Читомо > Література на літо > Що читала редакція «Читомо» цього тижня / 21 – 25 березня

Література на літо

Що читала редакція «Читомо» цього тижня / 21 – 25 березня

25.03.2016 0 Автор:

Ми продовжуємо читати. Цей тиждень ми провели «у компанії» із текстами Джона Краулі, Міленка Єрґовича, Стівена Пінкера, Томаса Ґлавініча та Еріксена Томаса Гілланда. Залюбки ділимося враженнями від прочитаного. Надихайтеся і будьте з нами.

Тетяна Петренко

petrenko

Джон Краули. Роман лорда Байрона. – М. : Эксмо, 2009. – 688 с.

У школі в підручниках з літератури обов’язково було багато сторінок з біографією письменників. Сторінок, які ми мали читати і за якими мали відповідати. Звісно, біографією це було важко назвати, бо пояснення, яким чином ці дати і місця навчання допоможуть зрозуміти тексти, вчительки не давали. Тому біографії ніхто не любив. Але одна біографія моїх однокласників все ж зацікавила. Вони довго обговорювали між собою, мав Байрон гомосексуальні схильності чи не мав, були в нього сексуальні стосунки з сестрою чи ні, питати вчительку про це чи краще промовчати? А якщо спитати, вона нагримає, спростує чи підтвердить цей факт? Біографію, до речі, було взято точно не з підручника. Натомість уривки з поеми Байрона не зацікавили нікого.

Цей шкільний епізод пригадався мені після прочитання «Романа лорда Байрона» Джона Краулі. Байрон писав поеми, а не романи, а сучасні читачі вкрай неохоче беруться до читання цього жанру. Я досі не розумію «Паломництва Чайльд Гарольда» і до прочитання східних поем вважала Байрона одним із найнестерпніших письменників.

«Яким би дивовижним мені не видавався «Дон-Жуан», я, проте, не в силах довго його читати. Мені б хотілося, щоб Байрон закінчив цей прозовий роман – якщо він не завершений, – а потім взявся б за новий, ще більш вдалий, а потім ще за один. «Дон-Жуан» – це sui generis, але в ту епоху довга оповідна поема вже видихалася, а жанр роману набирав сили. Уяви – Байрона читали б сьогодні, як Джейн Остін».

Тож Краулі береться написати за Байрона автобіографічний роман і додає історію-обрамлення про те, як цей роман зберегла від знищення дочка Байрона, Ада Лавлейс, як вона прокоментувала ті чи інші епізоди з роману і як, досліджуючи наукову спадщину Ади, було знайдено зашифрований нею роман її батька. Непоганий спосіб ознайомитись із Байроном, якщо у вас алергія на все поетичне. Зрештою, з «Іліадою» й «Одіссеєю» (і багато чим іншим) більшість із нас знайома не тому, що читала Гомера.

 

Ната Коваль

natakoval

Міленко Єрґович. Срда співає в сутінках, на Трійцю. ? К.: Темпора, 2014. ? 600 с.

Весняні сутінки проштрикує світло від фар, і на тлі безперервних клаксонів, вереску гальм і вогнів світлофора з’являється силует дівчинки, що пританцьовуючи, горланить пісню на все шосе.

«Пильнуй, із ким спиш ти,

Хто є про мені,

Взнаєш, що є жінка,

Коли осатаніє.

Пильнуй, кого призначиш

Ти на місце жертви,

А мене не спекаєшся,

Навіть вже і мертвої», ?

так співала Срда Капурова, а її великі чорні очі поглинали людей по той бік лобового скла. Але ніхто не думав так багато про Срду, коли вона була жива, як після її смерті. Ця ромська дівчинка — чи то українка, чи росіянка, чи молдаванка, а, може, все й відразу, — змусила усіх говорити про себе. Але цим вже бідоласі не зарадиш, бо лежить вона тепер у холодному морзі, та думки про неї займають голови аж п’ятьох чоловіків.

Лазар Хранілович милується шрамами на мертвому її тілі під час чергування, бо ж він працює охоронцем у морзі. Ловро Бабич розслідує її вбивство за незрозумілих обставин. Іле Мажара б’ють на допитах, бо ніби саме він вбив малу циганку, та й сам Іле вже схильний так думати.

Свєтлан Андраші з Товариства міжнародної солідарності «Крижанич» займається справою Срди, бо він захищає права іноземних мігрантів. Тома Ваха, що зустрів Срду на трасі й заманив до своєї машини музикою. Срда пов’язує між собою усіх цих чоловіків у детектив, але розгадка її вбивства на лише другому плані, бо чоловіки мають власні болючі історії, з яким їм потрібно розібратися.

Читаючи цей роман розумієш, що нічого не знаєш про Балкани. А плетива розповідей сербів, боснійців та хорватів настільки заплутані, що вже не можна сказати напевне, хто кому винен, і хто правий.

 

Анастасія Трепитьон

trepyton

Стівен Пінкер. Мова як інстинкт. – 1994 [Електронний ресурс] (Steven Pinker The Language Instinct. The new science of language and mind).

Як вважаєте, думка формується одразу словами якоїсь конкретної мови чи спочатку вона є чимось ефемерним, що потім оформлюється словами за потреби передачі її співрозмовнику?

Відповідь на це та багато інших запитань, або принаймні пожива для роздумів про мову і мовлення міститься у книжці відомого канадсько-американського лінгвіста Стівена Пінкера «Мова як інстинкт».

Почала я читати її кілька років тому у перекладі, але, зрозумівши, що всі приклади і матеріали дослідження базуються на англійській мові, а під час перекладу багато нюансів може бути втрачено, вирішила відкласти її до кращих часів і прочитати в оригіналі. І от вони – ці кращі часи – настали. Навіть уже після перших рядків тексту змінюється погляд на мову як засіб комунікації. Автор спростовує міф про те, що мова – це виключно соціальне явище, що діти під час опанування мови просто копіюють дорослих.

«Складно організована мова – універсальна, тому що діти фактично наново винаходять її, покоління з покоління, не тому, що їх цього навчають, не тому, що вони розумні, не тому, до для них це корисно, а тому, що вони просто не можуть цього не робити».

І з посиланнями на результати різних експериментів ця теза звучить досить переконливо. Заглиблюючись у деталі, усвідомлюєш, що різні мови мають багато спільного між собою, якщо не в лексиці, то в граматиці. І навіть доходиш до того, що легенда про Вавилон і одну спільну мову видається уже не такою нереальною.

Всі, хто відчуває себе в душі філологами і не вважає, що думати про слова – це марнування часу, може почати знайомство з цією працею.

 

Мар’яна Хемій

khemij

 

Томас Ґлавініч. Життя бажань. – Чернівці: Книги ХХІ, 2015. – 252 с.

Буває, що книжка не для тебе і, умовно, не про тебе. Читаєш довго, по краплинці: наче й цікаво, що там далі відбудеться з головним героєм, наче і співпереживаєш, та щось стримує від того, щоб таки довідатись його подальшу долю.

Так у мене склалось із «Життям бажань». Здається, нащо ж писати так багато про людину, що не може дати собі ради сама з собою. Може, я не хотіла знати, що ж там далі, бо впізнала себе в тому похмурому, невизначеному в житті героєві?

Його дні – вималювані сірим, його думки – як маятник: похитуються від одного до іншого, жодної визначеності. Похмурість проступає скрізь, супроводжує героя. Завершення ж роману (обережно – спойлер!) нагадало мій улюблений фільм братів Коенів A Serious Man. Можливо, якщо придивитись пильніше, знайдеться більше подібностей з ним?

Ще не все в цій історії я для себе розгадала, почуваюся не читачем, який вершить долі і смисли, а десь як той герой, котрий не знав, куди його заведе автор (Бог, бажання?), – безсилою, обеззброєною.

«Відповіді на життєві питання, які його турбували, він завжди шукав у коханні. У стосунках, де раз панує злагода, раз – суперечка, де раз один сильніший, раз – інший, де відбуваються чудесні й жахливі речі і де відчуваєш життя так, як ніде інде. Питання, чи є Бог, турбувало його менше, ніж питання, чи кохає його та чи та жінка і що він відчуває до неї, бо відповідь на те питання може для нього міститись у цьому питанні. Туди його тягнуло. Там його дім. Такі були відповіді. Він знав, що Ісус його не врятує. Але жінка може».

Питань після ночей, проведених над цією книжкою, більше, аніж відповідей.

 

Іра Батуревич

baturevych

Еріксен Томас Гілланд. Сміття і люди. Зворотний бік споживання / пер. з норвезьк. —

К. : Ніка-Центр, 2016. — 224 с. – (Серія «VIAE HUMANAE»).

 

Ну, хто купить таку книжку? Самі подумайте. А в мене серце стискається від жалю, що хтось скривиться на «сміття», і пройде повз. А що гірше – так ніколи й не прочитає. Я не втрималася й купила, бо твердо вирішила стати свідомим споживачем, а жодне інше наше видавництво досі не ризикнуло видати бодай щось на тему відходів. Тому «Ніка-центр» приємно вразили, бо таки видали, і це справжній хіт.

Це книжка, яка не може когось не стосуватися, оскільки, як пише Еріксен, «де є порядок, там завжди є сміття». Він пише про страшні речі: про одноразові пакети як «національну рослину», популярні курорти на місцях сміттєзвалищ, мафію, що контролює владу через сміття. Мабуть, це одне з небагатьох ґрунтовних, і головне – непересічних досліджень на межі екології, філософії та культурології.

Проблема, власне, особливо актуалізувалася після винайдення пластикових пакетів, тобто за нашого з вами життя. Але молодість цієї проблеми оманлива, бо загроза її зростає в геометричній прогресії. Все, що вам потрібно знати, щоб почати читати «Сміття і люди» – не існує пластика, що розкладається; не існує способу безпечної утилізації пластику, а утилізація під час виверження вулканів – смішний жарт PopSci; ви (так, саме ви) щодня споживаєте, викидаєте і відбираєте життя, даруєте світу рак і щодня голосуєте гривнею за те, щоб так і тривало. Ми всі надто звикли викидати.

«Пластик – це зомбі-матеріал, він ніколи не помирає, але й ніколи не живе. Ціна безсмертя – відсутність життя».

 

Також ми читали минулого тижня, не обійшлося без читання й у січні, грудні та листопаді.

 

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe