Дискусія

Сайт літературної критики «ЛітАкцент» відсвяткував свій день народження у книгарні «Є» відкритою дискусією «Чи є в Україні проза після Забужко?». Цим та інші важливі питання обговорювали літературні критики Ганна Улюра, Тетяна Трофименко та Ростислав Семків. 

Семків зазначив, що це перша зустріч в рамках дискусійного клубу ЛітАкценту, і є заплановані ще 5 наступних, які будуть відбуватися раз чи двічі на місяць. А початком цього дискусійного клубу ЛітАкцент і його автори намагаються подолати, або й долають скептичну думку про те, що в Україні нема критики.

Читомо побувало на дискусії і почуло, що нації потрібен супергерой, а краще команда супергероїв, що психотерапевту платять 600 грн. за годину роботи, а українські критики, щоб повикривати комплекси якихось авторів, можуть і самі собі доплатити, і що молоді автори бояться хуліганити, та ще багато чого цікавого.

Ганна Улюра

про невиправдане зачарування 90-ми, обов’язкові фідбеки і відсутність м’яса у творчості молодих авторів

Будь-яка критика ? це упереджене читання, і це треба усвідомлювати. Ми виходимо з нашого читацького досвіду. Ми охоче читаємо те, що вміємо читати, те, що навчені читати. Коли я дивилася на дебютантів, то цієї осені я зрозуміла, що старію як читач. І це сталося якраз на вручення Нобелівки. Коли вручили премію Бобу Ділану, я отримала близько 10 повідомлень від молодих людей і це була абсолютна істерика. Література де? А де висока література? Чому масова література отримує премію? Я вважаю, що критерії масової й високої літератури не актуальні вже від народження цих дітей.

Роман Забужко теж спочатку не сприйняли, там були запеклі війни, ніхто не знав, що до нас прийшов шедевр, від якого ми тепер будемо відраховувати українську літературу. Це сприймалось, як хуліганство. І Нобелівка для Ділана ? таке ж саме хуліганство.

Я порахувала кількість цьогорічних дебютантів, вона насправді рекордна. Зазвичай десь 7-8 дебютантів, а цього року вистрелили ? 16-17. Така ж кількість дебютантів була лише 2005 року. І, здається, троє з них ? випускники Центру літературної освіти. Напевне, після Книжкового Арсеналу всі перелякалися, що немає прози і почали активно робити ставку на молодих, і от на кінець року ми отримали таку кількість книжок, з яких чотири таки варті уваги.

Читайте також: Як навчитися писати: 5 історій випускників Центру літературної освіти

У них є одне спільне ? вони знають, як правильно. Вони пішли по літературних школах, вони начиталися класиків, і вони роблять правильний текст, де любов буде любов, причому страждальна любов, бо ми звикли до жінки, яка страждає від кохання, про героїчних чоловіків, які гинуть на війні, бо це зараз актуально. Вони орієнтовані на читача. Це прекрасно. Дуже хочеться бути популярним. Це нормальні амбіції. Дуже хочеться добре продаватися. Вони починають думати про читача, бо основний гравець на полі літератури не автор, а все ж читач.

Ти написав книжку, ти віддав книжку, тепер це наша робота її читати. Але проблема в тому, що література твориться там, де неправильно, коли ми знаємо всі правила, але їх порушуємо. От тоді створюється естетичний ефект, який вартий уваги. А молоді автори бояться ризикувати, бояться хуліганити.

Я погоджуюся зі своєю приятелькою, що якщо дебютувати у літературі, то треба дебютувати як Оксана Форостина з «Duty Free». Це був дуже сильний дебют, це була продумана книжка, вона була чітко орієнтована на тематику, яка тоді була популярна, на аудиторію. Це була технічно добре зроблена книжка. Але другої книжки не виникло. Це теж, мабуть, ознака такого шаленого дебюту, коли ти припиняєш писати після першої вдалої книги.

Чим далі, тим більше я розумію, що згадую, наприклад, дебют Світлани Поваляєвої, коли вийшла «Ексгумація міста». Боже, це було так погано, це було якось так коряво написано. Неемоційне, афектоване, воно розповзалося просто під руками. Але воно було живе, там було м’ясо. Ти його бачиш, ти його відчуваєш, цю деталь, цю афектовану мову, ці нестабільні жанрові структури і на них реагуєш, і запам’ятовуєш, зрештою, саме їх. От цього у дебютах я не бачу.

