Література на літо

Продовжуємо читати й ділитися із вами найцікавішими рефлексіями, які виникають у нас після прочитання. Цього тижня ми читали зовсім різні речі – від наукових складних текстів до поезії, від роману до інтимного листування й науково-популярного чтива для батьків. Надихайтеся).

Анастасія Івашина

Вступ до психоаналізу. Зіґмунд Фройд. К. : Основи, 1998. — 714 с.

Не можна просто так взяти і не прочитати після Фромма Фройда. Саме фроммівські «Втеча від свободи» й «Мистецтво любові» остаточно спонукнули мене взятися за батька психоаналізу. Щоб довго не губитися серед назв і знайти щось справді якісне в українському перекладі, зайшла на Чтиво (про цей ресурс, до речі, я колись почула на лекції Ростислава Семкова). Тамтешній пошук на запит «Фройд» запропонував, зокрема, «Вступ до психоаналізу». В описі до видання йшлося, що це «узагальнення й підсумок усього доробку вченого, популярний, та аж ніяк не спрощений виклад психоаналітичної теорії вустами її автора». «Те, що треба», – подумала я, і завантажила 700-сторінкову pdf-ку.

І хоча поки я здужала лише чверть цієї праці, деякими думками поділитися можу. Книгу складають 35 дослівно відтворених лекцій, що їх Фройд прочитав протягом двох зимових семестрів 1915/16 та 1916/17 років, як зазначається у передмові, перед «мішаною аудиторією з лікарів та нефахівців, що складалася з представників обох статей». Тут же Фройд попереджає, що холодного стилю наукової розвідки не буде, оскільки він як лектор дбав про те, щоб увага слухачів не ослабла.

«Людина вчиться розуміти психоаналіз передусім на собі самій, через дослідження власної особистості».

Разом із тим, попри доступність викладу, матеріал потребує уваги та спокою. Ти перечитуєш абзац по кілька разів, повертаєшся до попередніх лекцій, перечитуєш знову і знову – що далі, то складніше, але й інтелектуальне задоволення відчутніше. Крім того, цікаво рефлексувати над тим, що це було сто років тому й автор мусив докладати значних зусиль, щоби довести, що психоаналіз має право на існування.

І про переклад Петра Таращука – він розкішний. Складно навіть уявити, якою титанічною була робота, приміром, із добору відповідних термінів, прикладів для ілюстрування мовних похибок. До речі, часом перекладач у примітках зізнається, що українською передати гру слів можна лише приблизно і наводить оригінал. Це неймовірно захопливо.

Знахідка: Ілюстрації для Фройда

Тетяна Петренко

Герта Мюллер. Сердце-зверь / пер. Галина Снежинская. – СПб: Амфора, 2010. – 256 с.

Як філологу з певними філологічними комплексами мені буває соромно зізнаватись, що я не читала деяких авторів чи деякі книжки. Коли в розмові виринає певний канонічний роман, який я (О, БОЖЕ!) не читала, не можу як нормальна людина це визнати, натомість 20 хвилин багатозначно киваю головою і того ж дня-вечора-ночі сідаю читати цей роман.

Можна здогадатись, чим я щороку зайнята в день оголошення Нобелівки. Барикадуюсь від світу, який вже активно обговорює книжки автора, які я ще не дочитала. Після цьогорічного ознайомлення з Алексієвич я згадала про іншу нечитану мною Нобелівську лауреатку, яка видавалась мені подібною, – Герту Мюллер.

Її «Серце-звір» – сугестивний роман про часи комунізму в Румунії. Про часи сірості життя, страху, обшуків, допитів, смертей. Троє хлопців і дівчина починають спілкуватись разом після самогубства їхньої спільної знайомої, читати й переховувати заборонені книжки, листуватись, інакомовно описувати свої допити, бажати втечі з країни, намагатись жити й спостерігати, як обриваються їхні життя.

