uncategorized

Окреслювати, нехай навіть побіжно, коло найкращих книжок певного періоду – справа невдячна. Обов’язково будуть ті, які можна було б зарахувати до списку, але вони туди не потраплять з тих чи інших причин. Тим більше, що справді хороших та якісних книг вже за останнє десятиріччя відчутно побільшало. Отже треба вказати на власні резони вподобання й подати якомога більше вибачень наперед. Врешті пам’ятаймо, що вибір завжди буде суб’єктивним.

Тому скажу спершу, чого я не вносив до списку найкращих текстів – одразу ж стане зрозумілою його відносність. Наприклад, я абсолютно переконаний, що найбільше вплинули на розвиток наших сучасних літературних практик ті книги, які з повним правом можемо назвати поверненими. Яких у нас не було, а тепер вони з нами: перевидання численних забутих та репресованих авторів 20-х та 60-х років, замовчуваних поетів 70-х.

Не буду навіть перераховувати, але погодьтеся, що повернення поезії Богдана-Ігоря Антонича, Миколи Зерова, Володимира Свідзинського, Василя Стуса, Григорія Чубая, прози Віктора Домонтовича, Валер’яна Підмогильного та Миколи Хвильового й багатьох інших мало просто епохальний вплив – не менший, а більший, ніж поява книг сучасних авторів. У тому й особливість, що масив актуальної, тобто важливої станом на зараз, літератури у нас ширший, ніж навіть той огром текстів, що видані упродовж зазначених у заголовку 25 років.

Читайте також: Топ, без якого наша література доби незалежности немислима, від Забужко

Суттєвий слід залишили антології, у яких побачили світ твори значної кількості тепер активних авторів: «Молоде вино», «Іменник», «Пси Святого Юра», «Дві тони», «Цілодобово», «Знак» (поезія), «Квіти в темній кімнаті», «Тексти», «Опудало» (проза), «У пошуках театру», «Страйк ілюзій» (драматургія). Їх, звісно, було значно більше, проте не всі помітні й помічені, не всі впливали на дальший розвиток середовища.

Неможливо також переоцінити вплив цілого потоку перекладів недоступної раніше зарубіжної літератури, окремі видання якої («Замок» Франца Кафки, «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста, «Улісс» Джеймса Джойса) є вкрай важливими і для українського літературного процесу.

Те саме можна сказати про повернення впливових теоретиків, наукових праць німецького філософа Мартіна Гайдеґґера, французького філософа і теоретика літератури Жака Дерріди, австрійського психолога Зиґмунда Фройда, французького історика і філософа Мішеля Фуко та інших, які важили й важать для розвитку нашого культурного поля не менше за художню літературу.

Тут же варто згадати резонансні праці вітчизняних літературознавців, як-от «Жіночий простір» Віри Агеєвої, «Поет як міфотворець» Григорія Грабовича, «Постчорнобильська бібліотека» Тамари Гундорової, «Національні шляхи поетичного модерну» Володимира Моренця, «Дискурс українського модернізму» Соломії Павличко, а також важливу антологію літературознавчих праць «Слово. Знак. Дискурс» Марії Зубрицької та Івана Фізера. Якщо говорити про впливові книги, то всі згадані й багато інших мають бути враховані теж.

Читайте також: 8 книжок з літературознавства: читати не можна забути

Тепер варто визначитися з критерієм: чому ці книжки, а не інші будуть у списку? Я не люблю поділу на літературу масову та високу, але є одне вперте питання, яке мені важить багато. Це зовсім просте питання, на яке до неможливості важко відповісти, а оскільки відповісти таки треба, то випадає користуватися водночас логікою та інтуїцією, причому незрозуміло в яких пропорціях. Отож: які з тих книжок, які ми зараз читаємо, здатні пережити наступні 25 років?

Цілком розуміємо, що від жанру тепер це не залежить. Чи будуть через 25 років читати «Дівчину з татуюванням дракона» Стіґа Ларссона? Певен, що так. А вже згаданого «Улісса»? Як бачимо, його вже майже 100 років читають. Й помітьте, це також стосується «Вступу до психоаналізу» Зиґмунда Фройда. А от на детективи суперпопулярного свого часу Ґастона Леру, що суттєво вплинув на Агату Крісті та Жоржа Сіменона, зараз увагу звертають якось менше.

Словом, у списку книжки останніх 25 років, які не просто були помітними свого часу й відтоді залишаються з нами, але також, на мій приватний погляд, будуть поруч ще довго.

Залишилося попросити вибачення в авторів й авторок дитячої літератури, яка так активно розвивається усі ці роки, що вони, звісно, достойні, окремого списку (за нас постаралася Барабука – 25 років українського дитліту: знакові твори, імена, книжки – Ред.). І так, є до трьох десятків авторів, яскравих і помітних на наших літературних теренах, але їхні сильні твори, що залишатимуться з нами (романи, знакові збірки поезій чи короткої прози), ще попереду. Критики чекатимуть на них, як лиш зубаті мешканці саван чекають граціозних антилоп. Натомість, у списку нижче – міцні й довготривалі тексти, яким хребет уже не прокусити.

Нова й незалежна література для мене починається не з БУ-БА-БУ, як би спокусливо не звучав такий варіант її датування. Знаковою й відмінною від доти читаного книжкою, що потрапила мені до рук наприкінці 80-х, була документальна повість Юрія Щербака «Чорнобиль». Такого типу література правди була поширена в охопленому агонією СРСР, але говорю про свій досвід: саме після тієї книжки зрозумів, що писати можна не по-радянськи – по-новому, по-іншому. Але ця повість не починає список – це лише затакт до нього.

Читайте також: Як усе було насправді: 6 книжок про українську літературу

Почати оновлення прози випало все ж Юрію Андруховичу, тому в списку будуть два найкращі його романи «Московіада» (1) і «Дванадцять обручів» (2) – обидва про поета (поетів), нову роль поезії, вагу інтелектуалізму та радість сексу, світло із Заходу та морок зі Сходу. «Перверзія» (3) залишиться чи не досконалим каталогом постмодерних прийомів письма, а «Лексикон інтимних міст» (4) – хорошою ілюстрацією літературного щоденника мандрів.

Чи не найбільш впливовою постаттю в сучасній українській літературі є Оксана Забужко. Це незаперечний факт, кому  і що у її життєвому пафосі чи літературному стилі не подобалося б. Поява «Польових досліджень українського сексу» (5) стала центральною подією у прозі 90-х: дискусія про нові ролі жінки, цінність літератури, українську ідентичність та багато іншого. Агресивний і сміливий текст, що, поміж іншим, підштовхнув до літературної діяльності ціле покоління молодих авторок прози.

використане зображення – ua-travels.livejournal.com

«Музей покинутих секретів» (6) залишається поки найоб’ємнішим та найглибшим сучасним нам романом, що водночас і препарує нашу дійсність, і апелює до тем пам’яті, історичної відповідальності тощо. Утім чи не найсильнішою в доробку Оксани Забужко є її мала проза, підсумована, скажімо, у збірці «Сестро, сестро» (7).

Читайте також: Ростислав Семків про сильних жінок в українській літературі

Надзвичайно плідним письменником, що реалізував себе в романах та короткій прозі різних жанрів, а також як укладач строкатих антологій та автор популярних нарисів із історії повсякдення Львова, є Юрій Винничук. Думаю, у полі зору читачів залишатимуться фантасмагорична «Мальва Ланда» (8) та львівська мелодраматична сага «Танго смерті» (9).

Загалом, хороших прозаїків усе більшає. Я просто переконаний, що далі ми щороку братимемо до рук нові й нові сильні тексти й з часом сягнемо отого заповітного числа 52 – якісна книжка від українських авторів щотижня. Тоді щойно зможемо говорити про розвинуту вітчизняну літературу.

Проте й зараз маємо яскраві спалахи, які вже не забути: «Андріївський узвіз» Володимира Діброви (10), «Воццек» Юрія Іздрика (11), «Дім у Бейтінґ Голлов» Василя Махна (12), «Непрості» Тараса Прохаська (13). Все це тексти про самотність, так чи інак. Найсильнішим прозовим текстом Сергія Жадана поки що залишається пригодницький «Ворошиловград» (14), а найбільш дотепними творами бачу текст-палімпсест «Кобзар 2000» братів Капранових (15), «Сатирикон ХХІ» – вибране Олександра Ірванця (16) та визвольно-гумористичні «Укри» Богдана Жолдака (17).

використане зображення – galinfo.com.ua

Читайте також: Іздрик: Час «Четверга» минув, урожай зібрано, гербарії закрито

Решта списку займає поезія й тут, як ми всі розуміємо, окрема збірка, про яку всі говорять, рядки із якої цитують, у перспективі може редукуватися до одного вірша або ж розчинитися у пізніших томах вибраного. У нас і справді багато хороших поетів: список тих, кого варто знати студентам філологічних факультетів років за 20-30 у мене нараховує більш як п’ятдесят осіб. Але тут у нас місця значно менше.

З іншого боку, є знакові збірки, які й залишаться збірками у вибраному чи без, є помітні видання, що вдало розгортають творчість знаних поетів чи поеток. Наприклад, така очікувана добірка «Триста поезій» Ліни Костенко (18), не менш вдалі книжки вибраного «Ми помрем не в Парижі» Наталки Білоцерківець (19) та «Друга спроба» Оксани Забужко (20).

Якщо про окремі поетичні збірки, то важать першочергово містичного крою «Поет у повітрі» Василя Герасим’юка (21) та «Снігові і вогню» Олега Лишеги (22), окремо також пам’ятатимуть «Екзотичні птахи та рослини» Юрія Андруховича (23) та збірку «Літаюча голова» Віктора Неборака (24). Збірка-попередження «Вогнепальні та ножові» Сергія Жадана (25), вочевидь, є найсильнішою із його поетичного доробку, що поки значно переважає прозовий.

Читайте також: 10 концептів, що рухають літературу

використане зображення – relax.com.ua

Наприкінці хочу висловити думку, яка мені виглядає особливо привабливою й тому повторюю її за кожної нагоди: не погоджуймося, що кількість місць у клубі хороших авторів обмежена. Це прагматика західних літературних канонів.

Інтенсивність сучасного нам процесу настільки висока, що кожен і кожна із доброї сотні активних зараз авторів й авторок потенційно можуть дати завтра сильний текст. А вже число улюблених нами, до яких будемо повертатися знову і знову, ніяк не увібгати у сталу цифру, навіть таку красиву та дзвінку, як сьогоднішіні 25.