Література на літо

В очікуванні літа Читомо продовжує читати і ділитися враженнями. Цей тиждень ми провели у компанії книжок Вахтанґа Кебуладзе і Соломії Павличко, Ровелла Рейнбоу і Льюїса Керрола. Як бачите, книги нас супроводжують і в дозвіллі, і в роботі. Діліться з нами прочитаним і ви!

Ольга Ренн

Ровелл Рейнбоу. Елеанор і Парк / переклад з англійської Світлани Колесник. – Харків: Віват, 2016. – 32 с.

Дивна назва, дивна обкладинка і ціла купа нагород та відзнак за найкращу книжку для підлітків. Чесно кажучи, не хотіла її читати (обкладинка мене аж ніяк не вабила), але одного вечора заманулося легкого і простого читання. Зрештою я вгадала і не вгадала одночасно: книжка дуже легко читається, а втім простою є лише на перший погляд.

У ній є набір усіх стандартних складників, що часто застосовуються у підлітковому жанрі: «новенька», «негарна, але насправді гарна», «перше кохання», «стосунки з батьками», «стосунки з вітчимом», «цькування у школі», «пізнання себе», «вибір» і тощо-тощо.

А разом із тим дуже пронизливо звучить тема домашнього насильства, якого зазнає і матір героїні, і її діти. Фізичні, психічні, емоційні та образи сексуального характеру, булінг у школі, бідність і злиденність сім’ї, безвідповідальність батьків, самотність, безпорадність та відчай – у такій атмосфері доводиться дорослішати Елеонор. На цьому фоні розгортається кохання двох підлітків-аутсайдерів.

«Нова дівчина зітхнула і зробила крок углиб салону. Ніхто на неї навіть не глянув. Парк теж спробував було не дивитись, але як можна не дивитися, скажімо, на залізничну катастрофу чи сонячне затемнення?! На позір ця дівчина без зайвого клопоту могла спричинити щось подібне».

Попри те, що в романі проговорюються важливі й часом страшні проблеми суспільства прямо, без будь-яких евфемізмів (а від цього сприймаються особливо гостро), «Елеонор і Парк» – мила і світла книжка, сповнена надією на краще, а місцями ще й дуже ніжна і сексуальна. А в моєму суб’єктивному рейтингові (несподівано) – ця книжка за емоційністю, легкістю і глибиною прирівнюється до, на мій погляд, найкращої підліткової книги, що була видана в Україні: «Маргаритко, моя квітко» Крістіне Нестлінгер.

Тетяна Петренко

Вахтанґ Кебуладзе. Чарунки долі: есеї. —

Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. — 160 с.

Останнім часом я читаю забагато різної перекладеної сучасної прози, яка мене неймовірно виснажує. Виснажує тим, що вона не погана і не хороша. Посередня. І от після 400 з чимось сторінок чергової такої книжки перехід до філософських есеїв Кебуладзе був чудовим контрастом. 150 сторінок виважених думок після 400 з чимось художнього белькотіння – це катарсис.

Кебуладзе пише про те, про що я теж часто думаю. Про щоденний екзистенційний вибір краси, про труднощі перекладу і те, що різні слова у різних культурах відсилають до зовсім різних речей, про інтелектуалів та інтелігенцію, межі між сучасним мистецтвом і побутом і багато про що ще. Він згадує письменників, яких я люблю: Гюїсманса, Вайльда, Кундеру; «Меланхолію» Ларса фон Трієра і «Солярис» Тарковського; філософів, яких я читала чи тепер планую прочитати. На відміну від деяких інших есеїстів, Кебуладзе не зачіпає злободенних соціополітичних тем, за що я йому дуже вдячна.

Під час читання есеїв я знаходжу те, що раніше шукала в романах першої половини ХХ сторіччя. Інтелектуальних розмов, ідей, паралелей моїм власним думкам. Це хороший інтелектуальний діалог, який приємно вести.