«Згадка про ножиці для нігтів буде означати, що викликали на допит. Черевики, туфлі та інше взуття – це обшук, а якщо за тобою стежать на вулиці, пишемо: “Я застудився”».

Про цю книжку важко сказати, що вона про когось із цих персонажів. І переказ сюжету теж нічого не дає для її розуміння. Замість документалізму тут є моторошний поетизм незвичайних описів, які крутяться навколо повторюваних слів. Зелені сливи. Нирки. Пиття крові. Ножиці. Саме нагромадження цих слів у тексті створює ефект на межі між божевіллям і поетичністю. Замість героя – тривожний і поетичний образ «серце-звіра», стукотіння власного чи чужого серця і всі його потаємні переживання.

Читайте також: Нобелівці: українською не перекладено

Олег Коцарев

Наталка Білоцерківець. Ми помрем не в Парижі. – Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2015 – 240 с.

Одна з найбільш очікуваних для мене книжкових новинок останніх місяців – вибране Наталки Білоцерківець, надруковане в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» в серії «Українська поетична антологія». Чекав я цю річ, чекав – і не помилився.

Книжка дуже сильна і масштабна. Там є вірші з кількох її збірок, там дві статті про неї, там лише дві, але дуже переконливі фотографії. Починається все з найновіших, і поступово йде до ранніх творів. Мені більш подобаються нові вірші. Вони максимально універсальні, в них найпотужніші образи, а їхній психологізм уже не надривний, як у дев’яності роки, а витриманий, філігранно доречний.

Білоцерківець, безумовно, одна з головних наших сьогоднішніх поетів, і книжка підтверджує, утверджує цей факт. У неї книжки виходять нечасто, і через те в нашому рваному інформаційному просторі легко забути про масштаб цієї поетки. Після вибраного у серії «УПА» – вже не забудеш, точно.

Читайте добірку Коцарева «Осінній урожай» цьогорічної поезії

Важко мені вибрати найулюбленіший вірш. Тому я хочу процитувати той, який найбільше мене торкнув суголосністю одного образу – «освітлені, мов дим у ніч широку». Дим уночі для мене – дуже знакове явище, ці слова відразу викликають асоціацію з дитинством, селом, де жили мої дід і бабуся. Як сьогодні, пам’ятаю ніч, у яку ми вийшли з дому, щоб іти до станції на поїзд. Здавалося, над цілим грандіозним літнім зоряним небом вивищувався білий, освітлений дим із цукрового заводу. Одне з сильних вражень дитинства.

Цікаво, що село те – за які-небудь п’ятнадцять кілометрів від місця, де народилася Білоцерківець, від Куянівки на середній Сумщині. Приємно відчувати ще й географічну, «геопоетичну» співпричетність із такою поеткою!

ПОЇЗД 2000

Ти поїзд, що відходить в нуль годин
нового року.
Все ті ж купе, освітлені, мов дим,
у ніч широку.

Ті ж пасажири – маски на лиці
кохані, рідні.
І збуджено затиснені в руці
склянки похідні.

Ти поїзд, що палаюче вино
проллєш на тіло,
аби несамовитіше воно
палахкотіло.

Аби серед подушок і полиць,
обмов, обманів
злітали зграї детективних птиць
нічних романів.

…Ти поїзд, ти убивця і мета,
часу знемога;
двотисячна колійна мерзлота
старого Бога.

Та навіть в передканцерній імлі,
в інсультній піні –
душа, неначе свічка на столі,
стоїть в промінні.

Читайте також: Завадський: Поезія – це щось особисте, тому важче знаходить читача

Галина Листвак

Миронець Н. Володимир Винниченко: таємниці кохання. Хронологія інтимів : документальна розповідь. – К. : Ярославів Вал, 2013. – 256 с.

Завжди була переконана, що все кимось написане може бути прочитане і використане проти нього. А коли з’являються записи не для сторонніх очей, в яких аж надто багато інтимів, то після прочитання їх треба спалити або з’їсти… або спалити і з’їсти. Тому ця книжка листування Винниченка з жінками – як підслухана розмова, читати її – все одно, що за кимось підглядати. І тому читається захопливо, хоча й неоднорідно і враження не завжди приємні.

