Література на літо

Про війну завжди багато писали і говорили. Деяким письменникам просто здавалося, що війна – вдячна тема, хтось показував абсурдність війни, іншим потрібно було виговоритися, бо зазвичай говорити про війну легше, ніж мовчати.

Як на мене, найкраще про війну сказав Антуан де Сент-Екзюпері, який з неї не повернувся: «Війна – не справжній подвиг, війна – сурогат подвигу. В основі подвигу – багатство зв’язків, які він створює, завдання, які він ставить, звершення, до яких спонукає.

Проста гра в підкидання монетки не перетвориться на подвиг, навіть якщо ставкою в ній будуть життя або смерть. Війна – це не подвиг. Війна – хвороба. На зразок тифу».

У час градів і буків переважна більшість батьків стикається з проблемою: як пояснити дитині, що відбувається в Україні. Як знайти потрібні небанальні слова, аби визначити коротке слово «війна». На нашу думку, у цьому можуть допомогти антимілітаристські дитячі книжки. Ми для вас знайшли сім і розподілили їх за віком.

«The General»

Michael Foreman

Видавництво «Templar», 2010

Від 5 років

Письменник і художник Майкл Форман виріс у воєнному Лондоні 40-х років, його брати загинули на війні, а все дитинство минуло під настирливий акомпанемент вибухів і повітряних атак. 1961 року у вже мирному Лондоні Форман намалював огрядного Генерала, який потім став героєм його найвідомішої дитячої книжки «The General». Сюжет твору простий і зрозумілий. Генерал Йошпур дуже хотів стати Найбільшим Генералом на Світі. Одного разу, весь у медалях та орденах, він їхав собі у справах, та конячка генерала злякалася лисиці і скинула Йошпура на землю. Генерал побачив красу природи, відчув запах квітів і зрозумів, як чудово просто жити і вільно дихати повітрям. Головний герой вирішив більше ніколи не воювати, і тоді його назвали Найбільшим Генералом на Світі. Така по-дитячому безпосередня історія виграє насамперед за рахунок чудових малюнків Формана, який, до речі, згодом співпрацював з «Monty Python’s Flying Circus». «The General» з його зрозумілою лексикою також буде корисним для дітей, які тільки починають вчити англійську мову.

.

«Ворог»

 Давид Калі

Видавництво: «КомпасГид», 2014

Від 6 років

«Цю книгу по духу можна порівняти зі знаменитим антимілітаристським романом Ремарка «На Західному фронті без змін»», писало про неї The Wall Street Journal. «Ця оповідь, що вражає своєю щирістю і простотою, стане приводом для розмови про війну і шляхи вирішення конфлікту», зазначило School Library Journal. «Калі і Блок влаштовують абсурдну гру-очікування у кращих традиціях Беккета», так резюмує Publishers Weekly.

І це далеко не повний список компліментів «Ворогу» Давида Калі. То про що ж ця книжка? Втомлений солдат сидить в окопі і уявляє собі образ «ворога», який, якщо вірити твердженням командирів, вбиває дітей і нищить все навколо. Солдата поступово охоплює страх, адже він в окопі зовсім один. Нарешті головний герой розуміє, що війна не має особливого сенсу, тому її варто припинити. Для цього солдат вирішує проникнути у ворожий окоп, щоб нарешті побачити легендарного «ворога».

Важливу роль у цій книзі відіграють насамперед прекрасні лаконічні ілюстрації Сержа Блока. Головний герой, прописаний кількома чіткими лініями, нагадує малюнки Франца Кафки на берегах його рукописів. Та, на відміну від похмурого абсурдизму Кафки, ця оповідь сповнена відчуттям самотності й екзистенційної закинутості у світ, які однак завжди можна подолати. Книга «Ворог» отримала премію Міністерства освіти Франції, була перекладена десятками мов і адаптована для театру у Франції та Бельгії, але головне – її справді полюбили діти всього світу.

«Сімейна реліквія»

Петро Горелик

Видавництво «Clever», 2013

Від 7 років

Книга «Сімейна реліквія» є не класичним романом, а, швидше, збіркою історій, об’єднаних спільною тематикою. Досі цікавим, хоча й дещо примітивним після «Колекційної речі» Тібора Фішера, виглядає образ оповідача, точніше оповідачів, оскільки кожна історія має власного наратора. Міла, Квадра, Флора, Жан, Мишка – це ґудзики у старій бабусиній скрині, які пам’ятають минуле. Жан, наприклад, був ґудзиком французького кірасира Жана під час російсько-французької війни 1812 року. Він докладно оповідає співмешканцям скрині про важкий наполеонівський похід, пожежу у Москві, страх кірасирів і поразку французів. Історія Жана, якого тепер називають Іваном, не позбавлена реверансів у бік російської ідеї і цитат на кшталт: «Французи у цій битві були достойні перемоги, а росіяни виявилися непереможними», – від чого книжка, на мою думку, втрачає. Такий ідеологічний присмак можна пояснити тим, що Петро Горелик – не професійний письменник, а бойовий офіцер, який брав участь у Другій світовій війні, а потім викладав тактику у військовій академії. Отже, кожен ґудзик – трохи Петро Горелик, не зважаючи на зусилля автора абстрагуватися і часом навіть сприймати історію очима супротивника. Інші ґудзики пам’ятають Другу Світову війну, бомбардування, плавання далеким океаном, кабіну воєнного літака, вистави у театрі і паризькі салони моди. Загальний настрій книжки є виразно антимілітаристським, однак «Сімейна реліквія» естетично поступається таким творам, як «Ворог» Давида Калі чи «Він впав на траву» Віктора Драгунського.

«Хлопчина незухвалий»

Ред’ярд Кіплінґ

Видавництво «Навчальна книга – Богдан», 2014

Від 8 років

«Хлопчина незухвалий» – це не просто антивоєнна книжка, а справжній гуманітарний проект зі своєю історією. Відвідавши у 1899 році Південну Африку під час англійсько-бурської війни, Ред’ярд Кіплінґ вирішив підтримати солдатів за допомогою власного таланту. Цього ж року Кіплінг написав «Хлопчину незухвалого», і всі прибутки (а це немало – чверть мільйона фунтів) від продажу маленької книжки пішли військовим і родинам загиблих. Видавництво «Навчальна книга – Богдан» вирішило повторити проект Кіплінґа в нових умовах. Було видано книжечку «Хлопчина незухвалий» у перекладі Володимира Чернишенка, і кожен проданий примірник означатиме 5 додаткових гривень родині українського військового, що загинув під час АТО. Задля популяризації проекту лідер гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк написав пісню на слова Кіплінґа. Зараз книжку можна придбати у мережі «Книгарень Є» лише за 10 гривень. Must have – жодних роздумів.

«Бомба і генерал»

(зі збірки «Три оповідки»)

Умберто Еко

Видавництво: «Лаурус», 2013 р

Від 8 років

Ми, дорослі, звикли, що Умберто Еко – це вишуканий постмодернізм, медієвістика, блискучі праці з семіотики і постійна гра з читачем. Однак нещодавно Мар’яна Прокопович під редакцією Івана Андрусяка переклала для «Лаурусу» книжку дитячих оповідок Умберто Еко, яку автор склав ще у 90-х, а надрукував у Мілані у 2004 році. З трьох оповідань, які увійшли до збірки, виразно антимілітаристським є перше. Воно називається «Бомба і генерал» і оповідає про сумних атомів, замкнених у бомбі, і генерала, який будь-що хоче розв’язати війну..

Все закінчується традиційним хеппі-ендом: атоми вночі вилазять з бомб, які має скинути на міста всього світу генерал, тому бомби не вибухають, і люди по-хіпівські саджають у них квіти. Генерал змушений працювати в готелі швейцаром і червоніти щоразу, як йому роблять зауваження, бо «не був уже великим цабе».

Окремо варто відмітити чудові абстракціоністські ілюстрації Евдженіо Кармі, які перетворюють персонажів на геометричні фігури, точки і колажі. Здавалося б, де дитяча література, а де абстракціонізм чи колажі у дусі дада, однак малюнки Кармі настільки виразні, що їх неможливо не зрозуміти, витлумачивши, звісно, по-своєму. Отже, збірка варта прочитання, не лише через унікальну можливість побачити «іншого Еко», а й через прекрасні оригінальні малюнки Кармі, які точно зацікавлять дітей.

«Він впав на траву»

Віктор Драгунський

Видавництво «Самокат», 2013

Від 12 років

«Він впав на траву» – автобіографічна повість Віктора Драгунського, присвячена ополченцям, які брали участь в обороні Москви восени 1941 року. Вперше повість опубліковано у журналі «Москва» (№ 12 за 1961 рік), згодом її неодноразово перевидавали, завжди однак цензоруючи. Видання 2013 року із серії «Як це було» цікаве насамперед тим, що текст Драгунського вперше видано без купюр.

Події у повісті ми бачимо очима головного героя – юнака Міті Корольова. Мітя викликає щиру симпатію вже тим, що він неймовірно далекий від звичних для радянської літератури хвацьких пролетарів, які кидалися під танки і закривали собою амбразури зі свистячим «За СССР» на вустах. По-перше, Мітя ніякий не пролетар, адже мріє працювати художником-декоратором у театрі. По-друге, на відміну від радісних здорових радянських солдат, Мітя кульгавий, завжди самотній і на фронт його не беруть. З особистим життям у Міті також не складається: красуня-акторка Валя не хоче зустрічатися з кульгавим і прощається з ним по телефону, нова подруга юнака Дуня Табарінова мріє вийти за нього заміж, та Мітя досі безнадійно закоханий у Валю. У цій повісті війна майже повністю лишається за кадром, але її присутність постійна і настирлива: її чути у сигналах повітряної тривоги, у розмовах жінок у чорних хустках, у словах худої змученої дівчинки, яка мріє про те, як буде «підривати ворогів». Драгунський нікого не звинувачує і нічого не розтлумачує, жахливим у повісті постає не якийсь далекий ворог, а загальна атмосфера відчаю і безнадії. На відміну від світлих дотепних «Денисчиних оповідей», це повість трагічна, вона пронизана воннегутівською ідеєю непотрібності подій, які відбуваються. Наприкінці Мітю нарешті беруть у партизани, та це не виглядає як хеппі енд: «Корольов, можеш спуститися вниз до підвалу, знайдеш там товариша Андрєєва, покажеш йому цю записку, і він тобі видасть чоботи і ватник».

«Селепко Лавочка з Української Дивізії «Галичина»

Юрій Тис-Крохмалюк

Видавництво «Вечірня година», 1993 р

Від 14 років

Серед українських критиків модно залучати авторитет світових класиків, тому до словосполучень на кшталт «наш Кафка», «наш Пруст» додали ще «нашого Гашека» з «нашим Швейком». «Наш Швейк» зветься Селепком Лавочкою, і вперше Селепко побачив світ 1954 року у видавництві Середяка в Буенос-Айресі. Ілюстрував Селепка український художник А. Климко у дусі класичних ілюстрацій до Швейка Йозефа Лади. Львів’янин Селепко оповідає про свої воєнні пригоди під час Другої Світової у гумористичній швейківській манері: «Чому я з’їв дві порції ковбаси», «Придибашки під Бродами», «З оточення на Самбір», «Великі маневри й чим я блиснув».

Хто такий «склепко» ми дізнаємося лише у післямові від наратора. Ось як він це пояснює: «Отже, наприклад, селепком є людина, що відповідає так, як подаємо нижче:

— Що маєте в цій пляшці? — питає десятник селепка.

— Це вишнівка, голошу слухняно.

— Вишнівка? Ціла пляшка?

— Так, голошу слухняно, половина для мене, і друга половина для мого друга Юська.

— Гаразд, відпусти мені Юськову частину.

— Не можу, пане десятнику, бо Юськова частина є на споді».

Таких анекдотичних моментів у романі безліч, однак вони, як не дивно, не набридають.

Згодом виявляється, що нам досі невідомо, хто є селепком, і як їх вирізняти: «Поза тим селепко може попсувати вам смак на добру їжу й найкращу дівчину, може довести до роздратовання і гніву. Але селепко є теж сердечний і добрий друг, він віддасть вам усе своє, коли ви є в біді, він знає, що таке спільна доля, він цінить товариськість понад усе. Як бачимо з написаного, власне, ні Ви, Шановні Читачі, ні я не знаємо досі, хто такий селепко. І чим більше думаємо над цим словом, тим більше затемнюється нам картина і дефініція селепка, зате тим більш він нам чомусь подобається. Тому найкраще не думати, бо тільки нічого не думаючи прекрасно зрозуміємо, що значить “коханий селепко”, або взагалі селепко без ніякого додатку. Виходить з цього отже, що кожен з нас знає і не знає, що це за слово. А найгірше, що, врешті, ніхто не знає, чи він сам припадково не є селепком, селепієм, або, що гірше, селепом!»

«Селепко Лавочка з Української Дивізії «Галичина» через свою тематику викликав і надалі викликатиме численні дискусії, однак книжка, безумовно, варта прочитання як збірка гуморесок, інтегрованих у роман.

 Сім різних книжок, сім розмов про війну. Обирайте будь-яку чи всі одразу – із надією, що скоро ми знову зможемо говорити про щось інше.