Література на літо

Цього тижня читацькі уподобання Читомо більше стосувалися війни – Другої світової, чи пам’яті пережитого, чи сучасних реалій. Вдалося прочитати у свіжому перекладі вже класичний роман «Вбити пересмішника» Гарпер Лі. Ну, і не обійшлося без наук-попу, щоправда, не українського видавництва.

Ольга Ренн

Цілик І. Червоні на чорному сліди: Оповідання / Ірина Цілик. – К. : Комора, 2015. – 152 с.

Чи можуть кадри звичайного пересічного життя бути цікавими? Іноді це взагалі найцікавіше, що може бути.

Пишуть, що Ірина Цілик оповідає «про “маленьких людей” у великих містах». Якщо чітко і коротко – це справді так. 7 історій про людей, які живуть своє щоденне життя, так само, як і ми всі, на щось сподіваються, прагнуть несамотності, когось люблять або відчайдушно шукають любові й розуміння.

Ці оповідання-новели – літературний короткий метр. От всі ж знають, що Ірина Цілик за фахом кінорежисер, але щоразу таки хоч-не-хоч, а зостановишся на кінематографічності її прози, бо не часто читаєш і бачиш, справді бачиш, кадри перед очима!

7 історій про дуже різних людей, та, мабуть, сьогодні в мені найбільше резонує оповідання «Червоні на чорному сліди». Бо Майдан, бо війна… бо скоро й мені, як і батькам п’ятирічного Андрія, доведеться відповідати своїй донечці на прості-складні питання:

«А коли всі люди помернуть, що їхні будинки без них робитимуть? А іграшки – кому вони потім дістануться? А дитинка як потрапляє до жінки в живіт – через пуп залазить, чи що? Ця дитинка спершу десь померла, а потім обрала собі нових батьків? А якщо після смерті нічого не буває? Може, людина помирає і просто перетворюється на тінь? Як зробити, щоб смерті не було?»

Знайти б ще відповіді для себе?..

Світлана Ославська

Мартін Поллак, Отруєні пейзажі; переклад з німецької Нелі Ваховської. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2015. – 112 с.

2014 року австрійський письменник Мартін Поллак написав есе про європейську культуру пам’яті й те, як витісняються злочини минулого із пам’яті суспільств. Власне, про це саме і його попередня, перекладена українською книжка – «Мрець у бункері», де він розповідає історію свого батька-есесівця.

Отруєні пейзажі в Поллаковому розумінні – це місця масових убивств і захоронень. Вони приховані за оманливо невинним краєвидом. Ці території – втілення моторошного саме завдяки дисонансу між кривавим минулим і нейтральним пейзажем.

Тому ставлення до краєвидів, на його думку, має бути критичним. Як і до мови, що також буває отруєною – наприклад, у випадку з переосмисленим націонал-соціялістами поняттям ландшафту чи словами, що камуфлюють реальність, як-от «евакуація» замість «депортація».

«Цілі регіони перетворилися на метафори безсенсовного вбивства і смерті»

Поллак пропонує рішення, як уникнути забування злочинів і не допустити, щоб злочинці та жертви лишилися анонімними. Вже зараз маємо створювати мапу «отруєних пейзажів». На неї буде нанесений Понарський ліс, Курoпати, Горнвальд, Катинь, Бабин Яр, Рехніц, Худа Яма і багато інших територій. Разом із оповідями про кожну окрему жертву мапа «протидіятиме забуванню і витісненню».

Андрій Мартиненко

Билл Брайсон. «Краткая история почти всего на свете». – М.: «Гелеос», 2007. – 672 с.

Після того, як я випустився зі спеціальності «літературознавство», прийшло усвідомлення, що за 6 років навчання з мого поля зору випав добрячий шматок інформації, не пов’язаної з власне художньою літературою. По-перше, часу і сил на якісне сприйняття тієї інформації було не надто багато, по-друге, виявилося вкрай зручно виправдовувати такий стан речей (і трохи власну лінь, звісно) фразою на кшталт «я ж гуманітарій». Але після випуску це усвідомлення вдарило якось особливо відчутно. Можливо, справа у тому, що світ художньої літератури, що ним я раніше був оточений, раптово втратив свою безумовну силу тяжіння.

Саме тому одразу була прочитана «Коротка історія часу» Гокінга (бо ж вона чи не найвідоміша з усіляких «Коротких історій…»), і мій інформаційний голод було на перший час задоволено. Але з часом він розрісся до ще більших масштабів, ніж був перед Гокнігом, і відправив мене на пошуки нової науково-популярної поживи. Звісно ж, побачивши заголовок «Коротка історія майже всього на світі», я не зміг пройти повз.

«…я схильний довіряти думкам вчених, так само як я довіряю тому, що кажуть мені лікарі, водопровідники та інші власники знань, не доступних простим смертним, але до мене, хоч убий, не доходило, яким чином людський розум зміг дізнатися, як виглядає і з чого складається те, чого не бачило жодне око, куди не міг дістати жоден рентгенівський промінь. Для мене це було просто дивом. З того часу я дотримуюсь цього уявлення про науку».

Нам відомо, скажімо, що динозаврів вбив метеорит, нашій планеті 4,5 мільярди років, а парниковий ефект руйнує атмосферу. Але це лише факти, за якими приховані дуже небанальні й цікаві історії, а ми в умовах сучасного світу звикли лише на факти і спинятися у питаннях, що не належать до сфери нашої професійної зацікавленості. А кожна з тих історій розказана живо і якось геть не по-академічному.

