’єктивність він навіть не намагається претендувати. Певно, саме ця щирість і стала ключовою для того, щоб книга захопила вже з перших сторінок. Якщо ж допасувати сюди легкість стилю та чудове почуття гумору, до якого епітет «британський» (хоч він і заклішований мільйони разів) пасує ну просто на 100% у всій своїй повноті, то отримуємо книжку, що ідеально підходить для абсолютно будь-якого настрою і обставин життя.

«Як справжньому чоловікові мені зовсім не до вподоби запитувати в перехожих дорогу, бо це означало би, що вони хоч у чомусь розумніші за мене. А такого, звісно, просто не може бути: я ж сиджу в машині, в теплі й у гаразді, а вони швендяють по вулицях піхотою.

Утім, іноді – переважно в містечках, де місцева влада дозволяла групі прищавих підлітків із якоїсь спецшколи розробити схему одностороннього руху, – мені все-таки доводилося ганебно здаватись і розпитувати в перехожих, як проїхати туди й туди. Почуваюся я при цьому так, наче зраджую цілий чоловічий рід»

Є і другий пласт сприйняття цього тексту (чи то пак комплексу текстів). But not the least, як кажуть британці. Це можливість поглянути на багато речей очима успішного й освіченого представника однієї з найрозвиненіших держав світу. Поспостерігати речі, які для такої людини вважалися буденними майже 15 років тому, порівняти з буденністю нашої країни тоді і тепер. І навіть не так порівняти самі речі й події, як спосіб мислення про них і про умовно вічні теми. Виявлені відмінності спочатку можуть добряче здивувати та дещо напрягти, але зрештою роблять читання ще цікавішим.

Минулого року Читомо читало дуже активно.

Дізнавайтеся, що читала редакція Читомо / 2-6 листопада

А що 9-16 листопада

І звісно, 17-21 листопада ми теж читали.

Так-так, і 22-27 листопада без читання не обійшлося.

Зрештою, як і перший тиждень грудня. І в другий.

Чільне зображення: gaia.stella