Авторка Надія Миронець повністю надає слово листувальникам, зовсім не втручається в їхні тексти, лише подекуди нагадуючи про себе доречним коментарем чи уточненням. (Для тих, хто зацікавився і відчув у собі тягу до вуаєризму: є й інші історії листування Винниченка. Наприклад, сиквел до таємниць кохання – «Володимир Винниченко – Розалія Ліфшиць. Епістолярний діалог (1911–1918 роки)». Це листування з дружиною. Його ще не читала, але, як кажуть, запитуйте у книгарнях міста).

Чоловік, який писав ці листи, – вередливий і сексуальний, дріб’язковий і депресивний, геніальний маніпулятор і холоднокровний вбивця. У стосунках він керувався подвійними стандартами, доволі дивними моральними канонами та ідеєю «чесності з собою», яку, очевидно, пристосовував відповідно до ситуації.

Ти, значить, можеш бути моїм товаришом, з яким я себе почуватиму не стиснено, легко і чесно. Це одна цінність, найбільша. Потім, як женщина зо всією мягкістю, зо всією спеціально жіночою вдачею, зо всіма ласками душі і тіла ти теж будеш корисна і цінна. З чисто матеріального, «хазяйницького» боку ти також будеш для мене цінна.

Жінки, які йому відписували, – дуже різні, але жодна з них не могла встояти перед харизмою Винниченка. Вони страждали (дехто аж до спроб самогубства), розлучалися з чоловіками, але, мабуть, таки черпали натхнення і свою дозу адреналіну від таких стосунків.

Ірина Батуревич

 Історія однієї американської мами в Парижі / З англ. перекл. Вікторія Наріжна. – К. : Критика, 2013. – 320 с.

Зараз маю такий період життя, коли читати щось у насолоду перед сном або просто в обнімку з чаєм сильно не виходить. Зате виходить похапцем і цінувати навіть ці прекрасні хвилини. Саме в такому режимі читаю зараз одночасно три книжки, серед них «Французьке виховання» Памели Дракермен.

Уявіть, це мамська аналітика, чи навіть розслідування: науково-популярно і медійно (авторка – екс-журналістка). Прекрасний легкий у читанні текст, добірний фактаж і авторський стиль. Окремо ще відзначу роботу Вікторії Наріжної, перекладачки: по-перше, це багата і смачна мова, по-друге – без лексичних перегинів, по-третє – добре передана культурна і мовна інакшість американської авторки у французькому середовищі.

Тут багато спостережень, подекуди досить інтимних моментів з життя французьких родин, тут артикульовано те, про що самі французи не кажуть. До того ж текст начинений безліччю посилань на цілком рельні наукові дослідження, які, складається враження, не мали б такої ваги, якби їх не зібрала докупи Дракерман.

«Справді, у великому дослідженні того, як догляд впливає на дитину (його провів уряд Сполучених Штатів), було виявлено, що особливо важить “чутливість” матері чи вихователя – те, наскільки вони тонко розуміють, як їхня дитина переживає світ. ”Чутлива мати розуміє потреби, настрої, інтереси та можливості своєї дитини”. І навпаки, вельми небезпечною для розвитку дитини є депресія у матері, адже через неї мати не може відчувати дитину як слід»

Я би додала (чи відняла?), що «дитину» в останньому реченні можна навіть викреслити. Шкодую, що не читала Дракермен раніше. Вірогідно, варто буде зробити на Читомо добірку-послідовність книжок для мам: можливо, якщо хтось прочитає цю книжку вчасніше, матиме більше часу на читання взагалі, і перед сном, і з чашкою чаю.

Читайте також: Лайфхаки для мам від Карпи. Baby Travel

Що читала редакція Читомо / 2-6 листопада