Все дуже правильно, все дуже красиво, і це зачарування 90-ми яке зараз проявляється. 90-ті почали повертатися десь роки 3-4 тому. Спочатку з’явилися теми, автори почали героїв переносити в 90-ті роки. Люди, які 90-ті самі не пам’ятають. Потім з’явилася стилістика, дуже таке зачарування 90-ми. І я реально була в шоці, нащо людині у 25 років писати так, як писали у 1995 році. А потім я зрозуміла, що це ж очевидно: щось стається незрозуміле, соціальний хаос і треба шукати першоджерело зла, і, умовно кажучи, воно десь сягає 90-х, коли щось було втрачено, коли наша генерація, на яку вони покладають відповідальність за те, що зараз відбувається в країні, щось зробила не так.

Змінилася генерація і люди почали перечитувати книжки. Вони читають прозу 90-х і те що, до чого ми ставилися критично, вони сприймають як взірцеве письмо. Тому нікого не дивує і не має дивувати книжка прози, яка написана просто під В’ячеслава Ведмедя. А те, що писав Ведмідь, читалося досить важко.

Читайте також: 90-ті: час малих дій, контрабанди і прориву літературної греблі

Так, немає нової Забужко, нема нового Пашковського, бо це складне письмо, це технічно дуже складно. Є дуже чисті красиві інтонації, те, чому не можна навчитися. Авторів із чистими інтонаціями відразу бачиш і на них сподіваєшся. Я сказала про чотири дебюти, які для себе відзначила, але двоє з них не марафонці, очевидно, що вони прийшли, написали книжку і здебільшого, думаю, в літературі вони не залишаться. Вони не мотивовані. Колись у 90-х була страшно популярною тема у дебютантів ? це подорожі. Тепер подорожують у часі. До наших 90-х.

Я порівнюю дебют цього року і 2013-го ? коли Шинкаренко дебютував, а поруч з ним дебютували Гаська Шиян, чи Віка Амеліна. Це автори, які начиталися, при тому начиталися крутої белетристики, і вони знають як це працює в літературах, де можна продаватися, де читачі дуже різні, де можна знайти і дослухатися до свого читача. Насправді, я знову говорю про критерії.

Для мене критерій ? це познайомити книжку з читачем, я впевнена, що можна знайти кожній книжці свого читача і так, я свідома того, що виховувати літературний смак потрібно. Бути при цьому добрішим чи злішим ? це знову ж таки психологічний вибір людини, яка пише. Упереджене читання, упереджені ми, упередженні автори ? так живемо.

У рецепції є багато моментів, які не можна відслідкувати. Це комплекс і промоції читання. Ну от вийшла збірка малої прози Ульяненка, розкрутили премію Ульяненка, готується документальна стрічка. Ясно, що тексти піднімуться і знову будуть перечитувати «Сталінку» і таке ін. Мені цікаво. Як саме їх будуть перечитувати. Так, тоді це було щось таке несхоже, потужне.

Марина Єщенко видала збірку оповідань, написаних майже один в один із ранньою Кононенко. Чи поверне це читача читати Женю Кононенко? Це буде перевірка часом.

Ми бачимо, що коїться зараз із Лисом після серіалу. І будуть екранізації, які підніматимуть тексти і теж привертатимуть увагу. Проблема в тому, що перевірку часом проходять не завжди гідні тексти. Можна зробити класне кіно і воно приверне увагу до поганої книжки. Але коли цей серіал повторюватимуть, ми знову перечитуватимемо цю книжку, і років через 15 всі будуть впевнені, що В’ячеслав Ведмідь ? це класик із якого можна зліпити літературу.

Я чекаю великого тексту від Пашковського, мені от страшно цікаво на це подивитися. Я думаю, що після Забужко, під час Забужко, а деякий час і до Забужко, у нас одна й та ж проблема ? у нас немає розповідачів. Ніхто не хоче розказувати цікаві історії в адекватний їм спосіб. Чомусь вважається, що розважати література не може, бо тоді вона не повчає, не просвіщає, тоді вона не змушує думати. Це знову ж розподіл на високу й низьку літературу. Зрештою, висока література вже навчилася нормально розповідати цікаві історії. Коли ми читаємо «Ім’я Рози», ми читаємо детектив, хороший якісний детектив, а потім ми перечитаємо і зрозуміємо, що ця книга глибша, цікавіша.

Читач теж дуже різний. Я страшно люблю цей жарт, що у нас 350 письменників і 300 читачів. Тобто, є читач першого рівня, є читач, який прочитає роман-вибух і буде в захваті. Але є читачі, які читають складно. І цього можна навчити. Люди, які читають душевні тексти Дари Корній і Люко Дашвар ? як натякнути їм, що треба подивитися й на іншу літературу? Заборонити Люко Дашвар писати?

Чому читають «Польові дослідження», бо та група людей, які зараз купують і читають книжки ? це жінки 35-40 років, бо популярною книжку роблять юнаки 22-25 років. Дуже дивна штука. Якщо юнаки 20-25 років звернули увагу на книжку, вона на 100% стає популярною книжкою. А жінки 35-40 читають Забужко, бо це «ох, все про мене». «Воццек» Іздрика чомусь не став таким шедевром, бо це складна книжка, її треба вміти читати. Натомість «Календар любові» ? це знову ж жінки 35-40 і «це все про мене».

Коли я кажу про левітацію на групу читачів, я не маю на увазі, що треба кон’юнктуру використовувати, читач, все таки, функція тексту. Коли людина пише, вона не пише просто в повітря, вона все одно має перед собою людину, до якої звертається. Будь-яка написана книжка розраховує на фідбеки.

Читайте також: Іздрик: Час «Четверга» минув, урожай зібрано, гербарії закрито

Ростислав Семків

про сукупний колективний педагогічний розум, оригінальність думки і літературний ланцюг живлення

Прози після Забужко не існує. Серйозної якісної прози, і це повинно бути поштовхом. Усі, хто написав тексти, мають усвідомити, що вони не дотягують до рівня Оксани Стефанівни і дістати спортивний азарт написати ще кращі тексти. Ті, хто ще не написав тексти і думає, врешті мають написати тексти.

Наша сьогоднішня дискусія ? це така зустріч-каталізатор, яка має розумітися просто вибухом літератури. Як насправді і було колись, я підозрюю, з приходом значної кількості письменниць в українську літературу в другій половині 90-х і далі. Бо якщо ми подумаємо про 70-80-ті і прозу, і спробуємо назвати письменницю тих років, роман якої ми могли б зараз взяти і прочитати, то на думку спаде Загребельний, Шевчук. Словом, складно нам буде. Звичайно, були письменниці, і Ніна Бічуя, й інші, але вони менш знані.

Читайте також: Рябчук: Сплеску вісімдесятників передував прихований літпроцес

І от поява роману Забужко в 1996 році значною мірою каталізувала процес. Зараз цього майже не пам’ятають, але про кожну наступну авторку, яка з’являлась, починали говорити, що це друга Забужко, що вона прийшла, аби перевершити її. Так говорили про Світлану Пиркало, Ірену Карпу, Наталку Снядалко, Таню Малярчук, Світлану Поваляєву. Так говорили про багатьох авторок, які кинули виклик. Саме тому, експліцитно чи імпліцитно, відкрито чи приховано, але вони вже сприймалися в цьому ряду і на порівнянні з її текстом.

А тим часом Оксана Стефанівна писала найбільший наш роман останніх 25 років, а, може, й довшого періоду, достатньо складний, достатньо своєрідно написаний, щоби залишатися феноменом дотепер.

Я згоден з тим, що насправді читач може виступати критерієм і це добре, що в авторів є бажання, щоб їх читали, але тут ми повинні зробити якесь розрізнення. Ми можемо думати, що таке масова література і що таке література елітарна. Хоча я знову ж таки згоден, що це досить застаріле протиставлення, бо з’явилися проміжні ланки, їх тепер більше.

Перед автором неминуче поставатиме запитання: що робити з читачем, яким бачити свого читача? І якщо автор собі міркує приблизно так: що зараз є на піку популярності, наприклад, у книгані «Є» стоїть в ТОПах, які тексти читач хоче, які тексти він готовий сприймати? І якщо він піде за цим от уявним бажанням читача, він зрозуміє, чого бажає читач і буде намагатися під нього мімікрувати, прогнутися під нього, дати саме такий текст. Оце от крок до такої конформної літератури.

Вочевидь, сильний автор мав би намагатися ламати ці сподівання, мав би кидати виклик загальному читацькому інтересу, якраз отій кон’юнктурі. Це ризиковано, тому що можна не відбутися взагалі, але з іншого боку ? це і можливий шлях до успіху. Дивлячись чого ця переоцінка стосується. Все-таки є ще надійніший критерій: ми можемо сперечатися наскільки це залежить від контексту, наскільки це спрацьовує і чому це так спрацьовує, а це критерій тривалості читання книжки, тобто наскільки довго книжка з нами.

«Польові дослідження» продовжують перевидавати, їх продовжують читати і те саме, вочевидь, відбувається із «Музеєм». Це книжки, які продовжують читати от уже 20 років. Це для мене показник. Звичайно, показник, що прозу Шевчука чи Загребельного продовжують читати. Можна по-різному ставитися: комусь не подобається ці письменники, комусь подобаються, але вони продовжують видаватися. І оскільки зараз у більшості комерційних видавництв ніхто не буде видавати письменників, якщо на них нульовий попит, ніхто не ризикуватиме. Якщо ж вони з’являються знову і знову, значить читачі продовжують ними цікавитись, їх продовжують цікавити їхні сюжети, вони продовжують сприймати їхню мову. І в цьому сенсі час має схильність розставляти все на свої місця.

Повернулися тексти 20-х, на них є попит, а це означає, що це були добрі тексти. От зараз «Темпора» робить антології «Постріл на сходах», «Беладонна» та інші, і я переконаний, що ці тексти будуть читатися. Дуже добре, що вони з’явилися, бо їм штучно перевали цикл життя. Вони будуть існувати собі далі.

Насправді, навіть проти якихось дуже серйозних інсинуацій добрий текст має певний антидот, він може пережити якісь дуже серйозні потрясіння. З іншого боку ризикну сказати ? Олесь Гончар. Не знаю чи зараз його читають, чи перечитують, скажімо, «Тронку». В цьому сенсі Григір Тютюнник сильніший, ніж Гончар, і він, вочевидь, буде довше існувати. Це може бути критерієм.

Чому так трапляється, що університетські професори, ті, хто викладають літературу, вчительки шкіл, які можуть певною мірою конфігурувати програму на який текст звертати більшу увагу, на який меншу. Їх продовжують цікавити певні тексти, і це не лише проза, а й поезія. Це сукупний колективний педагогічний розум, він якісь тексти вибирає, якісь тексти відкидає. Особливо це зрозуміло у тих вишах, де є можливість зробити авторські курси. Тоді викладачі можуть самі добирати ті тексти, про які вони збираються говорити, і особливо коли йдеться про курси сучасної української літератури, то це вже питання до конкретного викладача, який веде цей курс.

Читайте також: Ростислав Семків:  10 концептів, що рухають літературу

Про кого вони будуть говорити ? про Жадана, чи згадуватимуть вони про Любку або Кокотюху, якщо так, то в якому обсязі, і врешті, в якому обсязі вони будуть говорити про Жадана ? про «Біг Мак» і «Ворошиловград», чи про «Ворошиловград» і «Месопотамію», чи про всі тексти. Дивлячись, що вони вважатимуть більш цінним. Так, це питання суб’єктивне й упереджене, але сума суб’єктивностей і упередженостей дає якусь подобу об’єктивного вибору, і це вибір експертного середовища.

Нема абсолютних критеріїв, але цей критерії кристалізуються, бо є вибір ЛітАкценту, вибір BBC. Василь Махно з «Дім у Бейтінґ Голов» потрапляє і туди, і туди. Вочевидь, люди і там, і там, а це різні люди, вважають, що в цій книжці є якась цінність. І подивимося, як довго саме цей текст буде залишатися з нами.

У різних країнах про сучасну українську літературу знають досить різні речі. Десь переклали одні тексти, десь інші, кудись автор завіз свій текст і попросив перекласти, і ще й гроші за це заплатив. Тексти Андруховича, Забужко, Прохаська практично перекладені в більшій кількості країн, ніж інші тексти. Тому я вірю, що оця ось сума виборів, коли вибирає перекладач і думає, що йому перекласти, коли вибирають критики і думають про що говорити, про що ні. Та найжахливіше, що може зробити критик ? це мовчати про текст.

Коли критик говорить про текст погано, це все рівноцінно, в принципі він і не може дуже добре говорити, в нього таке єство критичне. Так само вибір людей, які говорять про літературу в навчальних закладах, ? все це сума виборів і вона може спрацьовувати.

Чи можна реанімувати штучно поганий текст, знявши серіал, переклавши, зробивши радіопостановку? Вочевидь, на якийсь час можна. Але якщо він буде програвати сюжетно, якщо він буде піднімати дріб’язкові проблеми, якщо там будуть пласкі нецікаві персонажі… Я все ж переконаний в імпліцитній розумності процесу.

Кількість прозаїків збільшується не залежно від якості. Кількість книг молодих авторів, які починають писати, які вже щось видали і продовжують писати, тих, які вже супервизнані і обіцяють, що от-от текст з’явиться, як Оксана Стефанівна, або Ліна Василівна, ті, які ходять на лекції Центру літературної освіти і планують писати ? ця кількість збільшується. Мене це особисто сповнює оптимізму. Чим більше текстів ? тим більше хороших текстів.

Раптом авторський колектив чи хтось інший, напишуть нову шкільну програму і заберуть звідтам Нечуя-Левицького, або залишать його в обсязі однієї невеликої найяскравішої його повісті, та все ж заберуть досконалий інструмент тортури «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Всі давно на це чекають. Насправді, як тільки він зникне, про нього будуть пам’ятати лише філологи, історики літератури, які будуть вивчати ХІХ ст. і тоді його перестануть видавати тисячними накладами, бо він не у шкільній програмі. А це ж вирішальне питання для багатьох видавництв.

У нас зараз в «Смолоскипі» два бестселери ? Василь Симоненко і Іван Багряний. Тут інше питання, чому Стус програє Симоненку. І тут ми виходимо на момент ? складніше читати. Вочевидь, що нам доведеться змиритися, бо людям, які займаються літературою, хочеться, щоб література була складною. Принаймні, вони мають якийсь такий сентимент.

Література має бути якісною. У нас мають бути зразки високої літератури. Але нам доведеться змиритися з тим, що є люди які читають, і це більшість аудиторії, просто для відпочинку, вони хочуть легкого тексту. Вони не хочуть щоб їх виводили на складні проблеми, вони хочуть, щоб був стрімкий сюжет, відбувалися якісь перипетії, щоб була цікава любовна, або детективна лінія. Вони просто хочуть взяти книжку, почитати її, не особливо напружуючись. Вони не хочуть аби їх, не дай Боже, повчали, вони не планують із книжкою особливо працювати, перепродумувати, підкреслювати якісь фрази, повертатися до них, жити два дні вибором цього персонажа, ставити себе на його місце. Вони не пригнуть цієї складності книжки, і це більшість. Звісно, це не означає, що вони не можуть інколи спробувати прочитати складну книжку.

Бо купити Джойса і прочитати Джойса ? це різні речі. Купити Джойса ? це престижно, це статусно, а прочитати Джойса ? це потрібно напружуватися, при чому зі сторінки на сторінку. А ще, не дай Боже, виникне бажання прочитати коментар, а може ще й англійський коментар, тобто все, пропала людина на багато часу. Це складна робота ? читати Джойса, і не так багато людей хоче це робити. Було би дуже добре, якби все більше людей час від часу вдавалися до складної роботи зі складними книжками. Бо саме складні книжки мають інерцію залишатися на довше.

Читайте також: Bloomsday: як читати «Улісса»

Ми розуміємо, що тексти Забужко проблемні, там є над чим думати, вони спричинили зміну деяких поглядів для багатьох, можливо, саме тому вони залишаються далі. Вочевидь, те саме ми можемо говорити про тексти Шевчука, наприклад. Чи можемо ми так говорити про тексти сучасних молодих авторів, авторів, які почали писати після Забужко?

Як на мене, тексти Пиркало «Не думай про червоне», чи «Маргарита», там були виходи на якісь окремі проблеми. Щось ми можемо знайти і у «Фелікс Австрія» Софії Андрухович, вочевидь, це стосується і «Баборні» Мирослава Лаюка. Так, там є якась проблематика, з нею можна погоджуватися чи не погоджуватися, це вже питання нашого світогляду і нашої ідеології.

Звичайно, це стосується і «Месопотамії» Жадана чи «Біг Мака», там є над чим думати, як по-своєму інтерпретувати. Текст ставить запитання, які потребують відповідей. Просто це все ще малі форми, у порівнянні з «Музеєм…». Але ніхто з цих авторів не застрахований від успіху завтра. Вочевидь, після Забужко, найбільш серйозний претендент на серйозну прозу ? це Прохасько. Від нього я особисто чекаю якогось великого тексту і думаю що він буде.

Я абсолютний прихильник того, щоб був сюжет. Звичайно, має бути історія, просто поза сюжетом, поза історією повинні бути ще якісь зачіпки, щоб критики могли якось вступити з автором у проблемний діалог. Я не дочитав більшість творів сучасної української літератури. Не дочитав, мені стає нудно, я не буду себе ґвалтувати, я читаю десь до 30-50-ї сторінки.. Ну, мені нецікаво, людина розвиває якусь наївну проблему, мені нецікаво, чим це закінчиться, вона висловлює якісь наївні погляди на життя, які мене починають дратувати і я не дочитую. Я маю на це право. Врешті, я можу прочитати черговий роман Барнса, перекладений або не перекладений. Насправді, тут дуже серйозне поле конкуренції. Пощо читати якийсь недосконалий текст початківця, якщо є ще не дочитані всі роман Томаса Манна, наприклад.

Текстуальне поле досить таки різноманітне. Але в тому, що є люди, які хочуть читати і не напружуватися, немає ніяких проблем. Це дуже добре, що люди обирають собі такий спосіб відпочинку. Просто кожен знаходить текст для свого рівня зацікавлення. Але для авторів це певний виклик — намагатися стати кращими, аніж вони є. Не просто дати хороший сюжет, що в принципі, зробити найлегше, але зробити це доброю мовою, що зробити уже складніше. А вивести на якісь серйозні проблеми іще складніше, і то так, аби читач не сприймав це, як повчання. Це, до речі, найбільша проблема, як на мене, Оксани Стефанівни. Ми постійно час потрапляємо у ту ситуацію, що нас повчають і якраз це може блокувати інтерес до її текстів.

Є книжки, де автори намагаються завдати читачеві клопоту, щоб він думав, вони висувають проблеми. При цьому це може бути добре написано чи більш сюжетно, чи менш сюжетно, але це те, що мені зараз дуже в сучасній українській літературі бракує ? оригінальності думки. Всі захопилися сюжетом.

На наших авторів чекає ще досить багато цікавої захопливої роботи, а також азартного змагання між собою і з критиками. Ми, критики не вороги з авторами, просто вони наші харчі. Що робить автор? Автор дивиться на життя і перетворює живих людей на прототипів своїх текстів, на своїх персонажів. Він бере живих людей і робить з ними що хоче. Якщо ви товаришуєте з якимось автором, то завтра можете прокинутися персонажем його тексту. І ви нічого не зробите. Автор буде поїдати ваше єство і робити з вас щось інше, і ви будете так зафіксовані в його тексті, а якщо текст переживе багато часу, то ви будете там такими вічно. Запитайте в директора школи, де працював Джойс, чи йому комфортно бути таким, яким Джойс його намалював. Автор робить що завгодно із живими людьми, вони його харч, а критик харчується авторами. Більше авторів ? більше харчів.

Хочемо цього чи не хочемо, але ми виконуємо оцю просвітницьку функцію, бо є запит на критику. Це дуже добре видно напередодні Книжкового Арсеналу, Форуму видавців, коли починають з’являтися рекомендації «10 книг, які треба взяти до рук на Форумі видавців», наприклад. Чому таке з’являється? Тому що таке будуть читати, люди які їдуть на Форум і отримують програму на 16-ти сторінках А4 формату хочуть чіткіших орієнтирів, хочуть знати, на що звернути увагу. Тоді виникає питання, хто рекомендує, хто стоїть за рейтингом на ЛітАкценті, чи на Читомо? Оце є безпосередньо функція критики.

Читайте також: 25 найкращих книг за 25 найкращих років

Тетяна Трофименко

про вибір кращого з гіршого, тотальну безсюжетність та відсутність критеріїв і єдиного читацького сприйняття

Останнім часом я все більше й більше стикаюся з тим, що неможливо писати про літературу. Речі, які видаються тобі очевидними, не проходять у людей, яких ти любиш, знаєш, поважаєш і ніби не маєш підстав сумніватися в їхньому літературному смаку. Але така історія була минулого року із «Золотими хлопчиками», тими письменниками, яких я висунула як претендентів на «Золоту бульку», і коли мені здавалося абсолютно очевидним, що гумор роману Андрія Любки «Карбід» просто нижче всілякої критики, що це не та книжка, про яку можна взагалі говорити у пристойному товаристві, то знаходилися люди цілком освічені і шановані, які сміялися, говорили, що це класно і дотепно.

Ми повинні визнати, що критеріїв якихось не існує, і вся ця наша критика й читацька рецепція ? абсолютно суб’єктивна річ. Мені здається, що крім оцієї цілком виразної ситуації з відсутністю якихось критеріїв і з відсутністю єдиного читацького сприйняття, навіть серед людей, які ангажовані, які читають, які на цьому знаються і можуть перерахувати 10 імен сучасних українських авторів і жодного разу не збитись. Навіть між ними немає єдності у розумінні того, що є порожньою літературою, високою літературою і навпаки літературою масовою і популярною. А в цьому як на мене полягає одна із основних тенденцій розвитку сучасної української прози.

Тільки Кокотюха чесно зізнається, що він пише для масового читача і що його цікавить, аби читач голосував гаманцем. І його ніби абсолютно не турбує, що його аудиторією є не високочолі академіки, а домогосподарки зі Жмеринки. Я використовую це словосполучення довгий час, аби означити сегмент масової літератури для пересічного читача. І хай не ображаються на мене домогосподарки зі Жмеринки. У всіх інших випадках, чию би ми творчість не взяли, оцей конфлікт неодмінно виникає.

Хоч би ми взяли «Фелікс Австрія» Софії Андрухович. Пригадуєте, які були запеклі дискусії після того, як Михайло Бриних відважився сказати, що це нова українська Царівна, апелюючи до тексту Кобилянської, і з яким темпераментом Євген Стасіневич тоді йому неодноразово відповів, що ні, це література інтелектуальна, з глибоким сенсом.

Читайте також: Бриних: українська література має бути зажерливою і загрібати все

Хоч би ми говорили про тих авторок, які виходять тисячними тиражами у КСД, маю на увазі школу Люко Дашвар, які мають презентувати жіночу літературу, любовний роман. Жодна з них ніколи не погодиться, що вона пише для масового сегменту.

Український письменник завжди повинен втілювати кращі якості, навчати духовності і вести, ну, вже не в загірну комуну, але у світлі далі розбудови української державності, у корпорацію монстрів. І який би жанр ми не взяли, мені здається, що ця проблема постійно буде присутня, навіть у такій суто жанровій ніші як фантастика чи антиутопія, ми практично скрізь бачимо намагання авторів змоделювати розвиток суспільства, показати, що нас чекає далі і навчити, як нам будувати своє суспільство далі.

Я маю на увазі також тих авторів, які були фіналістами ЛітАкценту. Це теж була досить запекла боротьба, хто переможе ? Тарас Антипович із «Хроносом» чи Юрій Щербак із своїми «Смертохристами»? Навіть у цій лінії сучасної української прози також протистояння наявне.

Соромно чи не соромно бути популярним сучасним українським письменником, зокрема прозаїку? Ми всі спостерігаємо за судомними намаганнями Олега Шинкаренка стати популярним, продаваним, і при цьому також інтелектуально наснаженим автором у цій жанровій ніші, яку він займає. Він постійно констатує на своїй сторінці у Facebook, що йому не вдається, бо десь двоє людей прийшло на презентацію. А чому до Світлани Талан чи інших жінок-письменниць стоять такі величезні черги за автографом? Чому вони більш популярні?

Цей парадокс також потрібно обговорювати і шукати причини, чому така література є насправді популярною? Чому вона збуджує емоції, збуджує переживання, а якісь тексти складніші за структурою, чи за стилем зовсім не знаходять свого читача. Зрозуміло, що в сучасній українській прозі присутні ті гравці, які починали видаватися ще з часу виходу «Польових досліджень..»

Ми не можемо заперечувати місце в сучасній українській прозі Винничука, чи Жадана, і всіх тих жінок-письменниць. Але насправді змушена погодитися з тим, що щороку, маючи необхідність обирати переможця ЛітАкценту, ми вибираємо краще з гіршого. Як правило, або текст, який є актуальним за темою, але не за своїми художніми мистецькими якостями. Просто тому що на тлі усього іншого він сильніше влучає в якусь больову суспільну точку.

Нам багато закидали у зв’язку з перемогою Владислава Івченка із його романом про війну на Сході України, але я продовжую відстоювати тезу про те, що якщо за стильовими чи якимись художніми якостями це очевидно і не Забужко, але це твір, який зрезонував із суспільними настроями найбільше.

І оця от ситуація, коли ми обираємо краще з гіршого, коли ми повинні враховувати, для якої аудиторії автор пише і, можливо, бути добрішими стосовно якогось автора.

Проза після Забужко є, як на мене, вона навіть непогано представлена у різних жанрових нішах. Хоч я продовжую наполягати, що любовного роману у нас не існує і жінки наші невідомо чим займаються. Письменниці продовжують культивувати тип української жінки-страдниці. Українська жінка, якщо не страждає, то уже роман не вдався. Сильної жінки, жінки-переможниці, жінки, яка займає повноцінне місце у суспільстві, сорі, але навіть Оксана Стефанівна нам не подарувала. На жаль українські письменниці також уникають такого образу, цікаво, з об’єктивних чи об’єктивних причин? Проза є, але є нюанси.

Сергій Комберянов заполонив своєю книгою медійний простір. І теж очевидно, що він діє правильно, так, як має діяти автор, якщо він хоче стати популярним. Я не стомлююся цитувати Вєру Полозкову: «Очень хочеться быть понятной, не хочеться быть попсой». Отак от і наші автори: вони хочуть, щоб їх купували, але популярними і масовими називатися не хочуть.

Коли я проводжу заняття на курсах літературної майстерності, які є в Харкові, мені, як великому адепту сюжетної літератури, завжди дають лекції і практичні заняття, присвячені сюжетобудуванню, я бачу шалений спротив. Люди не хочуть працювати над сюжетом, не хочуть навіть жартома, для пробного заняття вибудовувати сюжет за тими ж відомими нам критеріями. За тими стадіями розвитку конфлікту, яких є всього чотири. Побудуй собі сюжет, хоча би потренуйся.

Чим безсюжетніше — тим краще, це здається розумнішим, інтелектуальнішим. І тоді виникає такий парадокс, ніби пересічній людині має бути нецікаво читати безсюжетні твори, як от роман-вибух одного з дебютантів. Написати на 200 сторінок абсолютно безсюжетний роман, це вищий пілотаж. Ну от чим заповнити ці 200 сторінок? Оцими нескінченними спогадами про 90-ті, власними псевдофілософськими розмірковуваннями, які, як на мене, здаються цікавими лише для самого автора.

На зустрічах із читачами я для себе з’ясовую якісь феноменальні речі. От у Запоріжжі на Книжковій толоці нещодавно була дискусія, присвячена масовому читачеві. Чи він існує взагалі як таке монолітне явище? І там були учасники цієї дискусії, які так і говорили, що от у мене один настрій, я читаю Люко Дашвар, а завтра я читаю Жадана, а після завтра я взагалі Нечуя-Левицького читаю. Я запитую, чи не жахає їх різниця художнього рівня Жадана і Дашвар? Бо мені, як літературознавцю і читачеві здається, що Люко Дашвар я можу прочитати, аби потім написати рецензію, а от для задоволення неможливо. А виявляється, що можливо. Ми якось дуже мало, очевидно, знаємо цього пересічного читача і що йому насправді дає задоволення при читанні прози.

За тієї ситуації, коли в нас у школа сучукрліт закінчується Ліною Костенко, а в програму з підготовки до ЗНО вона (сучукрліт ? Читомо) входить трьома позиціями Забужко-Римарук-Андрухович, і присвячено їй у тестовій частині одне останнє запитання… Репетитори так і готують своїх учнів, що там відповідайте завжди Андрухович, завжди Бу-Ба-Бу і завжди постмодернізм. Одна з цих відповідей буде правильна, тому що заглиблюватися не потрібно, бо нам же ж треба лише правильна відповідь. Є ще над чим працювати.

Читайте також: Топ, без якого наша література доби незалежности немислима, від Забужко

Можливо, у вищій школі ситуація краща, на філфаках, де є авторські курси з вивчення сучасної української літератури, а так звичайно, ніхто й ніколи не переб’є популярності Загребельного і Нечуя-Левицького, бо Фоліо й КСД будуть їх перевидавати багато-багато років і тисячними накладами. Я не кажану що це погано, але мені здається, що це збіднює, звужує можливості сучасних авторів і продовжує робити якийсь наш канон сучасної української прози дещо архаїчним.

Читачі хочуть повчання. Люко Дашвар страшенно повчальна, і вона пише про прозаїчні проблеми: боротьбу добра і зла, правду й брехню, любов і ненависть. І читачки захоплюються, що от нарешті знайшлася авторка, яка простими словами на простих життєвих прикладах говорить про такі от прекрасні речі, а не про парні/музика/наркотікі і ще щось там абсолютно від них далеке. Подумати, вийти на якусь проблематику читач може з найпримітивнішого на наш погляд тексту.

Ніхто так глобально не розв’язує світових проблем, як якийсь дядько в сільському нужнику, в якого порвана газетка замість туалетного паперу. От він її читає, і повірте, він на такі глобальні узагальнення виходить, що йому не потрібен текст як такий, йому потрібно у себе в голові мати систему поглядів і він їх може розвинути в будь-якій ситуації. Я в цьому плані завжди ратую не за те, щоб не було масової, а щоб цією масовою літературою, купованою, продажною широкими масами, були тексти трішки вищого рівня, ніж Люко Дашвар, Жанна Куява і так далі.

Хай це буде Оксана Форостина, якщо вона готова визнати себе масовим автором. Нехай авторками жіночого дамського роману будуть авторки рівня Сюзен й Елізабет Філіпс. І от коли я чую від наших письменниць, що фу, ми тільки назви її романів прочитали і що там «Нєжєнка», «Спічка», «Ти і только ти», нє ми такого писати не будемо. Завжди спрацьовує цей стереотип українського автора, народницький іще, ? автори повинні повчати, робити світ кращим, і далі уже йде весь наш пафос лаюків, любок і всіх інших учорашніх поетів, які зараз стали прозаїками, і на високому регістрі намагаються чомусь нас навчати і, так би мовити, до чогось закликати.

Моя улюблена тема ? тема загальнонаціонального героя. Забужко й Лиса похвалила, коли він став «Золотим автором» Коронації слова, і сказала, що «Століття Якова» ? це супертекст. Для неї теж немає ніякої суперечності між її рівнем і рівнем Лиса. І коли вийшов серіал «Століття Якова», від дуже багатьох людей ми почули, що класно, що нарешті, що українською, що про наші споконвічні страждання. Нації потрібен герой. То я за те, щоб таким героєм умовно стала українська Скарлет Охара, а не дядько Яків, який від кожної влади страждав, потерпав і який свій більш-менш героїчний вчинок зробив тільки напередодні свого століття, коли врятував дівчинку-наркоманку.

Звичайно, масова література має бути, і має витворювати тип популярного героя, але з цим у нас поки що не складається. Найбільше бракує статистичних досліджень, скільки людей прочитало Забужко і для кого героїня «Польових досліджень» стала таким от яскравим втіленням.

***

Тож дискусія закінчилася на екологічній ноті, а критики домовилися, що після Оксани Стефанівни проза все ж є, але це такі невеликі зарослі гігантської секвої, і щось так собі виглядає цей ландшафт. Побажали авторам, щоб вони зростали, чинили конкуренцію і затьмили, врешті, цей могутній стовбур. Хай буде ліс!

Світлини авторки

Чільне зображення Bob Staake / nytimes.com