Читомо > Література на літо > Читомо читає: Гордий Будьщо, Джей-Под, Відчуття закінчення і Життя бажань

Література на літо

Читомо читає: Гордий Будьщо, Джей-Под, Відчуття закінчення і Життя бажань

22.07.2016 0 Автор:

Цього тижня редакція Читомо зацікавилася сучасною чеською, канадською, британською й австрійською прозою. Прочитали «Гордий Будьщо» Ірени Доускової, «Джей-Под» Дуґласа Коупленд, «Відчуття закінчення» Джуліана Барнза і «Життя бажань» Томаса Ґлавініча.

Інна Мочарник

redakcia_chytajeinna

Ірина Доускова. Гордий Будьщо /

переклад з чеської Ірини Забіяки. – К.: Комора, 2015. – 136 с.

Ви пам’ятаєте себе восьмирічною дитиною? А розповісти свої спогади так, наче вам і зараз вісім, можете? А от головна героїня-оповідачка роману Ірени Доускової «Гордий Будьщо» може. Речі та події, що відбуваються навколо у світі дорослих, Геленка дуже точно фіксує, але через власний вік не аналізує, що дає нам повну об’єктивну картину Чехії періоду так званої «нормалізації», впровадженої після придушення «Празької весни» 1968 року.

Проблеми тогочасного суспільства, як-от переслідування з боку комуністичного уряду та колаборація декотрих членів суспільства, навіть (чи особливо) у творчому середовищі, авторка описує на рівні з особистими проблеми Геленки. Глузування з боку однокласників з приводу того, що вона товста, те, що її матір та вітчима виживають з театру через небажання співпрацювати з комуністичним урядом, смерть дівчинки-однолітка, переживання через плутанину з прізвищами (в матері одне, в рідного батька, якого Геленка ніколи не бачила, інше, а у вітчима третє) – всі ці проблеми однаково її турбують і перебувають у світі поряд.

Іноді акценти в оповіді зміщені не через вік оповідачки, а через те, що, як будь-яка дитина, вона, безумовно, потрапляє під вплив дорослих, в середовищі яких живе, й іноді переймає їхнє ставлення до речей. Так, нелюбов до рідного батька, за яку вона мстить подарованій ним ляльці пані Ньюйорковій, неприязнь до деяких колег матері з театру чи в ситуації з самогубством материної колишньої колеги, яку теж вижили з театру, акцентує увагу на тому, що тепер через її вчинок її борг доведеться повертати Каченці. Та попри всі проблеми і негаразди Геленка завжди орієнтується на Гордого Будьщо з поезії, яку колись почула.

«Я часто думаю, чи був комуністом Будьщо. Можливо, що так, якщо про нього постійно читають вірші. Було б шкода, адже він мені дуже симпатичний… Я досі не знаю, ким був той Будьщо, у школі ми про нього нічого не вчили. Але я кажу собі, що це міг бути якийсь хоробрий індіанець, як Вінету»

Ірена Доускова настільки природно прописала образ Геленки, що прочитане сприймається не як роман, написаний дорослою жінкою, а як розповідь восьмирічної дівчинки, яка потрапила у наші дні за допомогою машини часу.

Читайте також: Сучасна чеська література: від рефлексій пережитих травм до іронії 

Анастасія Трепитьон

redakcia_chytajetrepyton

Дуґлас Коупленд. Джей-Под [електронний ресурс]

Типовий сучасний офіс. Відділ програмерів, що складається з працівників, чиї прізвища починаються з однакової букви і думка яких мало що значить для керівництва компанії. Не дуже весело й цікаво звучить, правда? Проблеми типу «додаймо у гру черепаху» чи «замінімо її на принца Амулона», які у глобальному масштабі не є проблемами. Безсоння, овертайми та сумнівні можливості для розвитку:

«…мені запропонують посаду асистента асистента з виробництва, якщо я навчуся інтегрувати навички програмування з творчим підходом та умінням управляти людьми. Іронія в тому, що асистенти асистента з виробництва отримує значно менше, попри те, що на карєрних сходинках стоять вище»

На тлі такої нудоти й несправедливості на роботі герої починають шукати собі пригод у житті, намагаючись хоч якось вирізнитися. Трупи, контрабандні китайці, наркотики й алкоголь – ось що приходило в їхнє життя поза межами офісу. Бажання бути індивідуальним переслідувало кожного з джейподівців, окрім Джона Доу, вихованого у лесбійській сім’ї, через що він все життя прагнув досягти тієї середньостатистичності, змішатися з масою людей. Іронія в тому (а її у цьому творі повнісінько, бо вона характерна для героїв, представників «покоління К»), що саме він, як виявилося, все ж таки є найбільш унікальним.

Сучасна молодь дуже часто замкнена у собі. Щоб відкритися, людині часто потрібен зовнішній поштовх, без якого вона й далі блукатиме нетрями свого внутрішнього світу, не знаходячи вихід назовні. І, звісно, ідея, що по щастя далеко ходити не треба. Наркоман Стів почувався щасливим, навіть клепаючи кросівки на китайському заводі.

