Література на літо

Окрім книг, які ми рецензуємо, редакція Читомо встигає перечитати ще дуже багато видань, про які хочеться говорити. Тому започатковуємо дайджест прочитаного за тиждень від наших журналістів, який, як ми сподіваємося, буде виходити щоп’ятниці. Саме таким чином у наших читачів, надіємося, не виникне питання, що прочитати на вихідні. Надихайтеся.

Богдана Романцова

Мічіо Кайку. Фізика неможливого. – М: Альпина, 2015. – 565 с.

У шкільні роки я найдужче не любила фізику. «Я вже бачу, як мені це знадобиться у майбутньому», – бубоніла я під ніс, марно намагаючись зрозуміти, чому струм пройде за такою схемою, а не іншою. Склавши останній іспит і спаливши задачник (і перший, і другий томи, я ж не Гоголь!), я урочисто пообіцяла собі не мати в майбутньому ніяких справ з фізикою, фізиками і, про всяк випадок, з хімією.

Проте на першому курсі магістратури (філологічної!) наш викладач з польської літератури десь між Віткаци і Бруно Шульцом згадав про Мічіо Кайку і його «Фізику майбутнього». Я завжди «купувалась» на розумну рекламу, тому наступного дня на моєму столі вже була ця книжка. Так розпочався мій довгий роман з фізикою загалом і Мічіо Кайку зокрема. Після «Фізики майбутнього» я проковтнула «Майбутнє розуму» і нарешті дісталася до «Фізики неможливого».

«Стаючи дорослим, людина відмовляється від таких фантазій. Мені неодноразово казали, що у справжньому житті доводиться відмовлятися від неможливого і вдовольнятися реальним. Однак я вирішив, що ключем до мого захоплення неможливим повинна стати фізика»

Перше, що варто відмітити, Кайку, на відміну від авторів шкільних підручників, вміє писати. Його стиль – легкий, живий, майже прозорий, проте впізнаваний. Автор залюбки ділиться історіями з дитинства (а ви знали, що в гаражі можна побудувати прискорювач часток?!), науковими анекдотами й роздумами про улюблені серіали. З останніх для Кайку найбільше важить «Зоряний шлях», який і визначив вибір професії американського вченого японського походження.

По-друге, неймовірна перевага «Фізики неможливого» – повна відсутність формул. Відомий постулат Стівена Гокінга «Кожна формула в книзі зменшує кількість читачів удвічі» стала головною заповіддю Кайку. І, якщо Гокінг все ж лишив у «Короткій історї часу» одну формулу E=mc?, то Кайку вдалося лишитися на позначках «нуль формул» і «100 % читачів».

По-третє, читати «Фізику неможливого» – це все одно, що занурюватися у казковий світ, який насправді існує. Раптом виявляється, що регулярні космічні подорожі, телекінез і телепатія – не лише неможливі, але й досяжні впродовж наступних 50 років.

Читайте таож: Фізика майбутнього Мічіо Кайку: роботи-чіпи й зчитування думок

Отже, «Фізика неможливого» – один із найкращих прикладів науково-популярних видань нашого часу. Прочитавши цю книжку, ви не лише розберетеся у теоріях, які раніше уявляли собі дуже приблизно, а й зможете з розумним виглядом коментувати фільми на кшталт «Interstellar» Крістофера Нолана.

Ілля Стронґовський

Darrel Rees. How to be an Illustrator. – Лондон: Laurence King, 2015. – 2d ed. – 168 с.

Я придбав цю книгу в останній день у Франкфурті, на стенді видавця «Lawrence King», вони давали 50% знижки на все, і я не стримався. Зрештою, я в дечому теж ілюстратор, але повний самоук, що можна цілком прирівняти до неука. І ця книга трохи компенсує відсутність профільної освіти. Уточню: відсутність західної профільної освіти. Бо українська профільна навряд чи містить відповіді на питання «Як облаштувати портфоліо?», «Як виконати перше замовлення?» чи «Як формувати ціну?». Натомість, певен, немало годин навчального українського процесу приділяється тонкощам підписування і оформлення дипломних робіт перед здачею, перш ніж вони будуть покладені для припадання пилюкою в нетрях профільних закладів.

«At some point, you have to put one thing down. Then you’ll go, ‘Okay, that’s the cornerstone.’ You’ve put that in. On top of that, everything else can move around until it works».

«Як стати ілюстратором» – це практичний порадник від автора з багаторічним досвідом із численними прикладами, що робити, якщо ви створюєте щось митецьке і хотіли б цим заробляти. Питання «створити» тут важить набагато менше, ніж те, як сподобатися клієнту і виправдати його сподівання. А враховуючи, що західні клієнти значно платоспроможніші за українських, є сенс орієнтуватися саме на такий досвід.

Важить і форма подачі. Видання добре ілюстроване – як роботами, так і інтерв’ю успішних у галузі людей. Усе це подане без дидактики, повторів і нав’язування: ось гляньте, яка стратегія спрацювала тут, ось як та сама стратегія адаптована під іншу ситуацію. Висвітлені навіть питання укладання контрактів – з усією специфікою. Певен, зацікавленому українському читачеві то відкриє очі багато на що. Пригадую, наскільки був заскочений рівнем брифу для оформлення книги в американському видавництві.

Недоліків у книги лише два. Вона англійською і для багатьох це може виявитися нездоланною перешкодою (рівня ґуґл транслейту для спілкування з замовниками все одно недостатньо). Ну, а другий недолік – вам доведеться бодай щось уже створювати. «Як стати ілюстратором» не пояснює, як стати творцем. Якщо вам потрібна мотивація для роботи, вам варто пошукати щось інше. Наприклад, «Cut & Paste: 21st-Century Collage», який я собі теж придбав.

Катерина Котвіцька

Анджей Стасюк Схід / переклад з пол. Тараса Прохаська. Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. 272 с.

Після не зовсім вдалого читання «Галицьких оповідань» я все ж ризикнула купити на цьогорічному Форумі видавців «Схід» Анджея Стасюка. Мені болить наш Схід, про нього нині нічого не можу читати, а от назва твору польського автора, мабуть, на підсвідомому рівні стала визначальною для покупки.

Я давно не читала великі прозові твори з таким захопленням. Стиль Стасюка та переклад Прохаська настільки кайфові, що останні 50 сторінок книги хочеться розтягнути на довше.

Особливим виявився для мене розділ про Монголію, там «зависла» надовго. Я перечитувала описи, насолоджуючись вправністю автора. Моя мрія про подорож у Монголію стала трохи ближчою на сторінках цього роману. Усвідомлюю настільки суб’єктивно я його сприйняла, але по-іншому ніяк. Надто сильне бажання побачити Монголію.

Загалом мандри у тексті не задля задоволення, це радше пошук і з вкрапленнями репортажистики та детективними елементами. Задля розкодування Сходу як концепту пам’яті і власної історії Стасюк веде читачів від Польщі до Китаю через Росію, Монголію.

«Я подумав, що було би добре пройти цю країну пішки. Щоб нічого не пропустити, щоб торкнутися до неї у масштабі один до одного, ніби йдучи рельєфною картою натуральної величини».

Я не буду писати про пострадянські травми, Росію, якою її побачив Стасюк, і складну суть роману. Ви просто маєте його прочитати самі. Анджей Стасюк відкрився для мене у романі через талант бачити крізь подорожі, людей, природу навколо суть складних суспільних процесів, руху історії та важливість пізнавати світ навколо.

Микола Петращук

Радість контакту. Розмови з Тарасом Прохаськом. – Брустури: Дискурсус, 2015. – 208 с.

Так трапилося, що я дуже мало читав текстів Тараса Прохаська («Галичина FM» та кілька есеїв), а давній друг дуже часто і позитивно відгукується про його творчість – відповідно, давно виникало бажання з ним ближче познайомитися.

«Останні кільканадцять років я відчув, що письменники намагаються уникати літературності як такої. Тобто книжки пишуть так, ніби в житті. Тобто вже є вироблена така псевдощирість, що це нібито не література, а ось так, як там сиджу в товаристві й говорю все, що хочу, і все, що думаю. І оце – чим менше подібне на літературний твір, тим нібито якось правдивіше, файніше. А насправді, думаю, що в тому є велика якась така несправедливість, тому що дуже значна частина людей читає книжки і чекає літератури, літературності, а фальшивки під те, що це так, як у житті, їм якраз не треба».

І тут до рук мені потрапила ця книжка. Вона сформована з вибраних розмов (серед яких є й інтерв’ю, яке робив мій вищезгаданий друг), що були протягом останніх років опубліковані в основному на різних інтернет-ресурсах. Крім того, замість передмови в книжці розміщена розмова упорядника з Прохаськом, яка публікується вперше.

Тарас Прохасько про старість

Загалом під обкладинкою помістилося понад двадцять інтерв’ю, що дозволяють краще познайомитися з прикарпатським письменником. Читаючи, відчуваєш неспішність мови Прохаська, вдумливість та виваженість відповідей. Виникає враження підслуханої розмови. Так буває, коли їдеш, скажімо, у вагоні й пасажири-сусіди про щось балакають, а ти випадково стаєш слухачем. Відповідно, вона мені ідеально підходить для читання в транспорті. Хтозна, можливо, після того, як дочитаю цю книжку, таки візьмуся за «Інші дні Анни», «Непрості» чи «З цього можна зробити кілька оповідань».

Ганна Гнедкова

Андрей Платонов. Чевенгур. – Москва: «Художественная литература», 1988. – 412 с.

«…перед великою операцією людині завжди очищують шлунок. Більшовики теж влаштували народу перевиховний пронос, аби тіло не нервувало і не чинило опору перед лезом революції та мало пусті місця для вживлення нових органів»

Цю гострокритичну цитату з Платонова часто наводять, коли кажуть про «Чевенгур», хоча в роман вона не увійшла – залишилася в чернетках до «Будівничих країни» (початкова назва роману). Про Платонова якось мало кому відомо. Коли перераховують антиутопії ХХ століття, то з російських авторів згадують переважно Замятіна, а не Платонова і його «Чевенгур», хоча роман був майже сучасником «Ми», просто опублікований був значно пізніше. І за силою, як на мене, не поступається.

За сюжетом Чевенгур – це невелике містечко, в якому комунізм вирішують втілити (не прочитавши, втім, ані Маркса, ані складно сформульованих партійних вказівок) його нечисленні жителі. Чисельність їх ще більше скорочується, адже задля настання комунізму місто безжально «зачищається» від буржуазії. В усьому містечку під життєдайним Сонцем залишається 12 вірних «апостолів» комунізму, а ще Саша Дванов, осиротілий син риболова. Тільки Месією він не стає. Він – вибачте за спойлер – злазить із коня, готового везти його вперед до нової «Дульсінеї», Рози Люксембург, і топиться в озері, в якому колись потонув його батько.

Роман протримав мене біля себе всі вихідні, а поміж читанням хапливо підточувався олівець. Без олівця тут просто ніяк, бо нестримно хочеться попідкреслювати для себе деякі речення. Це взагалі не речення, а ціла іронічна і точна замальовка. Якщо комусь до вподоби ранній Пєлєвін, гадаю, проза пізнього Платонова вас теж байдужими не залишить.

Чевенгурці мені неуникно когось нагадували. Десь під кінець усвідомила, кого: британських хлопчиків із «Володаря мух» Ґолдінґа. Чевенгур, авжеж, ніякий не острів, а все ж це замкнений простір, де діють власні закони та зупинився час і потрапити до якого майже так само складно, як кафкіанському К. – до замку. Герої «Чевенгуру» теж, звісно, давно вже не діти.

Мешканці Чевенгуру граються в «комунізм» і чекають за це схвалення від міфічного батька – Лєніна. Щоправда, жодна кабаняча голова на палиці так і не з’явиться розтлумачити їм, чому гине Чевенгур. І в цьому, можливо, найбільша трагедія їхньої Утопії.