Новини

Десята лекція з циклу «Як писали класики» від Центру літературної освіти була присвячена правилам письма та письменницькій майстерності автора культової антиутопії «1984» Джорджа Орвелла. Прочитав її видавець, критик і літературознавець Ростислав Семків. Слухачі дізнались про погляди на літературу і мистецтво, які Орвелл активно висловлював у своїх статтях і книжках.

Для тих, кому не вдалось побувати на лекції, Читомо записали найголовніше.

Література як інструмент трансформації суспільства 

Джордж Орвелл прожив доволі коротке життя, а його смерть викликала багато питань і чуток про спецслужби, які хотіли його прибрати, ? чи то радянські, чи то свої, британські. Письменник сильно схвилював аудиторію ? надто похмурими були передбачення, висловлені ним у романі «1984». Однак саме цим твором Орвелл увійшов до світової літератури та створив власний канон, а його творчість стала явищем, невід’ємним від загального літературного процесу.Джордж Орвелл був ангажованим автором, літературу він бачив інструментом трансформації суспільства та світогляду і був переконаний, що писати потрібно з прицілом на те, як текст буде діяти, як він впливатиме на свідомість читачів.

Письменник намагався дати у творі і метатекст ? пояснення до його художньої частини, він осмислював процес письма. Це добре ілюструє текст антиутопії «1984»: Вінстон (головний персонаж) постійно намагається вести щоденник, це відбувається на тлі заборони на особисті записи як такі (загальна риса вдалих антиутопій в тому, що державний апарат репресує вияви культури, різноманіття, індивідуальності).

Постійна присутність Великого брата

Для Орвелла писати ? означає діяти, а значить ? це вже злочин у межах такої репресивної системи, що свідчить про цінність письма для самого автора. Найбільший винахід Орвелла ? метафора «Сташий брат дивиться за тобою» ? засвідчила геніальність власного автора, дала можливість вважати його потужним політичним автором. Антиутопія «1984» фактично побудована на розгортанні цієї максими, в якій сконцентровано розуміння сутності влади. Це метафора стеження, погляду з-за спини, відчуття присутності когось незримого, хто контролює твої дії, дає можливість швидко і містко зрозуміти всю сутність тих анонімних систем управління, які постали у ХХ сторіччі, кожен представник якої, серед іншого і сам верховний правитель, теж залежить від цієї влади і насправді керується усвідомленням потреби відмовлятися від свободи.

Великого брата ніхто ніколи не бачив, хоч він постійно присутній у тексті: його зображення на великих постерах, на екранах, він може бути по-різному візуалізований, про нього постійно говорять, на нього покликаються. Це додає йому страхітливості, з одного боку, а з іншого боку, ?  знімає відповідальність.

У романі вловлена відкрита ще Фройдом психоаналітична дилема, коли страх вибору, страх свободи, страх перед невпевненістю, перед анархією обертається бажанням якоїсь тривкості, бажанням солідного центру влади, який буде все гарантувати, буде позбавляти потреби робити вибір і відповідно буде захищати. У «1984» людям щораз говорять, що на кордонах Океанії постійно йде війна, створюється відчуття, що суспільство постійно в небезпеці і, відповідно, логічним виглядає радикальне обмеження прав та надання владі можливості загального контролю.

Три крилаті фрази: «Незнання ? сила», «Свобода ? це рабство», «Війна ? це мир» окреслюють внутрішню, зовнішню та освітню політику Океанії, держави, зображеної у «1984», натякаючи на те, що вона постійно буде воювати, постійно позбавлятиме своїх підданих свобод і для того, а щоб ефективніше забрати у них свободу, триматиме їх в доволі примітивному стані.

Читайте: Поради письменникам від Тараса Прохаська

Майбутнє суспільство — без права на приватність

Інша метафора ? це  жахливе передбачення майбутнього як відбитку солдатського чобота на людському обличчі, що звучить з вуст О’Браяна (власне, він ? єдиний видимий представник системи). І це ще страшніше, ніж просто існування постійного контролю. Таким чином заповідається, що майбутнє не буде поважати індивідуальність та людськість.

Всередині ХХ сторіччя (а роман з’являється у 1949 році) Орвелл приходить до висновку, що майбутнє людства невтішне, люди не зможуть ні про що домовитись, гуманність та інші цінності будуть девальвовані, відтак ніяких інших перспектив немає. Якщо в чомусь і є надія (говорить Орвелл вустами Вінстона)  ? то це в «пролах» (каста в «1984») ? наївних, простих людях, які не замислюються над світоустроєм, над системою і, відповідно, вони найменше інфіковані нею. Але це песимістичне сподівання, бо «проли» не дуже добре усвідомлюють процеси, які відбуваються довкола них взагалі, і відповідно не ставлять собі за мету щось змінювати, їм і так добре: для них конвеєрним методом виробляють музику, літературу.

Жах зображеного Орвеллом криється у можливості існування суспільства, в якому ми не будемо мати приватності, права на інтимність, де все контролюватиметься, де за нас вирішуватиме хтось, хто має всю повноту інформації. Страх тотального контролю лишатиметься з нами, поки існуватимуть орвеллівські зразки системи управління (наприклад, суспільство, форма правління, ЗМІ у Північній Кореї).

Промовистою є кінцівка роману: Вінстон, який зрадив своє кохання, свої переконання, цінності, плаче, але не від болю, а від розчулення, від того, наскільки він любить Великого Брата. Відбулася метаморфоза: морально зламана людина (стокгольмський синдром) починає любити того, хто завдає їй мук, і переживати це як розчулення. Це виглядає дико, але в суспільстві тоталітарної Океанії (або тієї ж Північної Кореї) це виглядає цілком логічним. У своїй візії Орвелл дає зразок найбільш жахливого контрольованого суспільства, яке може існувати в реальності, тому роман «1984» ? це науково-фантастична антиутопія.

Перша антиутопія Джорджа Орвелла «Колгосп тварин», що вийшла в 1945 році, ? менш страшна, оскільки вона більш алегорична. Свині захоплюють владу, а це смішно. Те, що відбувається в «Колгоспі тварин», ? перший відгук автора на зміни в СРСР, на посилення позицій цієї держави, це алегорична антиутопія-казка.

Майже одразу з’явився і український переклад твору. Орвелл розумів ситуацію України, знав, що це поневолена країна, він навіть написав окрему передмову для українського видання «Колгоспу тварин». Перевидання твору вийшло друком 2015 року. Роман «1984» був написаний через три роки, у 1948 році (відома історія про переставляння двох останніх цифр у назві). У СРСР його одразу ж заборонили, перший переклад українською з’явився лише минулого року (обидва романи побачили світ у «Видавництві Жупанського»).

Читайте також: Олексій Жупанський

про видання перекладів в Україні

Як писати?

Спалах творчості Джорджа Орвелла припадає на 1945-1949 роки, можна сказати, що всі тридцяті роки він готувався до цього і через фікційні нехудожні тексти підбирався до написання антиутопії «1984». У своїх есе «Політика і англійська мова» і «Чому я пишу?» він дає поради щодо письменницької майстерності.

Надзвичайно впливове есе «Політика і англійська мова» ? квінтесенція того, як Орвелл бачить письмо:

• Ясність ? це порятунок.
• Не використовуйте довге слово, якщо вистачить короткого.
• Якщо ви можете викинути слово – викидайте його.
• Не вживайте пасивний стан, де можна вжити активний.
• Не вживайте іноземних запозичень, наукового жаргону чи сленгу, якщо можна використати розмовний еквівалент.

Є шоста його порада, яку, цитуючи Орвелла, дуже часто випускають:

• Краще поруште ці правила, ніж пишіть щось відверто безкультурне і дике.

Тобто ідеальний текст має змінювати читача на краще і водночас бути максимально простим і максимально зрозумілим. Кожне речення повинне мати сенс, якщо його немає ? випустіть це речення. Не варто використовувати метафори чи порівняння, фігури мови, які затемнюють текст, не дають йому влучати чітко. Також потрібно уникати кліше, затертих виразів та публіцистичності.

Це журналістські обмеження тексту, адже інколи ми читаємо прозу зовсім не через сюжет, як, наприклад, твори Кафки чи Джойса, ? слова працюють у них на красу вислову. Орвелл мислить навпаки: потрібно орієнтуватись на простоту вислову з прицілом на зрозумілість для будь-кого.

Політична мова в літературі і ЗМІ

Есе «Політика і англійська мова» ? памфлет проти того, що Орвелл називає політичною мовою. Він вважав, що англійська накопичила багато кліше, які нічого не означають: «Політична мова вигадана для того, щоб брехня виглядала правдою, а вбивство ? респектабельним» (наприклад, можна написати «убивати людей», а можна «ліквідовувати терористів»). Він веде війну проти кліше, які завуальовують дійсність.

Також Орвелл вказує, які питання має ставити перед собою автор для того, щоб всі попередні рекомендації працювали:

• що я намагаюся сказати?
• якими словами це найкраще передати?
• який образ чи вираз це добре пояснює?
• чи достатньо свіжим є цей образ, щоб мати найсильніший ефект?

Існує прямий зв’язок між тим, що має бути сказано і як має бути сказане. Бажання сказати має бути на поверхні, потрібно шукати слова, щоб це було якомога зрозуміліше. У передостаннє питання письменник вкладає ширший зміст і має на увазі образ не лише як дидактично-логічне поняття, бо інакше, слідуючи цим порадам, ми написали б щось на зразок прози Діккенса, щось дуже дидактичне, а тенденційність чи ангажованість має бути непомітною. Читач не повинен зрозуміти що його виховують. Неприкрита дидактичність викликає відторгнення. Антиутопія «1984» переконує у більш образний спосіб. У останньому питанні Орвелл виходить на сучасне розуміння естетики ? вона має зворушувати.

Травми і письмо

Есе «Ти і атомна бомба» (1945) переводить від попередніх правил до центрального твердження Джорджа Орвелла: переживання травми веде до появи сильних текстів. Орвелл впевнений, що треба достатньо сильно чогось злякатися, і це буде рухати письменником. Для нього це, серед іншого, усвідомлення того, що тепер ми живемо у світі, який може зникнути дуже швидко. Страх ядерного знищення дає Орвеллу поштовх до того, щоб писати.

У цьому переживанні секрет енергії, яка рухала письменником. Він вважав, що людство треба попередити про можливі наслідки, бо загроза більш ніж реальна. Звичайно, зараз ми менше переживаємо через ядерну загрозу, ніж міг переживати Орвелл у 1945 році, але на тлі останніх подій і заяв у російських ЗМІ ця тема повертається.

Есе «Чому я пишу?» (1946) ? ще один крок Джорджа Орвелла у програмуванні себе на написання великого твору, в ньому означено кілька пружин, кожна з яких в тій чи іншій мірі рухає автором:

• Відвертий егоїзм. Письменник повинен виглядати розумним, бути впізнаваним і жити після смерті. Література ? це засіб досягнення безсмертя, лист у вічність, який може нас зробити знаними для наступних поколінь. Автор хоче бути автором. Робота письменника ? боротьба за місце в каноні. Є небагато авторів, які, отримуючи відомість, переходять так у наступне десятиліття, а деякі романи, навпаки, витягуються з попередніх століть, і вони стають актуальними, є ж тексти, які популярні завжди. Головна мета автора, на думку Орвелла, бути популярним не тільки тут і зараз, а щоб ця впізнаваність трималася і далі.

• Естетичний ентузіазм. Потрібно писати так, щоб читач переживав естетичну насолоду, зворушення, радість і захоплення від описаної сцени. Багато хто хоче від літератури саме цього і буде ставити естетичний ентузіазм в основу мистецтва. Наприклад, Кафкою рухає більше естетичний ентузіазм, ніж відвертий егоїзм: свої твори, доручені Максу Броду і Дорі Діамант (остання коханка Кафки), він просив спалити. Дора залишилася вірна йому і спалила свою частину, і зараз ми можемо прочитати лише те, що зберіг Макс Брод.

• Історичний імпульс – більш важливий для письменників-реалістів. Це спонука розкривати правдиві факти для користі майбутніх поколінь (Умберто Еко, наприклад, намагається хоч і грайливо, але бути історично точним, його підручники ми можемо розглядати як точні реконструкції. «Відчуття завершення» Джуліана Барнса дає нам точну картину Англії в 1960-х роках, тут багато побутових деталей, яких не розповість жоден гід і жоден путівник. Якщо ми хочемо зрозуміти, як виглядала Венеція в першій третині ХХ століття, нам досить прочитати «Смерть у Венеції» Томаса Манна. «Круті хлопці не танцюють», «Американська мрія» Нормана Мейлера дають нам уявлення про Америку 1950-х. Всі ці твори відтворюють атмосферу, яка вже зникла, якої більше не існує, і нам це цікавіше читати, ніж наукові історичні тексти). Історичний імпульс ? це імпульс схоплювання часу. Відео і фото показує лише те, що показує, література ж дає можливість доуявляти атмосферу, і зображуване краще сприймається читачем.

• Політичний імпульс ? бажання підштовхнути світ у певному напрямку і змінити людей. Це те, що Орвелл бачить основним завданням. Він вважає, що ідеальний автор має, відштовхнувшись від свого відвертого егоїзму і перейшовши через стадію естетичного ентузіазму і неминуче прописування реалій, рухатися до бажання щось змінити. Чітка промовиста література, чіткий промовистий текст, який ставить собі завдання змінювати суспільство на краще, захистити систему цінностей, виходять з політичного (етичного) імпульсу. Орвелл, хоч і зазначає, що естетичний посил важливий, але головним бачить етичний імпульс. Перш ніж вирішувати проблеми у житті, потрібно запропонувати сценарії вирішення у літературі. Література повинна робити людей кращими.

Джордж Орвелл не заперечує, що автор має заробляти, але вважає, що великі тексти так не творять. Великі тексти творяться із попередніх чотирьох імпульсів, які не переводяться на меркантильну мову. Добрим автором рухає бажання великих тиражів не як засобу прибутку, а як засобу відомості. Треба прагнути не грошей, а слави.

Також поштовхом до процесу писання, за Орвеллом, є мікротравми, вони мають давати імпульси для того, щоб їх долати пізніше на папері від найдрібніших і до загального невдоволення (у випадку Орвелла це і дитячі мікротравми ? він ріс практично без батька, який, будучи держслужбовцем, залишався в Індії в той час, як маленький Джордж переїхав до Британії; потім травматичний досвід у школі з різними приниженнями). Але наша зрілість буде стояти на перешкоді проговорюванню цих травм: якщо ми будемо повністю зрілими очима дивитися на ці переживання ? ми втратимо енергію до письма.

Унікальність досвіду кожного

Одна з основних вимог ДОрвелла до письменника ? автор обов’язково має бути індивідом і обов’язково має проговорювати власний досвід – він унікальний, а ще краще, якщо він ще й травматичний – це дасть нам досконалий імпульс для письма.

Особисті імпульси Джорджа Орвелла ? це страх контролю і знищення, а також жага свободи і життя. Він дуже ліберальний, захисник цінностей, людина індивідуалізму: індивідуального підходу, індивідуального бачення.

Феноменальність Орвела в тому, що він міг передати своє хвилювання, свою занепокоєність аудиторії, тому у 1949 році всіх достатньо ефектно налякав, та так, що і досі цей переляк не минає. Антиутопія «1984» ? компендіум елементів, які позначають тоталітаризм.

Того, про що писав Орвелл, ми продовжуємо боятися. Це певна перспектива, яка все ще залишається з нами, і на початку ХХІ століття вона ближча до нас, ніж у 80-90-х роках, коли падала Берлінська стіна, розпадався Союз. Тоді можна було вважати, що Орвелл ? науковий фантаст, а ми успішно уникли небезпеки. Письменник надзвичайно перейнятий тим, що він хотів сказати, він намагався схвилювати аудиторію, попередити, адже «1984» ? роман-попередження.

Вам неодмінно буде цікаво:

Як писав Хемінгуей: де завгодно, «без дірок» і про знайомих

Як писав Кінг: під наркотики, не заради грошей, а заради страхів

Як писав Сартр: відповідально, ідеологічно і так, «щоб усім було боляче»

Як писав Рей Бредбері: про себе, оптимістично, по тисячу слів на день

Як писав Рільке: самозакохано, спонтанно, безсторонньо