Як пік бунту проти абсурдності й умовності всього, що відбувається у світі, – спроба вмонтувати у дитячу гру кривавого персонажа, клоуна Рональда (цей образ теж поєднує непоєднуване: символ дитячого свята і масової культури Коупленд перетворює на жорстокого месника зі своїм «Я»). Але замість помсти їхнє творіння стає трендом. Такий собі геппі-енд.

І ще мені сподобалося уведення автора як окремого персонажа, який безпосередньо взаємодіє зі своїми героями. Усе це (повторюся ще раз) Коупленд написав з якісною іронією, як я й люблю.

Андрій Мартиненко

redakcia_chytajemartyenko

Джуліан Барнз. Відчуття закінчення /

переклад з англійської Віри Кузнецової. – К.: Темпора, 2013. – 204 с.

Є такі книжки, які ковтаєш за день, незалежно від того, скільки ще справ за той день треба зробити. Звісно, для цього треба дозволити книжці так себе поглинути (виходить таке собі взаємне поглинання), а на це з ритмом сучасного життя теж наважитись непросто. Проте коли я вперше почав читати тексти британського письменника Джуліана Барнза (почав я саме з «Відчуття закінчення», а тепер дочитую вже третю його книгу за два тижні), зрозумів, що від такого дозволу мені просто нікуди не дітися.

Роман не те щоб захоплює, він скоріше нахабно хапає тебе за руку і тягне у свій сюжет, який, до слова, спочатку не здається надто примітним, але потім розумієш, скільки насправді підводних каменів ти не помічав, аж до того моменту, коли вода відступила, відкриваючи їх погляду. І тоді лишається хіба що сидіти (чи лежати, чи хто в якій позі дочитує книжки) і дивуватися, як же так вийшло. Це я так спойлерів уникаю, якщо що.

У самій же структурі оповіді є щось невловимо британське. Коли читав, ловив себе на думці, що так міг би писати Чарлз Діккенс, живи він у наш час і не будь таким нудним. І це теж один із факторів, які доповнюють ефект від цього тексту.

Зрештою, це роман про життя, про те, яким воно може бути, та й сам він якийсь живий. Біда хіба в тому, що багато таких живих книг не прочитаєш: свого життя не стане.

«Ми живемо в часі — він утримує нас і надає нам форми, — та я ніколи не вважав, що гаразд розумію його. І я не вдаюся до теорій про те, як він згинається й розгинається чи може існувати деінде в паралельних вимірах. Ні, я маю на увазі звичайний, буденний час, у регулярності плину якого запевняють нас настінні й кишенькові годинники: тік-тік, тік-так. Чи існує щось переконливіше за секундну стрілку?»

Анастасія Івашина 

redakcia_chytaje

Томас Ґлавініч. Життя бажань /

переклад з німецької Володимира Кам` янця. – Чернівці: Книги–ХХІ, 2015. – 252 с.

Ця книга сучасного австрійського письменника Томаса Ґлавініча – про життя бажань, а точніше про те, що цим бажанням заважає жити. Зокрема, страх і невротичне, невиправдане почуття вини за те, що твоє щастя нібито робить нещасними інших.

Щоправда, цю думку я виснувала сторінок за 50 до кінця роману, коли разом із головним героєм – середньостатистичний європеєць із нецікавою роботою і типовим набором прагнень пізнати сенс життя – перестала жахатися тих химер, які виринали в його житті після зустрічі з незнайомцем, який пообіцяв здійснити будь-які три бажання чоловіка.

Перший, повпиравшись, попросив, щоб усі його бажання здійснювалися. Далі починається екшн – катастрофа за катастрофою, сюрреалістичні блукання героя й боротьба з думкою, що це наслідки його бажань. Ну, бо дай серцю волю – заведе в неволю.

Насправді ж волю не можна давати своїм страхам і упередженням. Бо можна, наприклад, не наважуватися сказати дружині, з якою нещасний, що маєш коханку, але після її раптової смерті дізнатися, що вона почала зраджувати ще раніше.

«Думаєш, – запитав він, – комусь хочеться, щоб помирали близькі люди, щоб міста вночі опинялися під водою, щоб дикі звірі в лісі роздирали людей, а самому літати в космосі?»

Герой поступово впевнюється в тому, що він не повинен закидати собі те, що він живе і що він щасливий та може вільно тішитися кожною неповторною миттю. І стають врешті зрозумілою доволі дивні слова незнайомця, що потрібно озвучити не те, що хочеш, а те, що бажаєш собі.

Що читала редакція Читомо минулого тижня, а що у червні

І звісно, у квітні ми теж читали.

Так-так, і 14 – 18 березня без читання не обійшлося.

Зрештою, як і на початку березня.

Чільна світлина burquemedia.com
Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

code

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe