Новини

15 серпня у PinchukArtCentre розпочалася літературна програма «Біль пам’яті» до роковин трагедії у Бабиному Яру. Програму відкривала літературознавиця Ірина Старовойт із лекцією «Вголос, пошепки, мовчки: література і пам’ять про Голокост». Читомо відвідало подію і занотувало для вас найцікавіше.

Першим етапом пам’ятання, найважливішим свідченням, яке Голокост залишив на землі, були щоденники, які люди провадили ще в геттах або навіть по дорозі в концентраційні табори. Такі документальні свідченні залишилися завдяки тому, що були довірені або заховані у спеціальних місцях, а потім були розкопані за вказаними координатами. Найважливіші свідчення записані під час 1938-1945 рр. різними мовами.

Читайте також: Тема Голокосту в чеській прозі: Люстіґ, Павел, Ашкеназі

Коли німці вирішили покінчити з єврейським питанням, зробити Європу вільною від євреїв, вони розраховували на те, що буде знищено не просто людей, а буде знищено пам’ять про них. Тому за хвилею документальних свідчень від самого кінця війни починається перша хвиля публікацій автобіографічних текстів:

Читайте також: Аушвіц. Історії з концтабору

60-ті роки приносять зміни, тому що тема Голокосту із приватної переходить у юридичний дискурс. Треба сказати, що з 1948 року зміни відбулися: створили нову Декларацію прав людини, в якій було зазначено, яким чином на майбутнє можна попередити чи унеможливити подібні геноциди. Саме після 1948 року запроваджено статус політичного біженця.

І вже науковець-правник єврейського походження Рафаель Лемкін вводить поняття геноциду. Коли Лемкін формулював своє визначення, він прописав там дві складові – масові убивства та масові знищення іншим способом (наприклад, голодом) цілої категорії населення, неугодної політичному режиму за якимось признаком. Можна також сказати, що 60-ті – спроби комплементарного спогаду:

Читайте також: Нестерпна складність буття: література після війни

Зараз ми перебуваємо на території повної свободи. Я говорю про західноєвропейські країни, а з 70-их років можна говорити і про Північну Америку, США та Балкани, про країни, так званого, Третього шляху (загальний термін, яким позначають різноманітні політичні позиції, що намагаються поєднати економіку правих із соціальними програмами лівих – Читомо). Балкани теж пережили Голокост і до 70-их років цього голосу чутно не було. 1970-ті роки характеризувалися закріпленням назви і жанру:

Читайте також: Іншого кінця світу не буде: воєнна тема в українській літературі

Вже у 1980-90-ті роки відкривається нова документальна сторінка – усна історія. Це спричинило дві ініціативи: утворення проекту американського музею Голокосту та вихід фільму «Шоас: усна історія Голокосту», режисер якого – спадкоємець цієї травми, французький кінорежисер-документаліст Клод Ланцман.

Межі дозволеного у розмовах про Голокост розширюються у 1990-их після виходу у світ графічного роману Арта Шпігельмана. Його батько вижив у таборі смерті, а потім емігрував до Швеції. Над цим проектом Шпігельман працював 12 років. І в 1992-му видає першу частину роману «Миша». У коміксах є пряма алюзія на «Ферму тварин» англійського писменника Джорджа Орвелла, тому що головні дійові особи – коти та миші. З цим романом він виграв спеціальну Пулітцерівську премію та допоміг сформулювати ідею пост-пам’яті.

Читайте також: Три випадки з історії андеграундного коміксу

Соціальний престиж, тих хто вижив у Голокості, став особливо високим наприкінці 80-их років. Це приводило навіть до брехні щодо спогадів. Наприклад, швейцарець Беньямін Вількомірскі, народжений як Бруно Гросеан (ще одне прізвище Доссекер), у 1995 році видає спогади «Фрагменти: Спогади дитини війни». Але вже в 1998 році журналіст Даніель Ганцфрід виявляє, що спогади вигадані. Це показує не лише десакралізацію пам’яті, це показує міру комерціалізація пам’яті про Голокост. Мемуари про трагедію стають кітчем.

Ще одним важливим елементом з 1989-го року стає література про Голокост для дітей. З одного боку – це передчасне знання, з іншого – ніхто не знає, коли почати таку розмову. А також це наслідок неймовірної загрози того, що покоління свідків відходить і що страшний досвід так і не буде переданий онукам і правнукам. До того ж, Голокост у багатьох країнах з 2001 року стає частиною шкільної програми. Серед найпопулярніших книг:

Читайте також: Нам треба поговорити: 7 антимілітаристських книжок для дітей

Що ж в Україні? Пам’ять про Голокост повертається як закордонна пам’ять. Сучасні українці ніколи не уявляли таке явище у себе вдома і навряд думали про єврейську трагедію, коли цікавилися приватними спогадами.

Бабин Яр, Кам’янець-Подільський, Биківня, Янівська – це такі собі території терору, відомості про які радянська влада намагалася знищити. Півстоліття недосяжності перетворили їх у ландшафти пам’яті. Тому треба пам’ятати, що окрім сусідів у просторі ми маємо сусідів у часі.

Травма Голодомору опрацьована в Україні ліпше, ніж травма Голокосту. Ми можемо зробити співставлення обох трагедій. Адже обидва явища були невидимі для радянської влади, з ініціативами «з гори до низу» та тим, що є лише образ жертви. Треба зазначити, що і в українській літературі є твори і автори, які пишуть про це. Наприклад, до вищенаведеного переліку варто додати Ольгу Дучимінську («Еті»), Тараса Мигеля, Анатолія Рибакова, Євгена Наконечного, Ларису Денисенко («Відлуння»), Юрія Винничука («Танґо смерті) та Катю Петровську («Мабуть Естер»).

Читайте також: Мабуть Естер: історія одного лозоходіння

Завдяки глобалізації Голокост перестає бути тільки єврейською історією та уможливлює розказати інші історії геноцидів. За 75 років Голокост перетворився у найбільш задокументований та описаний злочин проти людяності.

Світлини з події:

Світлини Наталки Дяченко

Чільна світлина thinkstockphotos.co.uk