Новини

7 квітня у Києві відбулася презентація українського видання книжки нобелівської лауреатки, білоруської письменниці Свєтлани Алексієвич «Чорнобильська молитва». Під час зустрічі з читачами вона говорила про темний бік мистецтва, культуру страждання, місію автора та своє бачення українсько-російської війни. 

Про те, як творяться книжки

Поки людина жива, усе, що вона говорить і все, що можна зробити документом з його життя – все змінюється. Тільки коли людина помирає, можна сказати, що документ скінчився, бо він – живий, і рухається разом з людиною. Але той документ, яким займаюся я – це не інтерв’ю, які беруть журналісти, або як пишуть ті письменники, що називають мене русофобкою та «бандерівкою», яким важливо сказати, що це не література.

Я пишу свої книжки дуже довго. Я їх вислуховую з життя, підслуховую, записую, але коли приходжу до людини – не беру інтерв’ю. Те, чим я займаюся – це менш за все є інтерв’ю. Я приходжу щоб поговорити про життя. Я приходжу до людини, як до друга.

Зараз роблю нову книжку – не про війну, бо про неї вже, мабуть, не могла б писати, а про любов. Це – мій спосіб зжити у собі ці важкі книги і відновитися, бо мій захисний шар зараз продірявлений з усіх боків, моя аура нібито перекосилася.

Якось один письменник мені сказав: «Ви знаєте, я вас люблю, а ваші книжки – ні». Я запитала в нього: «Чому?» Він говорить: «Знаєте, вони дуже жорсткі, говорять про такі речі, про які краще не знати, бо вони принижують людину. От я, каже, хлопчиком був у партизанському таборі і пам’ятаю, як летів літак, а наша жінка-замкомандира, яка щось робила у кущах, бігла ховатися з голим задом, підтягуючи труси. Невже це і є правда життя?»

А я розповіла йому інший приклад, з книжки «У війни не жіноче обличчя», про те, як ішов жіночий батальйон, а за ним – чоловічий, і чоловіки намагалися не дивитися на те, що у багатьох жінок штани у крові, бо армія була не готовою до жінок і не давала їм жодних гігієнічних засобів.

Читайте також: Остання «нобелівська любов»: 15 фактів про Свєтлану Алексієвич

І коли вони дійшли до переправи, почалося бомбардування. Чоловіки побігли ховатися, а жінки – у воду, відмиватися, тому що сором був страшнішим за смерть. Для мене важливо розповісти все, знайти у побуті – Буття. Я тут бачу не голий зад, а те, як кров ймовірного народження нового життя перетворювалася на смерть.

Якщо Флобер говорив про себе, що він людина-перо, то я –людина-вухо.

Я дуже довго слухаю людей, вдивляюся у наше життя

І як люди говорять на базарі, як вони сваряться, як вони сміються, адже словам потрібен ще й простір. Якщо ви взяли голе слово, усе метафізичне сміття та бруд – адже ми розмовляємо дуже брудно, кажемо купу зайвого – це ще не література, але з цього потрібно зробити літературу.

У своїх книжках я описувала сто років радянської імперії, бо мене цікавила ця червона утопія. У 20-х роках комуністична ідея була найпопулярнішою у світі, але саме російські більшовики спробували зробити з ідеї рай на землі. Цей рай скінчився кров’ю.

Для мене важливо було показати етапи цього шляху, бо було очевидно, що такі потужні ідеї так швидко не помирають, бо в них є не тільки страшне, а й щось захоплююче. Адже люди, що творили ту революцію, були романтиками, але стали бандитами, коли здобули владу і повинні були її утримувати.

Ми живемо у світі, де дуже багато болю, де всі люди тією чи іншою мірою приналежні до болю, і кожен може розповісти про страждання – своє власне, своєї родини. В нас немає культури щастя – є культура страждання. Зараз, коли я пишу книжку про любов, то бачу, що дуже важко говорити з людьми про щастя.

Я завжди шукаю людину вражену, намагаюся її застати або в момент події, або відразу після. Я говорила з матерями та дружинами, яким привозили труни з Афганістану, з очевидцями чорнобильських подій протягом чи не перших днів, бо зрозуміло було, що відбулося щось дуже екстраординарне. І люди, що перебували ще заглибленими у ті ситуації, говорили дуже несподівані речі.

Про анексію Криму та стосунки з Росією

Коли було оголошено мою Нобелівську премію і була перша прес-конференція, то, мабуть, третє питання було про те, як я ставлюся до Криму. Я сказала, що це – анексія, окупація, політичний розбій. Результатом стало те, що я не отримала телеграму Мєдвєдєва, яка вже була готова до відправки.

Якось я розповіла українському журналісту про те, як мене маленькою врятувала ігуменя монастиря у Івано-Франківську, де ми тоді мешкали. Ми тоді жили скрутно, і я дуже хворіла. Мій батько, радянський офіцер, пішов до монастиря, впав на коліна  і сказав: «Я розумію, що я для вас ворог, але у мене помирає дитина, будь ласка, допоможіть». Ігуменя тоді змилостивилася і сказала, що його вона більше не хоче тут бачити, але нехай приходить дружина, і їй щодня даватимуть козяче молоко для дитини. І от як тільки я про це розповіла – одразу стала «бандерівкою» для російських журналістів.

Нинішні стосунки України та Росії інакше як війною не назвеш, і ця війна мабуть не скоро закінчиться. Я знаю, що багато білорусів, молодих хлопців, навіть воювали тут на вашому боці. Ще під час Другої світової загинуло багато білорусів, і на їх місці поселилися росіяни, тому близько половини населення Білорусі – це російське населення, і з цим пов’язано багато національних проблем.

Настрої у цього російського населення різні, а от що стосується білорусів, то вони на боці українців, вони маленький народ, що завжди був «під ногами»: усі, хто йшли до Росії, йшли через них. У білорусів немає такого генетичного виклику «великого народу», як у росіян. Географія Росії викликає у росіян відчуття того, що вони великий народ, а те, що у них багато ракет – відчуття того, що у них велика держава. Така собі підміна понять.

Читайте також: Свіжі книжки про тоталітарне минуле

Телебачення «розгойдало» настрої населення Росії жахливою пропагандою, «розп’ятими хлопчиками» та «зґвалтованими пенсіонерками», і в цьому полягає злочин російського телебачення. Я сама дивуюся, звідки раптом така ненависть навіть у простих людей.

Але я думаю, що це все колись відживе своє. Ось, наприклад, що накоїли німці на нашій землі? А бабуся розповідала, що коли їх вели полонених, то жінка могла з двох картоплин, які були у хаті, віддати одну доходязі-німцю. Людське серце все-таки складніше влаштоване, ніж телевізор – і в цьому вся надія.

Про Лукашенка

Зараз Лукашенку важко робити вигляд, що мене не існує. Він – нарцис, який має бути завжди один, і щоб більше нікого поруч. Кумедно, коли такі великі мужчини – і такі ніжні. Але мої книжки виходять у Росії, і звідти їх везуть до Білорусі, бо в нас їх не видають.

Якщо знаходилася смілива людина – вона, нехай з-під поли, але продавала мої книжки. Зараз Лукашенко заграє з Європою, бо Путін мало почав давати грошей – гроші йдуть на війни, які він з усіма розв’язує, і тому мої книжки вже є навіть у книжкових магазинах. Єдине що – у них якась дуже захмарна ціна.

Про літературні вподобання

У мене дуже особливе читання. Я читаю багато філософської літератури, спогади сучасників про різні історичні події чи особистостей.

Мене цікавить не те життя, яке існує в голові письменника – бо це, здебільшого, не життя, а ідея життя

Мене цікавить життя реальне, я прагну ухопити реальність як вона є. Тому я читаю дуже мало белетристики, хоча не можна сказати, що не читаю її взагалі.

Про роль автора

Є така «Блокадна книга», яку уклали Алєсь Адамович і Даніїл Гранін з розповідей людей, що пережили блокаду Ленінграду. Там є оповідання про хлопчика, який втратив усіх рідних, і не має ніякої їжі. Він живе у комуналці, і в одній з кімнат мешкає жінка – коханка чиновника, через якого вона завжди здобуває їжу.

