Література на літо

Цей тиждень видався надміру серйозним. Ми бралися за класичні і вже визнані тексти, які з якихось причин не прочитали раніше. Ми відшукали призабутих і непомічених українських письменників, і дивувалися з стереотипного уявлення про комікси. Словом, цей тиждень не пройшов намарне. 

Ірина Батуревич

Деніел Кіз. Квіти для Елджернона. / пер. з англійської В. Шовкун – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2015. – 304 с.

Останнім часом мене засмучують дві речі: добірки «10 / 20 / 100 книжок, які ви мусите прочитати до 25-ти / 30-ти / 40 років / до кінця життя» і психи зі сторінок американської літератури. Перші – тому що я виявляю, що життя коротке, друге – тому що це надто депресивно, а життя дуже коротке.

До того ж, американську літературу я за дивним збігом обставин люблю. І ось коли книжка з розумово відсталим у головній ролі не зникає зі списків mustread – здаюся, я вже в книгарні, і «Квіти для Елджерона» вже дивляться на мене з полиці.

Відкриваю, щоб подивитися, у кого ж нарешті дійшли руки перекласти це українською. У Віктора Шовкуна. Сказати чесно, не найкраща для мене новина, вирішую не купувати, але про всяк випадок пробігаю очима по тексту, намагаючись зрозуміти, що ж міг написати автор в оригіналі, і чи не почати мені саме з нього. Але з перших сторінок натрапляю на щоденник-каракулі Чарлі Гордона, малописемного хлопця із вадами розвитку і з відповідним володінням писемною мовою. Я навіть встигаю подумки пожартувати щодо «ідеального тексту для перекладу», але за кілька сторінок дуже зворушуюсь і купую. Яка безпринципність.

Дуже емоційне читання, легка наукова фантастика і прекрасний текст про любов. Чарлі Гордон – розумово відсталий, але добрий і неймовірно старанний чоловік з усмішкою, що не сходить із обличчя навіть після копняка, широко розплющеними очима і надто короткою пам’яттю. За невеликий відрізок часу йому доведеться двічі перетнути пряму середньостатистичного інтелектуального розвитку нормальної людини: коли після експериментальної операції сягне «геніальності» і коли повернеться до свого дитинного стану. За цей час він встигне стати зіркою, зробити внесок до кількох наук і навіть передбачити поразку цього епохального досліду, об’єктом якого він став.

Очевидно (хоч і трохи банально, звісно), що всемогутньому розуму Гордона вчасно не вдалося зрозуміти тільки кохання. Можливо, тому він, попри наукову геніальність, часто мимохіть згадує Бога, і це спершу не в’яжеться з його образом, а звучить швидше як відлуння колишнього Чарлі, що не міг пояснити навіть елементарні причинно-наслідкові зв’язки. Але й любов чомусь більше вдається саме у того недорозвиненого і схожого на велику дитину прибиральника, натомість практично недоступна новому, розумному і сексуально активному генію. Любов для нього – теж відлуння.

– … вони мають серйозні ушкодження мозку, лежать у спеціальних ліжках і так лежатимуть до кінця своїх днів.
– Або доти, доки наука знайде спосіб їм допомогти.
– О, – усміхнулася вона, уважно подивившись на мене. – Боюся, їм уже ніщо не допоможе.
– Немає таких людей, яким ніщо не допоможе.
Вона подивилася на мене якимсь непевним поглядом.
– Так, так, ви, звичайно, маєте рацію. Ми повинні зберігати надію.

Тетяна Петренко

Арт Шпигельман. Маус / пер. В. Шевченко. – М.: Corpus, 2015. – 296 с.

Усі знають, що «Маус» Арта Шпіґельмана – єдиний комікс, який отримав Пулітцерівську премію. Усі знають, що це комікс про Голокост. Але тим, хто не гортав цю книжку, невідомі інші надзвичайно цікаві подробиці.

