Література на літо

 Цього тижня редакція Читомо читала про культуру Європи, порівнювала українські і японські казки, знайомилась із світовим бестселлером Марка Геддона і критикувала прибирання чи то пак книжку про прибирання.

Ганна Гнедкова

Жорж Ніва. Європа метафізики і картоплі / пер. з французької. – К. : Дух і Літера, 2002. – 306 с.

Чесно кажучи, визначальну роль у моєму виборі книжки зіграло не ім’я відомого французького славіста, а незвичне й доволі провокаційне формулювання назви. Метафізика та картопля, на думку Ніва, – «два штучних явища, два продукти європейської волі та винахідливості». Звісна річ, європейська культура не зводиться до них. Але чим є «Європа»? На це питання відповісти складно як європейцю, так і не-європейцю, та воно ставало дедалі актуальнішим у міру того, як розтискалися радянські лещата і перед посткомуністичними країнами поставав вибір подальшого розвитку.

Якщо пам’ятаєте добірку висловлювань російських письменників про Україну, можна сказати, що книжка Жоржа Ніва – короткий і влучний аналіз ставлення до Західної Європи відомих письменників, митців та філософів, серед яких представлені зокрема поети Срібного віку, Марк Шагал, Ісайя Берлін, Алєксандр Пушкін, Лєв Толстой, Антон Чехов, Анатоль Льоруа-Больйо, Фьодр Достоєвський, Алєксандр Солженіцин, Добріца Чосич або Фрідріх Ґоренштайн. Руйнуючи цим різноманіттям поглядів спрощений міф «Європи», дослідник подекуди йде ще далі – виступає проти клішованих тлумачень цитованих ним авторів, надаючи власну новаторську інтерпретацію.

Вражає те, наскільки пророчими видаються деякі есеї та промови Жоржа Ніва, особливо з огляду на рік їхньої публікації. Наприклад, остання включена в збірку праця має назву: «Київ – Москва: що ділити, міф чи спадщину?». А ось абзац із першої ж доповіді «Європа після 1989 року, розбита мрія», в якій Ніва вказує на проблему «залізної завіси», наново піднятої в Росії:

Скажемо просто, що в 1989 році завіса, яка впала у 1919 році, знову піднялася й вистава триватиме. Але з чого ж вона почнеться? З тієї самої сцени, з тієї самої репліки, на якій перервалася, коли впала завіса? Завіса піднялася на сценах двадцяти-тридцяти народів – маленьких і великих, давніх та зовсім молодих.

Ната Коваль

Японські народні казки [У 3 т.] / Переказав укр. Є. Литвиненко. ? К.: «Задруга», 2006.

Читаючи казки, можна чимало дізнатися про той чи той народ: про його звичай і традиції, про його побут, про його цінності і проблеми. Японські казки дуже специфічні не лише тому, що Японія для нас ? далекий-далекий Схід, ця країна довгий час була закрита для іноземців, оточена великою водою, вона витворила унікальну культуру неймовірної краси.

Та і в японських народних казках можна знайти схожі сюжети з іншими казками народів світу. Перш за все, з казками країн-сусідок Японії (Китай, Індія, Корея). Але, наприклад, японська казка про «Бамбук аж до неба» схожа на англійську казку про «Джека і бобове стебло». Або візьмімо сюжет, де дівчину не любила зла мачуха і завжди їй дошкуляла, а та, завдяки своїй доброті, допомагала кожній звірині, яка, у свою чергу, намагалася допомогти бідній дівчині. У казках безліч сюжетів про протистояння людей і демонів, про хвальків та боягузів, про двох сусідів, що постійно змагаються, про співжиття людини з природою.

Японські казки віддзеркалюють міфологію японців як своєрідне поєднання елементів синтоїзму, буддизму та даосизму, а також беззаперечні зв’язки з іншими культурами. У них є багато спільного з українськими казками, відрізняє їх те, що в українській казці менше злотворців, ніж у японській. І в японських казках дуже багато топонімів, які вказують на національність, країну, що не властиво українським казкам.

Мудрість, Здоров’я, Багатство, Хоробрість, Знання, Веселощі ? ці людські чесноти й досі живуть на землі, але набути їх може лише той, хто ніколи не турбується про себе, а думає тільки про щастя й добробут свого народу.

Валентина Вздульська

Марк Геддон. Загадковий нічний інцидент із собакою. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2016. – 224 с.

Британський письменник Марк Геддон написав роман «Загадковий нічний інцидент із собакою» про 15-річного хлопця, що має аутизм. Це оповідь від першої особи і починається вона, як можна здогадатися з назви, із убивства пса. Підозра першою чергою падає на головного персонажа, звісно. У романі є і детективна лінія, і сімейна драма. За численними відгуками, автор досить точно відтворює світосприйняття та поведінку людей із аутизмом.

Я витягнув із собаки вила, взяв його на руки та обійняв. Із темних дірок від зубців цідилася кров. Мені подобаються собаки. Завжди можна зрозуміти, про що думає собака. У нього є чотири стани. Щасливий, сумний, злий і зосереджений. А також собаки вірні й не брешуть, оскільки не вміють розмовляти. Я обіймав собаку протягом чьотирох хвилин, а потім почув крик.

Читання бестселерів, написаних для young adult аудиторії, або ж просто «дорослих» романів, в яких головними персонажами є підлітки, є частиною моєї роботи, якщо я хочу знатися на сучасних тенденціях підліткової літератури. «Інцидент» серед них належить до тих текстів, які продовжують загравати із романтичними та неоромантичними матрицями у свій спосіб. Досить часто у таких романах автор робить своїм героєм Іншого, Не-такого і показує його зсередини. Виконання може бути як поверховим, так і блискучим. Але річ у будь-якому випадку виявиться двозначна: з одного боку ніби й сприяє емпатії та прийняттю, а з іншого – автор за замовчуванням експлуатує цю Інакшість, перетворюючи її на родзинку свого тексту.

Якщо проігнорувати цю частку здорового скепсису, текст Геддона – це передусім каторжна праця автора, якому довелося добряче підготуватися, перш ніж узятися за перо. Приклад, вартий для наслідування.

Микола Петращук

Нада Ґашич. Вода, павутина. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2015. – 392 с.

Несподіванкою було те, що роман Нади Ґашич захопив мене з першої сторінки. Пролог, в якому авторка розповідає про жахливий потоп на окраїні Загреба, що трапився наприкінці жовтня 1964 року, змушує відразу співчувати героям книжки, вбивство, яке трапляється вже в першому розділі додає інтриги, а сюжет затягує, як течія бурхливої річки, і не хоче відпускати читача до останньої сторінки.

Роман «Вода, павутина» розповідає про долі однієї, відверто кажучи, нещасливої сім’ї. Головні герої роману Катарина, її син Давид, колишній чоловік Борис, сестри, сусіди. Загалом, всі вони звичайні люди які просто живуть ігноруючи сіру буденність, якимось чином підлаштовуються під неї. Та коли здавалося б ніщо не віщувало біди неподалік від дому Катарини знаходять тіло мертвої жінки. І ця смерть стає каталізатором наступних драматичних та трагічних подій.

«Викриття вбивці не має стосунку до злочину. Важливий мотив злочину, а не викриття вбивці. Викриття вбивці це… Як тобі пояснити? Це технічний процес заради самого процесу. Може й для чогось іншого слугувати, але з мотивом злочину не має нічого спільного»

Сюжет роману «Вода, павутина» не можна назвати динамічним. Він нагадує стиснуту пружину, яка здається, ось-ось різко випрямиться. Сам текст, окрім прологу та епілогу, поділяється на дев’ять розділів, які відсилають читача до дев’ятого валу, як художнього символу фатальної небезпеки.

Загалом, роман «Вода, павутина» оригінальний та багатогранний, поєднує в собі декілька літературних жанрів – драму, детектив, трилер, містику. Мушу визнати, це моє перше знайомство з хорватською літературою. Здається, воно вдале.

Читайте також: З брудної води чистим не вийти

Оксана Хмельовська

Кондо М. Викинь мотлох із життя!  Мистецтво прибирання, яке змінить вас назавжди. – Х. КСД, 2016 – 207 с.

З цього вийшов би хороший інформативний лонгрід, але точно не розтягнені на 200 сторінок однотипні поради. Книга, швидше, розізлила, ніж допомогла розібратися у суті нагромадження речей. Зрештою, що можна чекати від бестселеру, 3 мільйони примірників якої розійшлося по цілому світу?

Прочитавши перед тим книжку «Сміття і люди» (видавництво Ніка-центр, 2016), у якій ідеться про історію сміття і помиїв, як речі стають сміттям і нечистотами; як виглядають найбільші острови сміття і скільки серед них підгузок, сповідь Кондо виглядає сарказмом на екологічні рухи і вершиною споживацтва.

Її головна теза, яка у різних варіаціях повторюється разів із 15: щоб ефективно прибрати – потрібно викинути весь непотріб, зайве. У крайньому разі, наголошує Кондо, якщо річ вам ще раз знадобиться, ви її можете придбати ще раз. Про утилізацію речей, альтернативні способи передачі зайвини тим, хто її потребує, – не йдеться, як і не йдеться про причини появи нагромадження речей, чому люди купують більше, ніж їм потрібно, чому важко розпрощатися із надбаним.

Є дивні поради – викидати документи й гарантії, адже навряд чи вони знадобляться, якщо прибереш – зміниш своє життя, налагодиш роботу, покращиш здоров’я (ага, вже). Ну, і звісно, книголюбів особливо розізлить:

«Мені не потрібна книжкова шафа, оскільки я зберігаю свої книжки й документи на одній із полиць тумби для взуття».

Што? Але потім приходить пояснення: улюблені книжки Кондо – журнали для домогосподарок, книжки про прибирання. Тоді все стає зрозуміліше.

Але якщо читати книжку по діагоналі – раціональні зерна є: не складати речі на купу, зберігати речі одного члена сім’ї в одному місці, а не розкидати по всій хаті, розвантажувати щодня сумку, сумки зберігати в сумках для оптимізації простору тощо. Зрештою, після прочитання книжки в мене стало чистіше.

Що читала редакція Читомо у кінці червня, а що на початку травня

І звісно, у квітні ми теж читали.

Так-так, і 14 – 18 березня без читання не обійшлося.

Зрештою, як і на початку березня.

Чільна світлина www.telegraph.co.uk