Новини

Кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету імені Івана Франка, поетка Ірина Старовойт під час Книжкового Арсеналу прочитала лекцію на тему: «Іншого кінця світу не буде. Воєнна тема в українській літературі (1914 — 2014)». Читомо подає уривки з цієї, безумовно, важливої лекції.

Науковець говорила про українські тексти, в центрі яких – травма війни. Тексти, які заважають жити в чистій, не обтяженій спогадами, сучасності.

«Режим видимості війни в українській літературі змінювався разом з режимом цензури, розуміння пережитого теж. Передбачувані спогади, писані під копірку кон’юктури, відійшли разом з епохою. У поколінні дітей та внуків війни – не прямої, а успадкованої травми – приховане й засекречене знання виходить наяв, вимагає нового синтезу колективної пам’яті і наштовхується на реальність нової війни», – вважає Ірина Старовойт.

• Під час і після І світової війни було дві спроби встановити українську державність – одна з центром в Києві (на руїнах Російської імперії), інша в Галичині (на уламках імперії Габсбургів). За нову державу Україна полягло чимало борців, не менше ніж за нову Польщу, Румунію чи Чехословаччину.  Але спроба ця провалилася. В результаті виписався антиукраїнський наратив (російський червоний і російський білогвардійський, польський, єврейський), а от з проукраїнським склалося гірше, та й той, що був, зазнав цензури, утисків, нищення.

• Парадигма пам’яті про Другу велику війну формується в декілька етапів: повоєння і так звана фронтова проза (квінтесенція якої «Прапороносці» Гончара), документальні фільми про деструкцію України з наголосом на її соціалістичній відбудові; 1960-і, коли усталюється офіційна пам’ять про війну, невіддільна від московської версії, пишуться і видаються спогади маршалів та генералітету, але в фарватері хрущовської відлиги і десталінізації пробивається й ускладнений паралельний наратив, часом контрнаратив у кіно, як от «Криниця для спраглих» та «Білий птах з чорною ознакою» ; 1970-і з акцентом на героїзм в людському вимірі, на «судьбу человека».

• «Чуже» і «своє» страждання заховано і проявлено евфемізмом окупація. На всьому підрадянському просторі тих, хто вижив в окупації, трактовано як недогромадян. Страшну стидку пам’ять про це я називаю пандемонічною. Така культурна пам’ять стає водночас образом-кліше і амнезією, текстом несумісностей. Конспірацією замовчування вона близька до дискурсу порнографії: обіцяє відкрити якусь остаточну таємницю, а замість того оголює біотіла у політичній технології, безликі одиниці в системі заданого насильства.

• Відстрочка в часі має значення, адже розмова тоді ведеться не так про самі історичні події, як про успадковану пам’ять та символічну травматизацію наступного покоління, про постпам’ять. Призупинена пам’ять, яка зазнала репресій, залишається політично і психологічно вибуховою для наступних поколінь. Поворот пам’яті, який ми зараз переживаємо, – це перехід від офіційної до інтерактивної політики пам’яті з наростаючим значенням історії в людському вимірі.

• Пам’ять про ВВВ, навіть саме вшанування 9 травня – це теж відстрочена і репресована пам’ять. Уже в 1947 р. Сталін оголосив 9 травня робочим днем і тема «великої перемоги» набула державного замовлення аж в середині 1960-х. Натомість спогади інвалідів, військовополонених, вивезених на примусові роботи, окупованих і переміщених осіб, дорослих жінок і дівчат лишилися не тільки незатребуваними, але й цілком таємними.

• У дослідженні амнезії як активного інгредієнта культури пам’яті справа не лише в тому, аби визнати, що забуття годі уникнути, а й в тому, щоб докладно пояснити, як нові майбутні можна сформувати через нові пропорції того, що пам’ятаємо, і того, що залишаємо позаду.

• Нумо позбуватися такого розуміння пам’ятання [Eingedenken], що бере минуле за якусь непорушну точку відліку і бачить теперішнє тим, що намагається взяти нас за руку і запровадити до цього твердого фундаменту.

• Зосередженість на пам’яті не самоціль. Ми пам’ятаємо для того, щоб кожного ранку просинатись і знати, хто ми. І для того, щоб свою пам’ять-досвід, пам’ять-заповіт передати як донорські стовбурові клітини в те майбутнє, в якому нас уже не буде. Надто дорогою ціною ця передача пам’яті відбувалася в Україні 20 століття. І досі вповні не відбулася.

• Одна з ключових проблем успадкування спогадів про катастрофізм тієї війни – це інтегрування негативних (страшних і стидких) елементів минулого у сучасну ідентичність внуків та правнуків Другої світової, яким випало жити, страждати і помирати у першій війні на території географічної Європи 21 ст. – війні на Сході України.

• З найкращих спроб – «Непрості» Тараса Прохаська і «Реставрація снігу» Івана Андрусяка. Але вони метафорично завуальовані, так що кожен читач може знову асоціюватися з потерпілою стороною. Щодо (не)пам’яті про довгу війну на винищення на східній Україні все ще складніше. Добрий роман про погані часи у Сновську біля Чернігова написав Анатолій Рибаков ще в 1970-х – «Важкий пісок», але він мав в умі радянську цензуру і тому сучасний читач знайде там чимало білих плям. У часи незалежності написана помітна проза про воєнні і післявоєнні травми та спроби їх подолання – це книги Жадана, Ірванця, Матіос, Майданської, Лиса.

• Надважливий роман Забужко «Музей покинутих секретів». Через метафору музеєфікації непроговореного, обірваного разом з життям і засекреченого цензурою досвіду роман дає прозирання у непрозорість – реставрацію, часто навгад, історії роду і спротиву системі у трьох поколіннях. Хоча й багатовимірна, переплетена і заплутана, історія прописана тут суто з української точки опору. Коли поляки читають цей текст, вони бачать чимало каменів спотикання, моментів, з якими морально не можуть погодитися.

• Загадка фрагментованої пам’яті про війну полягає у тому, що вона все ще у більшості своїй не розказана у місцях, де все ставалося. Справа не у викривленні спогадів, а в тому, щоб уважно прислухатися до багатьох нечутних досвідів, у які, виходячи з офіційної точки зору, важко повірити.

• Саме через вибуховий потенціал зараз ми витісняємо і не хочемо вглибати в тамту історію. Україна і так поділена, то нащо її далі тероризувати пам’яттю про страшне й непоправне? Разом з тим, момент для ревізії і консолідації нашої пам’яті не десь там у майбутньому, він, цей момент, тут і якщо не зараз, то коли? Є речники сходу і півдня України, але також чимало звичайних громадян, які досі переконані, що в іншій частині України живуть нащадки колабораціоністів, нацистів, злочинців. Коли так ставити питання, то пересічні західняки бачитимуть за Дніпром тільки нерозкаяних нащадків виконавців Голодомору, Голокосту і геноциду кримських татар. Це тавро, яке перейшло вже в четверте покоління. Кожний має у чому покаятися і розібратися. І література може стати і стає тут терапією.