Читання цієї книги нагадує прогулянку відомим (як здавалося до цього) туристичним містом науки, в якому ти вже відвідав більшість пам’ятників, музеїв і популярних кнайп, але раптом зустрічаєш місцевого мешканця, який вирішує влаштувати тобі незвичну екскурсію.

Тетяна Калитенко

Ґюнтер Ґрас. Бляшаний барабан: Роман / З нім. пер. О. Логвиненко; Передм. Д. Затонського. – К. : Юніверс, 2005. – 784 с.

Нобелівська премія та смерть автора (не в бартівському значенні) пришвидшує знайомство з його творами. Власне, саме так я й зустрілась із «Бляшаним барабаном» Ґюнтера Ґраса. Хоча, відверто кажучи, його тематика відтягувала цей хвилюючий момент. Роман про Другу світову, в якому головний герой – маленький хлопчик, видається, на перший погляд, ідеальною платформою для спекуляції. Але Стасіневич у своїй лекції на Гогольфесті натякнув, що в цьому сенсі «Бляшаний барабан» майже стерильний. І хоча не бачу причин не довіряти  Євгену, але варто було переконатись на власному досвіді.

Романи про війну наповнені слізьми й тестостероном. Можливо, це дещо цинічно звучить, з огляду на всю цю ситуацію на Сході, але десь так воно і є. «Бляшаний барабан» – роман іншого штибу, який підтверджує формулу: Форма > Зміст. І зрозумійте мене правильно… Тема війни, так чи інакше, вже наповнена історіями. І тільки за автором лишається вибір, як про це говорити: в спекулятивному, в реалістичному, в патетично-героїчному або в ірраціональному ключі. Ґрас обрав останнє.

Головний герой Оскар перестав рости в три роки. Після цього він живе в очудненій реальності, де оточення сприймає його як дитину чи як карлика, проте його психологічне зростання фактично не припинялося. У повоєнний час він раптово «стає дорослим», але його тіло деформується горбом на спині. І, як на мене, це дуже цікава метафора, яка з одного боку демонструє неготовність тогочасних німців брати на себе глобальну відповідальність за наслідки Катастрофи. З іншого боку, Оскар стає дзеркалом недолугого і спотвореного людства.

Це не герой у типовому значенні цього слова. Він роздвоєний, поділений навпіл, суперечливий і гучний. Подекуди він нагадував мені Малюка Цахеса, інколи я вгадувала в рисах його характеру риси характеру моїх знайомих, але найчастіше він ввижався мені епіцентром руйнівної сили, причиною деструкції.

«А загалом змін сталося небагато. Із цвяха над піаніно зняли похмурого Бетговена — подарунок від Ґрифа, — і на той самий цвях почепили напоказ Гітлера з таким самим похмурим поглядом».

Війна в «Бляшаному барабані» – дистантне, віддалене явище. Але від того вона не стає менш інтенсивною для сприйняття. Вона вплітається в сімейну міфологію, вона стає чимось буденним, доступним і зрозумілим, вона не перетягає на себе ковдру, а отже, й не спекулює. І в цьому великий плюс Ґрасового роману.

Мар’ яна Хемій

Гарпер Лі «Вбити пересмішника» / Переклад Тетяни Некряч. Київ: Видавництво «Країна мрій», 2015

Сучасне видання перекладу українською мовою роману Гарпер Лі, лауреатки Пулітцерівської премії (1961 року), ? важливе і потрібне. Раніше роман виходив українською 1975 року у видавництві «Молодь», в перекладі Михайла Харенка. Події, описані в романі, ? про суспільні зміни в США та світі (1933-1935 рр., період Великої економічної депресії), які на той час тільки зароджуються.

Оповідь ведеться від імені дівчини Джин Луїзи Фінч ? це значно «унаївнює», спрощує, згладжує «гострі» питання, порушені в ньому. У романі описані три роки з життя дівчинки Скаут (та її на 4 роки старшого брата Джеммі), батько якої, Аттикус, – правозахисник. Саме в цьому проміжку часу батькові доводиться відстоювати на суді справу, пов’язану з чорношкірим чоловіком Томом.

Звісно, діти не все розуміють, багато речей батькові доводиться пояснювати. Дещо з того діти сприймають на віру, щось – інтуїтивно, відчуваючи нещирість і несправедливість дорослого світу поза межами рідного дому. За маскою «дитинного» сприйняття дійсності ховається справжність, вроджене добро, яке втрачають люди, дорослішаючи.

Очима дитини легше побачити і пояснити, що люди з різним кольором шкіри – однакові. Незрозуміло тоді, чому соціум ставиться до них по-різному, упереджено, несправедливо. «Меседж» тогочасного суспільства: вони – лише діти, виростуть – все зрозуміють, все стане на свої місця.

На час виходу роману (через 30 років після описаних подій) суспільні зміни вже були очевидніші, ближчі, проте все ще на часі, все ще болючі і актуальні.

Книга вийшла в хорошому українському перекладі. Видавництво підготувало також і продовження історії про Скаут – «Іди, вартового постав». Оскільки «Вбити персмішника» увійшла до списку моїх улюблених книжок, планую прочитати і другу історію. Дуже вподобала я дівчинку на ім’я Скаут та її погляд на світ (хоч він і буде вже дорослими очима).

Що читала редакція Читомо / 2-6 листопада

А що 9-16 листопада

І звісно, 17-21 листопада ми теж читали.