Література на літо

Продовжуємо читати й ділитися із вами найцікавішими рефлексіями, які виникають у нас після прочитання. Цього тижня редакція Читомо зацікавилася європейською прозою, а також науково-популярним чтивом у форматі періодичного видання. Надихайтеся і будьте з нами.

Андрій Мартиненко

Томас Ґлавініч. Життя бажань. – Чернівці: Книги–ХХІ, 2015. – 252 с.

Із філологами (та й не тільки, але з ними найчастіше) часто буває так, що їм дарують книжки ледь чи не на всі свята. А надто захоплює, коли отримуєш у подарунок книжку, про автора якої ти не чув жодного разу до того, як прочитав його ім’я на обкладинці. Однією з таких книжок і стало «Життя бажань» сучасного австрійського письменника Томаса Главініча.

Цей роман показує картину середньостатистичного життя звичайного чоловіка у сучасній Європі, яке раптом ніби розривається, коли якийсь незнайомець пропонує герою виконати три його найзаповітніших бажання. Як людина раціонального мислення, головний герой так само обмірковує пропозицію, щоправда, потім усе переходить в іронічний скепсис, і він намагається обережно здихатись явно небезпечного божевільного.

«Бажаю собі: більше бажань. Бажаю собі, щоб усі мої бажання здійснились. Це моє перше бажання, а решта два геть неважливі, дарую їх вам».

Але з цього моменту його життя стало розколеним, і крізь щілини починають пробиватися паростки такого собі побутового сюрреалізму. Цим дещо за принципом нагадує «Піну днів» Бориса Віана, але зі значною перевагою «побутовості». Ну, а ми крізь ці ж щілини починаємо все глибше бачити самого героя: його почуття, переживання, страхи, вади. І все це на тлі життя без особливих прикрас: якщо секс – то секс, якщо смерть – то смерть. Але, зрештою, оті паростки сюрреалізму перемагають. Чи то лише надмірна драматизація звичайних подій… І до останніх сторінок не відпускає думка про те, що хоч щось герой усе ж встиг загадати всерйоз.

Ната Коваль

Звонко Каранович. Чотири стіни і місто. – К.: Факт, 2009. – 196 с.

«Чотири стіни і місто» – друга частина задуманої автором трилогії «Щоденник дезертира». Перша з них – роман «Більше за нуль», третя – «Три картини перемоги». Історія трьох друзів: Александара Джорджевича на прізвисько Корто, Владана Мітича на прізвисько Татула і Джордже Узелаца, званого Джоле. Але саме той внутрішній простір, ті чотири стіни, за якими відбувається основне дійство, належать Татулі.

Художник, наркодилер, закоханий – це про Владана Мітіча, але зі знаком мінус. Бо все у нього виходить якось не до ладу. І кохана його зветься Літіт, а тут ще й рідне містечко Ніш бомбардують (ідеться про бомбардування Сербії силами НАТО у 1999 році – Читомо). Усі розділи починаються знаковими датами весни – від 17 березня по 6 травня 1999 року.

Окрім описів руйнацій, смертей і тривоги, які вибивають головного героя з його мистецького ритму життя, є дві речі, що тримають на плаву, – це комікси і музика.

Татула протягом нетривалого часу навчався в академії в Амстердамі, але, повернувшись до Сербії, починає продавати наркотики. Він є автором супергероя міста Ніша, Декси Пантелейського (прізвисько походить від забитого передмістя Ніша – Пантелея), героїчний образ якого є зовсім антигероїчним, а в пригодах видно багато травестійного та пародійного.

«Я йду до кімнати і знаходжу на приймачі Fastradio. Променію, почувши смичкові в грандіозній увертюрі до поп-класики TheVerve ? Bittersweet Symphony. Витягуюся на дивані, закидаю руки за спинку і заплющую очі. В гірко-солодкій симфонії життя Владана Мітіча Татули трапляються й перемоги».

Воно й не дивно, що у романі багато місця займає саунд, який, між іншим, не має нічого спільного з бомбардуванням, лише з внутрішнім станом митця, адже сам Звонко Каранович працював ведучим радіопрограм, діджеєм, організатором концертів. І цілих 13 років був власником музичного магазину. Саме музика є однією з тих чотирьох стін Тутулиного життя, через неї відбувається комунікація на рівні музики головного героя з усіма іншими героями в книзі, а також із зовнішнім світом.

Читайте також: Звонко Каранович: Після війни почав більше вдаватися до іронії й абсурду

Юрій Завадський

Leopold Buczkowski. Czarny potok. – Panstwowy Instytut Wydawniczy, 1994. – 265 s.

Читаю чергову книжку, яку читати неможливо. Або прочитати можливо, але не буде це читання закінченим, якщо не перескочити далі, на наступну книжку. А ще не буде повним, якщо не спитати себе: навіщо це все?

Мій друг Пйотр Марецький зумисне приїхав із Кракова на Тернопільщину, щоб відвідати села й містечка неподалік від місця, де народився Леопольд Бучковський, непересічний прозаїк та скульптор: Накваша, Підкамінь, Броди, Пониква, Гутисько Брідське… Дещо існує досі, стоять будинки, течуть потоки. Дечого вже давно немає, навіть сліду не залишилося. Мій професор Роман Гром’як, як виявилося, пройшов цими ж стежками в дев’ятдесятих роках минулого століття, навернув на віру в Бучковського дослідників, зробив конференцію. Замість села Гутисько залишився ліс і плями бузку, де колись стояли хати…

Відкривши книжку «Чорний потік», прочитавши кілька сторінок, я зрозумів, що мало знаю про читання взагалі. І це перше, що мене вразило: письменник говорить до мене не словами. Жахливе відкриття, і не менш жахлива тема цієї повісті: масові винищення поляків-мешканців Львівщини, таких самих автохтонів, як і тамтешні українці чи євреї: жорстокість, екстремальне напруження стосунків, ґвалт і насильство, нечуттєвість чи то мегачуттєвість, яка не дає анітрохи спокою персонажам.

Проблема, що перекласти текст буде важко. Перекладів текстів Леопольда Бучковського українською вдосталь немає досі. Треба читати польською мовою, але яка ж у нього польська: це польська східної Галичини, пересипана реґіональною лексикою на межі з українською та їдиш. Читаєш – і ніби розтинаєш кусень запечено-рум’яного соковитого м’яса.

Ірина Батуревич 

Зараз читаю науково-популярний журнал «Куншт», третій випуск. І відчуваю, що пасу задніх: усі інтелігентні люди, певно, вже знають зміст номерів напам’ять. Читаю, і думаю: коли такі видання будуть робити, наприклад, студенти з видавничої справи чи журналістики? Це було би логічно. «Куншт» – дуже вдалий приклад плідної колаборації, уміння об’єднати не просто хороших авторів під однією обкладинкою, але й зібрати потужний редакційний колектив, дизайнерів, фотографів, художників, а також підняти непросту, дуже кропітку в розробці тему. Справді виходить «наука як мистецтво».

Репертуар числа, що почасти об’єднаний темою сну, дуже різнорідний, але рафінований. Саме цього найчастіше бракує в часописах. Тут і щемкий фоторепортаж з Аушвіца; і матеріал про оминання природного відбору; і про китайську науку, що має зовсім інше стилістичне забарвлення, ніж «китайська підробка»; і про те, чому не можна тотально забороняти ГМО. Те, про що у багатьох нема часу поцікавитися, те, про що звично думати стереотипами. Словом, почитайте  «Куншт», щоб переконатися, що ви не застрягли одною ногою в попередньому сторіччі.  

«Ми пильно стежимо за новими світлинами з Rosetta, Curiosity та Hubble. Ми захоплюємося Ілоном Маском і Річардом Бренсоном, які роблять космічний туризм ближчим. Ми обіцяємо коханим дістати зорі з неба, не підозрюючи, що їхні частинки – у кожному з нас».

А взагалі читайте не тільки «Куншт», а й  «Велику ідею», інтерв’ю Оксани Хмельовської на «Платформі», і відчуйте, що це тренд. До того ж вельми корисний і важливий.

Що читала редакція Читомо  минулого тижня, а що на початку травня

І звісно, у квітні ми теж читали.

Так-так, і 14 – 18 березня без читання не обійшлося.

Зрештою, як і на початку березня.

 Чільна світлина flickr.com/anastasia_surikova