Цього разу в нашій імпровізованій добірці – алкоголь, міфологія, дерадянізація, Чортків та Нью-Йорк і жіноча воля вести за собою. Як бачите, книги нас супроводжують і в дозвіллі, і в роботі (а особливо – над собою). Діліться з нами прочитаним і ви!
Богдана Романцова
Adrian Tierney-Jones. 1001 Beers: You Must Try Before You Die. – UK: Cassell illustrated, 2010. – 960 р.
Так, хоча в цій книжці безліч чудових напоїв, це не список найкращих сортів пива у світі.
Пиво – найрозповсюдженіший алкогольний напій. Випити стаут після важкого дня, посидіти з келихом ламбіку в затишному пабі, переглянути останній футбольний матч із легким лагером – це може зробити приємнішим навіть найпохмуріший осінній вечір. Проте пиво не таке просте, як може видатися на перший погляд.
Адріан Тірней-Джонс, британський журналіст, знає про внутрішню складність пива, напевне, найкраще з усіх. «1001 Beers: You Must Try Before You Die» – не перша його книжка, до цього автор «розписував перо» у «West Country Ales», «Pubs for Families» і «The Big Book of Beer». Варто зазначити, що з кожним наступним виданням рецензії журналіста все менш формалізовані і все більше нагадують есеї на тему «чому пиво – це окрема філософія, яка не має нічого спільного з бездумним випиванням».
У «1001 Beers» ви не лише знайдете формальні характеристики 1001-го різновиду пива – від густини й класифікації за кольором до типу дріжджового бродіння – а й поради, як пити, з чим і, головне, чого чекати від кожного сорту.
Тих, хто не хоче заглиблюватися у тонкощі розрізнення dry stout й English porter, видання привабить прекрасними ілюстраціями і неймовірно цікавими історіями виникнення окремих сортів хмільного напою, деяким з яких вже понад 500 років. А ви знали про популярність у Бельгії темного гіркого елю «Тарас Бульба»?
Що цікаво, до «1001 Beers» потрапило й одне українське пиво, яке Тірней-Джонс вважає вартим окремої рецензії: це «Пшеничне Еталон».
Ілля Стронґовський
Олена Захарченко. Хутір. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2015. – 240 с. – (Серія «Дивовижні світи»)
Книгу Олени я замовив як тест дистанційних закупівель у «Старого Лева», оскільки ліньки було би тягти ще один томик з Форуму. І причина для купівлі була дуже проста: у мене є вся бібліографія Олени, і кожна видана її книга автоматично додається до моєї бібліотеки. Просто – тому що. Але вирішив наголосити саме на «Хуторі», бо вважаю її, захопливо написану й насичену, соціяльно важливим читанням.
Справа в тім, що книга про декомунізацію для молодших. Приблизно так, як «Тореадори з Васюківки» – про щасливе совкове дитинство. Діти мають знати і про 80-ті, і про репресії, і про УПА, криївки і гоніння на нашу культуру, та й про Голодомор, безумовно, мають знати змалечку. Адже це національна пам’ять, додати яку в перероблене видання «Тореадорів» Нестайку чи то не вдалося, чи то не хотілося. Усі ці реалії не роблять книгу дидактичною чи ура-патріотичною, чи навіть шароварною, навпаки, основна частина історичних згадок лишається тлом – з поясненнями для тих, кому пояснення необхідні через вік. І чудово, що необхідні.
«Якось вдома дівчинка продекламувала слова, яких їх навчала вихователька: «Ленін – наш вождь і учитель». Однак тато наказав більше таких дурниць не говорити. Сказав, що це брехня і не всьому, чого їх навчають, можна вірити. Насправді, розповів татусь, жити у їхній країні страшно й бідно. Тому треба боротися проти цієї країни, боротися, щоб Україна стала незалежною»
У центрі ж – пригоди на пригодах і пригодами поганяють. 25 років тому я би точно оцінив це в не меншій мірі. Ще в «Хуторі» потужна мітологічна лінія. Інакше це не була би проза Олени. І повість (дарма, що в двох частинах) короткувата. Сподіваюся, продовження буде і авторка не намагатиметься уже вмістити кількасот сторінок повновісного сюжету в значно скромніший обсяг: дофантазовувати треба багато, а після Гаррі Поттера обсягом дітей уже не злякаєш. Та й з продовженням легше посісти належне місце в рейтинґах улюбленого дитячого читання, чого «Хутору» і бажаю.
Микола Петращук
Махно Василь. Дім у Бейтінґ Голлов. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 176 с.
Відверто кажучи, я не вельми полюбляю коротку прозу. Більше до душі мені товсті книжки. Та книжка оповідань Василя Махна стала для мене несподіваним відкриттям. Майстерно виписані короткі розповіді настільки захопили мене реалізмом, що від читання важко відірватися.
Під обкладинкою книжки – вісім коротких, не пов’язаних між собою, оповідань, події яких розгортаються як в Америці («Дім у Бейтінґ Голлов», «Бруклін, 42 вулиця», «Коли на шию надівають вінок із чорнобривців», «Соло дрозда»), так і в Україні («Капелюх, дактилі, сливи», «На автобусній», «Онуфрій і Титєна», «Польський ровер, руска рама»). Незважаючи на те, що проза Махна ілюструє різну дійсність, Україна недалекого радянського минулого та сучасна Америка бачаться справжніми.
«І розчинилися євреї серед вуличної торгівлі, і передавали одне одному тепле, як куряче яйце, слово Тори, щоби не забути про себе. І розпорошилися поляки від чиказьких боєнь Іллінойсу до копалень і ферм Пенсільванії, тримаючи під язиком оплатки, щоби пам’ятати себе. І розійшлися українці серед вулиць чужих міст, схиляючи голови під час читання Євангелії, щоби не згубити себе. І якщо були вони з Чорткова, то хоч єврей, хоч українець, а хоч поляк, – знаходили у своїх мовах такі слова, щоби згадати порох тої землі і того міста»
Головними героями цих розповідей є звичайні люди, з різними долями, що живуть в різних часових проміжках на різних континентах. Єдине, що справді об’єднує ці оповідання, – це міста Чортків Тернопільської області (де народився автор) та Нью-Йорк (де мешкає він сьогодні), в яких, чи неподалік від яких, відбуваються описані події. Відчувається, що декорації не тільки добре знайомі автору. Він – це в першу чергу стосується Чорткова – глибоко переживає їхнє минуле.
Оповідання пронизані глибоким сумом та відчуттям приреченості. Автор утримується від власних оцінок змальованих подій та персонажів. Його роль оповідача схожа на документаліста-кінооператора, що, відзнявши та відредагувавши матеріал, демонструє його глядачеві. Він дозволяє читачу робити власні висновки.
Катерина Котвіцька
Шерил Сендберґ. Включайся! Жінки, робота і воля вести за собою / За участи Нел Сковел; пер. з англ. Вікторії Наріжної. – К.: Критика, 2015. – 280 с.
У мене склалося враження, що жінки в Україні (мабуть, не лише в Україні) або зайняті домашнім господарством, або повністю присвячують себе роботі. А от якогось «проміжного стану» дуже мало. Часто навіть у великих містах на жінок, які реалізовують себе в роботі й виховують дітей одночасно, дивляться, як на дикунок. Це ніби надиктовує незмінні суспільні процеси молодим дівчатам, для яких кар’єрне зростання і діти – у майбутньому. І часто вони обирають щось одне.
Книга Шерил Седберґ для мене стала своєрідним путівником і книгою життєвих рецептів на подальше. І їх варто засвоїти зараз, щоб потім розуміти, що між кар’єрою і родиною непотрібно обирати, краще навчитися їх поєднувати. У мене чи не на кожній сторінці закладка, бо книгу просто хочеться «розтягувати» на цитати. «Включайся!» – вдале й органічне поєднання простоти викладу з чималою кількістю посилань на наукові дослідження і статистичні дані.
Як включитися і не боятися. Феміністичний меседж від Шерил
Must read для тих, хто хоче, але боїться включатись. Авторка настільки природньо пише про всі процеси суспільства, інститут сучасної родини і кар’єру, що хочеться підсунути цю книгу мамам, які гуляють в парку, чоловікам, які думають, що місце жінки – на кухні, і усім, хто ще не визначився, що важливіше: кар’єра чи родина.
«Нашій культурі ще доведеться шукати правдивий образ успішної жінки, яка, по-перше, не є чоловіком, а, по-друге, не є білою жінкою з телефоном в одній руці та заплаканою дитиною в другій»
Сендберґ намагається достукатися до читачів через власну історію. Кожен має право на вибір, проте ґендерні суперечки неефективні й неактуальні. Треба вчитися поважати вибір кожної людини, але особисто для мене основний меседж книги – мати сили й мотивацію, щоб включатися на максимум.
Словом, цей подарунок чоловіка виявився не лише приємним, а й корисним.
Чільне зображення – фрагмент Brian Danaher
Що читала редакція Читомо / 2-6 листопада
А що 9-16 листопада
І звісно, 17-21 листопада ми теж читали.
Так-так, і 22-27 листопада без читання не обійшлося.
Найкращий лайк — це 30 гривень))
Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.
Спасибі.
|
Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook