Література на літо

Відома українська письменниця Оксана Забужко спеціально для Читомо

Після лекції в PinchukArtCenter мені надійшло багато запитань, серед яких найчастіше повторюване – от уже впродовж місяця! – про «шортлісти» нової української літератури («найкраще за роки незалежности»). Очевидно, що читацька потреба в таких списках, в умовах інформаційно незабезпеченого книжкового ринку (останній український книжковий журнал  – «Книжник Review» К.Родика – сконав у кризу 2009-го), є прегострою, і наскладали їх цього літа, схоже, нівроку, – принаймні я таких бачила аж три. Компетентно (чи хоча б за врозумливими критеріями) складеного з них не було жодного, зате був один із дуже комічно-претензійною шапкою («те, що читали, про що сперечалися і що залишиться» – ага-ага, спробуй перевір!).

Складається стійке враження, що люди насправді згадують не стільки пам’ятні ТВОРИ – скільки АВТОРІВ, ЯКІ МЕЛЬКАЮТЬ У ЗМІ. Чи треба пояснювати, що це «множини» хоч частково й перетинні, але все ж таки різні? (Винятком можна вважати перше місце Володимира ЛИСА із «Століттям Якова» у «топі» за читацьким опитуванням у соцмережах, але й тут закрадається підозра: чи це тому, що читачі справді полюбили гарну книжку, чи книжку полюбили тому, що В.Лис також і «народний синоптик»?..)

Тобто, головний дефект усіх цих списків, що найдужче ріже око, – то навіть не відверті «ляпи» та перекручення (хоч і таких є повнісінько), а кричуща ВІДСУТНІСТЬ у них низки дійсно «знакових романів», які й хітами свого часу були («читалися-обговорювалися»), і вже й «залишилися» в літературі – справивши вплив на послідовників (а це гіперважливий критерій об’єктивної оцінки – чи книжка «дає потомство», чи була всього тільки «шумовою одноденкою»!). Принцип один: раз автор зник із медій (перестав писати, виїхав, захворів чи, крий Боже, помер) – то, вважай, автоматично зник і з літературної історії. І ось це вже – вкрай небезпечний симптом, який, серед іншого, може означати, що ми не менш од росіян піддатні на інформаційну маніпуляцію (тьху-тьху, стукаю по дереву, щоб не зурочити!).

Читайте також: 7 збірок українських поетів,

написаних за кордоном, від Василя Махна

Тож не піару ради, а винятково в інтересах істини – на заповнення на наших очах штучно творених лакун-«дірок» на тілі нашої багатостраждальної укрліт, – додаю тут мої 5 копійок «свідка і учасника процесу». Не кажу, що це мої «улюблені книжки», – але те, що без них українська література доби незалежности немислима, жодному сумніву не підлягає.

Павло Вольвач, «Кляса» – перший наш пострадянський “індастріел», який по-біблійному «породив» цілий жанр (через 15 років перевиданий – непоганий критерій значущости!);

Василь Кожелянко, «Дефіляда в Москві» – перший хіт «альтернативної історії» (між іншим, гостро актуалізований останніми історичними подіями!);

Євген Пашковський, «Осінь для ангела» – можете любити або ні, але всі 1990-ті в нас точилась літературна війна «Андрухович чи Пашковський?», і принцип «горе переможеним» у літературі не працює – бодай тому, що без Пашковського не було б і Ульяненка (хвалити Бога, хоч його не забули!);

Василь Шкляр, «Ключ» – ууу, яка була радість і надія на «інтелектуальний український детектив”! (ще «Я, зомбі” Л.Кононовича в цьому ряду йшов, але дуже нещасливо в часі «розминувся» з зиґзагами книговидавничого ринку);

Брати Капранови, «Кобзар-2000» – класика сучасного українського масліту, за наявністю чи відсутністю якої «в топі» можна безпомильно судити про того «топу» професійність;

Світлана Пиркало, «Зелена Маргарита» – гучний дебют «покоління українських креаклів», що надовго визначив його стилістику;

Леонід Кононович, «Тема для медитації» (про цей роман я говорила на лекції в одній зв’язці з «НепрОстими» Прохаська, але він заслуговує й на окрему розмову, і я щиро здивована, що досі ніхто з критиків не завважив того «великого перелому» 2002-2003-го – коли нова українська література, «набравши тіла», водночас через Прохаська й Кононовича заговорила, за Шевельовим, «власним українським голосом»  – і цим, сама того не знаючи, на 5 років випередила головний європейський романний тренд, що тільки зараз стає мейнстрімом… а як ще додати, що того самого 2002-го я почала писати остаточний текст «Музею», то й геть цікаво наш сучасний «європейський профіль» вимальовується – за теорією відсилаю, знов-таки, до Шевельова, два обов’язкові есе з теми: «Від Коцюбинського до Росселіні, від Росселіні до Коцюбинського» та «Дон Кіхоти проміж нас («Народний Малахій» Жана Жіроду)», – а про «європейського Фортінбраса» після 2007 р. шукайте на відео лекції, коли його викладуть).

Топ-20 від Ростислава Семківа

Ну й нарешті, бонусом, – хоч і не романи, але куди ж без них: Лесь Подерв’янський («Герой нашого часу») і Богдан Жолдак («Прощавай, суржику!») – батьки нашої “мовної революції» та української інтернет-літератури (вся вона – з їхньої «шинелі», і нема на те ради!).

А кого всерйоз цікавить, «що читали, і про що сперечалися» за період 1992-2002 рр. – ласкаво прошу до нашого з Юрієм Володимировичем Шевельовим «Вибраного листування на тлі доби»: цілий культурний (і суспільний) процес «першої половини доби незалежности» там задокументовано in fluenti – куди краще, ніж я нині можу розказати хоч би й за 10 відкритих лекцій.

Словом, шановне панство, побільше читайте – і не лише з інтернету! Тільки так можна виробити собі власний «навігатор» у нашому книжковому морі – котре насправді значно глибше й цікавіше за те болото, яким воно може здатись на поверхневий погляд.

Топ-8 книжок сучасної прози від Тараса Антиповича

Чільна картинка life.pravda.com.ua