Новини

Під час літературної програми фестивалю ГогольFest відбулася лекція «Незворотність як вирок і шанс: література, яку змінила війна». Євген Стасіневич, літературознавець, докторант «Києво-Могилянської Академії», літературний оглядач INSIDER, розповів про те, як катастрофа змінила літературу і чому Ельфріде Єлінек ненавиділа австрійців. Читомо побувало на заході і занотувало найцікавіше.

Література без Ремарка

Адорно Горкгаймер у Гейдельберзі theimmaterial.net

У цій лекції – ані слова про Ремарка. Бо, по-перше, він і так занадто популярний. По-друге, це автор, який писав після Першої світової війни. Але очевидно, що Друга світова «перекрила» Першу, адже остання є великою трагедією, проте – з усіма застереженнями – ще не катастрофою. І нас буде цікавити саме література про події  41-45 років, або й просто написана після того часу: широко витлумачена «поствоєнна» література. По-третє, поняття «втраченого покоління» дуже умовне.

Весь модернізм – найкраще тому свідчення, адже війна дивним чином відродила сили багатьох авторів. Після Другої світової таких сил вже ні в кого не було. Недарма Європа потім довгий час мовчить, адже це була трагедія інших масштабів, в межах якої відбувся ще й Голокост. Як згодом казали Адорно і Горкгаймер, поезія неможлива після Освенциму, бо це вже не та поезія, як її розуміли до того, а дещо інше.

Ненависть Єлінек

Ельфріде Єлінек у 1986 – ще до отримання нобелівки. zpravy.idnes.cz

Після Другої світової німецькомовна література потрапляє у дуже скрутне становище, адже їй не лише довелося виправдовуватися і каятися за гріхи нації. Німецьким письменникам треба було ще й щось кардинально змінити на рівні структури мови, аби витравити  з неї умовний «дух нацизму». Ганс Карл Артманн, Фрідріх Ахляйтер, Конрад Байер та інші представники німецькомовної експериментальної літератури крутили, розбирали і збирали мову, аби тільки витравити з неї звичну ідеологічну пласкість і незчисленні вірусні кліше.

Слово в німецькій мові можна розкладати на частини й так само легко складати, що не вдається настільки ж легко робити в інших мовах – це особливість того словотвору. І цього свідома нобеліатка Ельфріде Єлінек.

В основі сюжету її роману «Піаністка» – історія про тиранічну матір і її доньку, яка все життя живе із потребою зростити власний талант, якого насправді немає. Ці сімейні стосунки – метафора Австрії, яка досі живе під тиском своїх «великих», яких давно вже нема. Героїня апріорі має бути геніальною, оскільки вона виросла у відповідному колі, у цьому суспільстві.

У «Піаністці» фірмові елементи мовної деструкції відступають на другий-третій план, але основна інтенція письменниці зберігається: вона виносить вирок сьогоднішньому, але, по суті, досі пост-воєнному стану світу. «Я ловлю мову на слові», – каже Єлінек, намагаючись показати,  що мова часто бреше і у неї «за душею» насправді нічого немає. У своїй нобелівській лекції Єлінек чимало уваги приділила саме словам, які губляться на дорозі і потрапляють у повітряні ями, повітряні могили, а це вже пряма відсилка до «Фуги смерті» Пауля Целана: натяк на те, що конкретно призвело до  такої мовної інфляції.  Цікаво, що інша німецькомовна нобеліатка, Герта Мюллер, згодом  шкодувала, що слова у її текстах «постійно падають».

У цьому контексті  варто говорити про дві моделі людини. Після Майданека, Аушвіца і Голокосту як такого старої людини, людини Нового часу вже не існує, тому письменникам конче треба постулювати і намагатися зрозуміти людину нову, пост-голокостну. Або ж робити вигляд, що нічого не відбулося і можна без проблем рухатися далі. Проте тоді вони закидають себе і своїх читачів у «другу реальність», реальність банальних самооман і фальшивої художності, що затирає собою реальність першу – безпосередню. Але ж від того проблема нікуди не зникає. Ельфріде Єлінек часто грається із різними кліше: зшиває шматки реклами, пише у стилістиці «Бітлз», вивертає кліше «доби споживання» – і все це, аби показати, що люди знову пішли не туди, коли відмежувалися від трагедії і замість того, аби витворювати нову «теорію людського поля», знову відкотилися в архаїку і продукування суспільних міфів. Стара модель більше не працює, а над новою ніхто не хоче думати.

Читайте Іншого кінця світу не буде: воєнна тема в українській літературі

Ельфріде Єлінек зараз. www.singeluitgeverijen.nl

Це суспільство дратує Єлінек, але вона пам’ятає, звідки все починалося, у чому «корінь зла». Її головний роман «Діти мертвих» – це насправді  художній есей на 500 сторінок, у якому сюжет з’являється лише наприкінці. Якщо грубо і приблизно, то характер роману видається містичним: повернення давно померлих, яких не встигли оплакати і про яких просто вирішили забути.

«Діти мертвих» – про свідомість, побудовану на кістках, хоча й пам’ять про ці «кістки» відтіснена якнайдалі. Це півсотні сторінок майже чистої злоби, ненависті до австрійців і їхнього світовідчуття, ненависті до загальнонаціонального забування про Катастрофу. І хоч це не найкращий роман авторки, але він точно є найважливішим.

У Єлінек немає позитивної програми вирішення цих проблем. Говорячи про поголовно бридке оточення, вона ніби намагається відокремитись від нього, адже усвідомлення цих речей робить її, на перший погляд, вищою за решту.

Проте згодом виявляється, що навіть розуміння витоків трагедії не допомагає емансипації. І Єлінек злиться ще сильніше, бо досі є частиною такої Австрії і всього цього «культурного» австрійського бекграунду. Письменниці лишається тільки страшенно ненавидіти і тих, хто був причетним до національної травми, і тих, хто нічого не робить, аби її в нормальний спосіб спробувати залікувати.

З іншого боку, такої позиції тримаються й інші постаті австрійсько-німецької літератури. Серед найважливіших – драматург Томас Бернхард, прозаїк Вінфред Георг Зебальд, Петер Гандке, вже згадана Герта Мюллер. Неуникною потребою для них лишалося витравлення з мови тоталітарного духу,  духу «святої простоти» і все-розуміння. Але перш за все вони прагнули не втратити себе на руїнах європейського світу, віднайти і зберегти власне «я», хай воно й буде сто разів надщерблене і поламане смертоносними вирами епохи.

Читайте також: Свіжі книжки про тоталітарне минуле

Грасс і необхідність маргінальних героїв

Гюнтер Грасс www.penmai.com

«Бляшаний барабан» Гюнтера Грасса – це також посттравматичний роман. Основною його темою є спроба пояснити і прояснити ірраціональне через свідомість «химерної дитини». Адже неможливо помістити нормальну людину у ненормальне середовище і чекати, що вона стане для нього взірцевим дзеркалом. Саме тому катастрофу європейського буття можуть адекватно описати лише великою мірою девіантні персонажі: нормальний герой тут або збожеволіє, або не зможе нічого до пуття пояснити читачеві.

Це ми бачимо, наприклад, і у «Вільшаному королі» Мішеля Турньє, де протагоніст – маргінал із розвиненою патологією. Відбувається перемноження «кривизни» життя на «кривизну» персонажа – і з’являється шанс на більш-менш точне відображення того, що сталося.

Оскар Мацерат з «Бляшаного барабану» – головний герой роману, але його образ не має нічого спільного зі словом «героїчний». Тільки такі персонажі  можуть розказати нам про те, що відбулося насправді.

Читайте також Різні книжки про різні війни від Олександра Михельсона

Голокост без спекуляції – гроші на вітер

Джонатан Сафран Фоер www.john-adams.nl

Кажуть, якщо хочеш мати успішну книгу – пиши про Голокост. На жаль (хоча це й по-своєму логічно), зараз є автори, які відчутно спекулюють на цій темі. Як на мене, то треба назвати німецького письменника  Бернхарда Шлінка, але навіть більшою мірою «заслуговує» нашої уваги автор «Хлопчика у смугастій піжамі» Джон Бойн. Часом спекуляції у такій літературі складно вирізнити, але коли оголюють найбридкіше і найдраматичніше не для того, щоб зрозуміти персонажа, а задля «скандалізації» сюжету, коли такий контекст ніяк не пов’язаний з планом художніх цінностей тексту і  не працює, умовно кажучи, на краще усвідомлення «людини нового типу» – тоді можна говорити про відверту спекуляцію.

Перший роман Джонатана Сафрана Фоера про Україну «Everything Is Illuminated» – це ще не спекуляція, а от «Extremely Loud and Incredibly Close» побудований так, щоб ви плакали, і то багато. Перша трагедія (теракти 11 вересня), друга (Друга світова), а потім ще й Хіросіма з Голокостом: трагедії перемножуються, аби вже всі жили витягти з читача. Автор вибудовує хороші паралелі: бомбардування Дрездена накладається на бомбардування Хіросіми, а потім це все веде до 11 вересня в Нью-Йорку – проте спекуляції тут, як видається, чимало.

Ентоні Дорр deletterschuur.blogspot.com

Про Голокост з’являється багато хороших романів не лише через популярність самої «темної» теми. Справа в тому, що талановиті – а отже, чутливі – письменники тонко відчувають переломний момент світової історії і намагаються до нього повернутися і осмислити його по-своєму. Наприклад, Пулітцерівський лауреат Ентоні Дорр у романі «Все те незриме світло» оповідає сентиментальну історію про німецького хлопця і сліпу французьку дівчинку, які поступово ідуть на зустріч одне одному на тлі великої війни. Проте тут немає оголеної трагедійності, яка була у 70-х роках, а таке сюжетне аранжування можна пояснити потребою у специфічній – і заразом катастрофічній – історичній декорації для мелодраматичного тексту. Загалом, Дорр – це не найкраще, що трапилося останнім часом у літературі про той період.

Маркус Зусак play.google.com

Дещо сильнішим за Дорра виглядає австралійський романіст Маркус Зусак з його «Книжковим злодієм». Головним оповідачем роману виступає Смерть. Вона тричі опиняється поруч із маленькою дівчинкою Лізель Мемінгер, що живе у вигаданому містечку Молькінг за часів Голокосту, і переймається до неї симпатією. Звісно, що там, де з’являються війна і діти, чекайте на провокації та спекуляції, адже саме ці теми якнайкраще витискають із читачів сльози. Але Зузак долає цю спокусу: його роман – це приклад того, як писання про Катастрофу може видозмінити саму фактуру тексту, дати йому новий художній імпульс. «Книжковий злодій» – виважений роман, що не скочується у бік вульгарності чи сльозогінності.

Але якщо все це зводити до концтабору і дітей, до дешевої сентиментальності і газових камер – отримаємо «Хлопчика у смугастій піжамі» Джона Бойна: емблему спекулятивних текстів про Голокост. Роман, де всі найболючіші теми зведено воєдино, аби таки вже «добити» читача.

Майкла Чабон theamericanreader.com

Окремої уваги вартує роман «Пригоди Кавалера і Клея» іншого лауреата Пулітцерівської премії, Майкла Чабона. Це історія про двох хлопців: один живе у мирних Штатах, а інший приїздить до нього з окупованої Чехословаччини. Разом вони починають створювати комікси, придумавши супер-героя Ескапіста, який бореться із нацизмом. Себто те, що вони не можуть виконати в реальності – захистити свою сім’ю у Чехії і подолати Зло – вони роблять на сторінках коміків, в літературі.

Роман – типово американський, як і сам жанр коміксу, проте сюжет швидко «вистрибує» із пласкої оповіді про двох хлопців на тлі війни і стає вкрай симпатичною історією про пошук свого шляху і муки творчості, якою б вона не була.

Джонатан Літтел numerocinqmagazine.com

У лауреата Гонкурівської премії Джонатана Літтелла є все, про що йшлося вище: наратор-маргінал, Голокост, потяг до натуралізму. Часто «Благочестивих», товстелезний роман цього франко-американського автора, називають постмодерністським текстом. І тут цікавий момент: якщо модернізм немає чіткої прив’язки до Першої світової війни, адже цей напрямок починає формуватися задовго до її початку, то постмодернізм як літературний стиль і тип світовідчуття майже напряму пов’язується з суспільно-культурною ситуацією після Другої світової.

Та попри те, що роман Літтелла відсилає читача до корпусу текстів світової літератури, до системи класичних героїв та колізій «західного канону», його творчість не можна назвати постмодерністською. Автор радше повертає текст до «нової реалістичності» – не лише через зображення надреалістичних сцен погромів чи Освенциму, а й через те, які завдання ставить перед собою і нами письменник: спробувати вхопити і зрозуміти той ірреальний час, демонструючи його без прикрас, хоч і на певний «ігровий» лад – бо по-іншому просто не виходить.

Читайте також рецензію на книжку Війна і мир, що змінили Рондо

Трагедія крізь українську призму

Юрій Винничук sumno.com

«Танго смерті» Юрія Винничука – міцний роман, у якому йдеться про львівський Голокост. Це симптоматична історія про чотирьох друзів: німця, єврея, поляка та українця, які разом проходять крізь події війни, а згодом – Шоа і концтабір. На перший погляд видається, ніби Винничук написав щось дуже подібне на  реалістичний роман. Проте наприкінці твору тріумфує саме ірреальність і і містичність: виявляється, що в цьому концтаборі було вигадане і виконане «танго смерті», яке закарбувалося у пам’яті людей, які чули його перед стратою і реінкарнувались у 80-х роках.

Це знову-таки говорить про те, що страшні – поза площиною класичної раціональності –  історичні події потребують іншого, нереалістичного пояснення. Оте згадане подвійне викривлення оптики, яке може наблизити до правди.

Містичність творів, які переосмислюють велику історичну травму, є симптоматичною, бо ж неможливо написати великий реалістичний роман і при цьому все розповісти уповні. Треба «вистрибувати» з колишніх схем і намацувати інші – адекватні характеру подій – способи оповіді.

Оксана Забужко gazeta.ua

«Музей покинутих секретів» Оксани Забужко – більш традиційний роман. Крізь призму великої трагедії, яка постає осердям нової часу, авторка демонструє і легітимізує тяглість української нації і її історії, показує, що тут воювала геть не лише радянська армія і зводити все до перемоги радянського над фашистським ніяк не випадає. Забужко вирощує великий український літературний наратив на ґрунті великої народної трагедії – і трагедії саме українського народу, що він існував попри накинутий йому статус колоніального. Зрозуміло, що і в «Музеї» є перегини, в результаті яких ми отримуємо такий собі «соцреалізм навпаки»: ОУН-УПА стають чи не виключно хорошими, а радянські офіцери – чи не поголовно поганими.

Звичайно, читач це відчуває, хоча не так відверто, як у «Чорному вороні» Шкляра, для якого українці – то святі, а червоні – то виродки. Візія Забужко перш за все монументальна й антиколоніальна, вона складніша і розгалуженіша за пласкість і одномірність Шкляра, хоча побудова системи персонажів не може не викликати питань.

Читайте про 7 антимілітаристських книжок для дітей

Підсумки

Сьогодні література переживання і виписування-омовлювання воєнних травм не лише тримається «у топі» всіх престижних премій, а й є напрочуд популярною серед читачів. За такими книжками знімають фільми, ставлять вистави, нарешті, їх украй активно купують. Проте, як і всюди, тут є якісна проза, але є і спекулятивна белетристика. На щастя, в українській літературі можна спостерігати більше цікавих знахідок, ніж «сльозогінної» продукції. Що принесе ця війна – поки незрозуміло, головне, аби вона швидше закінчилася. «Велика кров» може «відсвіжити» літературу – це ми бачимо на прикладі літератури «втраченого покоління». Але також вона може призвести до великого історичного песимізму і ситуації, коли література капітулює перед викликами незбагненної і страхітливої – нелюдської і навіть позалюдської – реальності.

Чільна картинка – Richard Flint