Наприклад, я не чекала, що це книжка з обрамленням. Тобто «Маус» – не тільки історія про Голокост, але й історія про те, як батько Арта Шпіґельмана розповідає йому про цей Голокост, а також про те, як автор із цим батьком і з цією історією взаємодіє. І це обрамлення є якщо не важливішим за саму історію, то принаймні рівноцінним, бо саме воно показує, як Голокост вплинув на поведінку і мислення батька, як з ним важко жити, який він по-своєму божевільний, надокучливий і що в ньому лишилося від пережитих подій.

У мене нема упереджень щодо коміксів і графічних новел, я фактично з ними не знайома. Тож, замовляючи цю книжку, я не звернула увагу, що у ній близько 300 сторінок. Думаючи, що це комікс, я уявляла щось значно менше і дещо більшого формату (стереотипи, вони такі). Також у процесі читання тексту такого типу дуже цікаво спостерігати за своїм сприйняттям.

Ти постійно стрибаєш від слів до слів і не роздивляєшся малюнок. Ти бачиш картинку рівно стільки ж, скільки й слова, але в тебе складається враження, що ти не читаєш книжку, а дивишся фільм, оскільки сприймаєш значний відсоток візуальних знаків, які швидко прочитуєш і значення яких часто недооцінюєш.

І наостанок. Зважаючи на те, що ми значно охочіше сприймаємо візуальну інформацію, ніж текст, дивно, що половину асортименту наших книгарень досі не становлять графічні новели.

Олег Коцарев

Єва Бісс. Втеча від Мінотавра. – Київ: Факт, 2007. – 352 с.

Цього тижня мені випадково трапилася до рук книжка, яка, схоже, свого часу минулася непомітною. Це збірка новел і оповідань української письменниці зі Словаччини Єви Бісс (1910-2005) «Втеча від Мінотавра». Містечкова дійсність, цікава й несподівана фантазія, широкий, еластичний діапазон думок, мови, стилів, психологічно розмаїтих персонажів. Єву Бісс варто почитати.

До речі, книжку «Втеча від Мінотавра» впорядкував у 2007 році ще один яскравий представник нашої літературної еміграції, Богдан Бойчук.

«Їхав я раз пізно вечором з Відня… Приходить у купе такий собі кремезний бородань з великою валізкою й каже: «Постежіть на хвилину, я скочу в клозет!» Чекаю, чекаю, вже п’яту станцію проїжджаємо, а його все немає… Я відчинив валізку ножем, а там зарізана жінка!.. Що тепер робити? Зголосити поліції чи ні? – думаю. Може, вбивця близько і його злапають… А що, як не повірять, що це не моя робота, а? – злякався я, аж у піт кинуло… На щастя, була ніч, і їхав я сам… Ось поїзд переїжджає довгим залізним мостом. Я відчинив вікно – і хлюп усе в воду… Здається, що ніхто ніколи про це й не довідався. Я довго стежив за газетами, але там не було ні згадки. З’їли таємницю риби…  А кого ніхто не згадає, того ніби й на світі не існувало… Тому, хлопче, вважай, поки не пізно… Шукай в житті завжди те, чого часто не трапляється, шукай незвичайне, аби на старість було про що згадувати… Візьмеш от такий спогад, як білка горішок, і почнеш його лущити й лущити, і тобі здається, що твоє життя було найцікавішим зі всього, що на цім світі існувало…»

Анастасія Івашина

Gerald Durrell. My family and other animals (e-pub-версія)

Розумію, що багато хто вже знайомий з пригодами багатодітної британської родини, яка вирішила переїхати на грецький острів Корфу, і, можливо, саме зараз подумки сміється, пригадуючи звідти курйозні епізоди. Але я все ж додам кілька коментарів від себе.

Страшенно захопливо спостерігати за тим, як у 10-річному Джеральді прокидається майбутній натураліст (який, до речі, потім гонорари за свої книги витрачатиме на експедиції). Його цікавлять абсолютно всі представники фауни: павучки, гусені, злотоочки та купа інших, чиї назви я бачила вперше. Мій улюблений епізод – із вуховерткою (її ще щипавкою звуть, брр) і її маленьких, «немов вирізаних зі слонової кістки» вуховертят. Ці описи зворушують так, що ніяких неприємних асоціацій з цими комахами й на думку не спадає.

«BEWAR – EARWIG NEST – QUIAT PLESE», –

написав герой біля гнізда щипавки, зауваживши, що не зробив помилки лише в тих словах, які стосуються біології.

Книгу Даррелла взагалі можна читати як такий собі альтернативний підручник із біології чи принаймні посібник із догляду за тваринами, бо де ще вам розкажуть про те, як і чим годувати черепашку?

І ще один важливий момент. Про маму Джеральда, якій присвячений твір. З її образу можна дізнатися про те, як самотужки давати раду з чотирма дітьми, та ще й так, щоб кожен із них ріс повноцінною особистістю й робив ту справу, до якої лежить душа. Джеральду вона наймає купу репетиторів у Греції, а коли вони навчили всього, чого могли, мати, хоч як не прикро покидати сонячний острів, вирішує повертатися до Англії, бо сину треба якісна освіта. Таке ставлення до майбутнього дітей просто вражає.

Ганна Гнедкова

Elfriede Jelinek. Die Liebhaberinnen: Roman. – Hamburg: Rowohlt Taschenbuch Verlag GmbH, 2015. – 205 S.

«Коханок» мені порадили у віденському книжковому магазинчику, запевнивши, що в цьому романі нескладна німецька. Мовляв, те, що треба для тих, хто тільки опановує іноземну. Здивована тим, що мене вирішили спокусити саме мовою Єлінек, а не Нобелівською премією, я присіла на стільчик почитати. І мусила визнати: мова «Коханок» проста.

Ба більше, мова зумисне спрощена. Ніяких стилістичних прикрас. Ніяких абстрактних формулювань, за якими зручно сховати відсутність оцінки. Авторка забороняє їх собі – і своїм читачам так само. Лексика збіднена до слів найуживаніших, бо саме ними поширюються «тривіальні міфи» (Р. Барт) про кохання, долю, щастя тощо. Їх переповідають від бабусі до матері, від матері до дочки. Вперто, монотонно і без надії на зміни – і це враження посилюється тим, що всі слова в реченні пишуться з маленької літери.

«як мій тато був живий, я гарувала для нього, а тоді для твого тата гарувала, і для ґеральда, а зараз, коли ти вже досить доросла, щоб гарувати зі мною, ти раптом хочеш не гарувати, а вчитися на чистеньку швачку, чому і для чого я все життя гарувала, якщо не для тата і не для ґеральда, а зараз, коли ти нарешті можеш теж гарувати, ти не хочеш. вибий це з голови! поки цього тобі твій тато чи ґеральд не вибили. ось я розповім тату і ґеральду. ось розповім!»

(переклад мій – Г. Г.)

Уже перші читачі «Коханок» (1975) тонко вловили (і гнівно розкритикували) особливість цієї прози – «безсторонність» Єлінек, а точніше, голосу оповідача в її тексті. Головні героїні роману, Бріґітта і Паула, здавалося б, виступають у ролі «жертв» патріархального світу.

У стосунках із Гайнцом та Еріком ці жінки шукають звільнення від тиску з боку родичів (у «Коханках» будь-які стосунки є боротьбою за владу), а знаходять новий вид пригноблення з боку чоловіків. А втім, героїні вдостоюються не більшого співчуття і симпатії, ніж їхні коханці, і не поступаються їм за кількістю вад. «Жертва» у письменниці не тільки не ідеалізована – вона неприваблива; розгублений читач не може їй співпереживати, тобто емоційно ідентифікувати себе з нею. Ця роль, за Єлінек, має нарешті втратити свою принадність як у книжці, так і в житті.

Що читала редакція Читомо / 2-6 листопада

А що 9-16 листопада

І звісно, 17-21 листопада ми теж читали.

Так-так, і 22-27 листопада без читання не обійшлося.

Зрештою, як і перший тиждень грудня.