«Парадокс свободи полягає в тому, що кожну мить нашого існування кожен із нас приречений на підставі автономії розуму вільно обирати те, чи бути справді вільним, прагнучи до добра відповідно до власного індивідуального ідеалу, сприймати який ми навчаємось в естетичному переживанні вільної краси».

Марія Горбач

Льюїс Керрол. Аліса в Країні Див: дві книги в одній /

переклад з англійської В. Корнієнка за редакцією М. Габлевич та І. Малковича. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2001. – 264 с.

Часом, коли в розмові йдеться про ще не прочитану класику, почуваєшся ніяково, тим паче, якщо це щось із дитячої літератури. Але, прочитавши нарешті «Алісу в Країні Див/Алісу в Задзеркаллі», я була насправді щасливою, що познайомилася з цим твором саме зараз: певно, про дива найкраще читати тоді, коли їх найбільше не вистачає в житті. Звісно, в дитинстві було б більше віри у можливість усіх тих пригод, але віра в те, що мрійники рятують наш світ від буденності, лише закріплюється в дорослому віці після прочитання таких книг.

Складно говорити про твір, який відомий майже усім. Спочатку ще намагаєшся все зрозуміти, дивуєшся всім вигадкам, переважно абсурдним, але поступово занурюєшся в Алісин світ настільки, що з кожною сторінкою просто насолоджуєшся всіма пригодами та розмовами між персонажами і дивуєшся, коли в кінці розділу не сталося чогось несподіваного.

Дізнавшись про «задзеркальний» світ, в якому все навпаки, закономірно починаєш фантазувати, як би виглядало власне життя у такому світі, і мимоволі починаєш задумуватись: то хто кому сниться?

«- Завітай до кого хочеш: у них обох не всі вдома.

– Але я з такими не товаришую, – зауважила Аліса.

– Іншої ради нема, – сказав Кіт. – у нас у всіх не всі вдома. У мене не всі вдома. У тебе не всі вдома».

Катерина Котвіцька

Соломія Павличко. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського. – К.: Основи, 2016. – 400 с.

Українська гуманітаристика часто видається складною і нагадує незрозумілий будинок з прибудовами, надбудовами і підземними ходами. Часто всі ці псевдонаукові прації залишаються недочитаними і йдуть у забуття ці кількасот сторінок, які часто не в’яжуться в єдине ціле і позбавлені будь-якої мети.

Але трапляються такі книжки, від яких відірватися складно, а 400 сторінок знайомлять тебе з ще більшою кількістю цікавих праць, які потрапляють в букліст. Таких мало, але для мене вони складають канон української науки і упорядковують хаотичність у розумінні загального контексту.

Така історія у мене з першою перевиданою «Основами» книжкою Соломії Павличко із «золотих запасів». «Дискурсом модернізму» я колись структурували у своїй голові світ української літератури, а тепер час окремих персоналій. Складний світ Агатангела Кримського Соломія Павличко розкриває через психоаналіз та студії з ґендеру і квіру. Особиста драма автора й героя накладається на загальний національний, соціальний і політичний контексти.

Поза тим, поруч з складним завданням не загубитися у трагедії особистості найвідомішого сходознавця, авторка дуже вміло вплітає літературознавчий дискурс. 

Легкий стиль письма, ґрунтовний та виважений виклад роблять у моєму особистому каноні українського літературознавства останню працю Соломії Павличко чи не найкращим зразком наукового дослідження. Це вдалий вибір для тих, хто відчуває потребу в якісному і цікавому інтелектуальному чтиві.

«Саме він найглибше відчув, пережив і найсміливіше втілив у літературних формах типові європейські дискурси перелому віків  – дисгармонії людської душі, її діонісійства, декадентського гедонізму, екзотичних пристрастей саме він зазирнув у темні глибини людського «я».

Що читала редакція Читомо  минулого тижня, а що на початку травня

І звісно, у квітні ми теж читали.

Так-так, і 21 – 25 березня без читання не обійшлося.

Зрештою, як і на початку березня.

Чільна світлина  flickr.com/ardemonia