Коли вона на кухні – чути запах м’яса, а часом на сковорідці залишається навіть пів-котлетки. Хлопчик знає, що якщо він забере це і з’їсть – вона навіть не помітить, і він бореться з собою: з’їсти – не з’їсти? І зрештою – не з’їдає. Але після цього письменники впускають в історію себе і починають розмірковувати: яка стійка російська інтелігенція, яка вона сильна…

А я собі завжди кажу: не ставай поруч з цією котлеткою – вище все одно не станеш! Тому я ніколи собі цього не дозволяю. Моя справа як автора – вичленити з життя ось такі художні шматки і створити величезну симфонію чи вітраж.

Я помираю в кожному герої і відроджуюся у цілому полотні

Це – мій вибір і моя філософія. Ймовірно, хтось інший, аби зустрічався з тими ж людьми, що і я, написав би зовсім іншу книжку.

Я завжди присутня у своїх книжках, просто рідко входжу в них сама. Не дозволяю собі бути третейським суддею, а даю висловитися кожному, і кожен в мене кричить свою правду і дає свою філософію життя. Я прагну, щоб одночасно був і хор – і кожен поодинокий людський голос.

Про червону спадщину і колективного Путіна

Коли я їздила Росією, для мене було відкриттям, що молодь читає марксистські, троцькістські книжки, сперечаються про них, бо батьки сказали їм, що раніше було краще. Держава теж гарно над цим працює, зокрема те ж телебачення. Зараз часто говорять, що теперішній Путін якийсь неочікуваний – але це не так!

Якщо проаналізувати все, то видно, що з перших місяців його при владі почали з’являтися фільми про НКВД і КДБ, книжки про Сталіна, пісні «про головне». Це – розплата за те, що у 90-ті роки «перебудівники» надто рано пішли з площ, не провівши люстрацію та декомунізацію, не прибравши пам’ятники.

Ми романтично уявляли, що людина вийшла за ворота табору – і вона вже вільна. А народ просто одного ранку раптом прокинувся у зовсім іншій країні, а зараз йде відмова від цього. Відбувається робота з повернення навіть не до Радянського Союзу, швидше до царської імперії.

І що найголовніше – усі говорять: «Путін, Путін… » А справа ж не в Путіні як такому, а в колективному Путіні, бо він – це бажання мільйонів мас: принижених, обманутих, незадоволених, які сфокусували усі свої прагнення у цій особі, а вона уловила, чого вони хочуть.

Дивіться також відеозапис лекції  Свєтлани Алексієвич «Книга як пам’ятник стражданню і відвазі»

Путін – це не тільки влада, це більш складний процес. Коли я їздила Росією, у мене складалося враження, що він – це менше влада, ніж народ. За межами великих міст починається абсолютно темна і нерухома Росія, і коли ти це бачиш – розумієш, що «перебудову» творили не зі справжнім народом, а з якоюсь ідеєю народу, яка була в нас у головах.

Про темний бік мистецтва

Треба чесно зізнатися, що існує певний «темний бік мистецтва», я багато думала про це. Це неморальний його бік, але це факт, що для мистецтва однаково цікаві і кат, і його жертва. Ти чітко розумієш, що є щось аморальне у тому, щоб розглядати чуже горе або чужий подвиг, але іншої форми для того, щоб це розповісти, просто не існує.

Жінка, що кричить нелюдським криком, коли до її маленької квартири заносять труну з тілом єдиного сина – вона ж сама за себе не розповість? Я повинна розповісти за неї. Темний бік мистецтва полягає у тому, що ти розумієш: страждання – річ дуже художня.

Якби це було не так, то люди не читали б цих книг. Більше того, я повинна робити це художнім, бо інакше люди зможуть переварити таку кількість страждання.

До Книжкового Арсеналу вийдуть українською переклади трьох творів Свєтлани Алексієвич – роману «Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього» та тексти із художньо-документального циклу «Голоси Утопії» «У війни не жіноче обличчя» і «Цинкові хлопчики». Дивіться ці та інші  книги на вітрині новинок до Книжкового Арсеналу

Світлини Нати Коваль