Інтерв’ю

По збірці в рік – так цілком можна охарактеризувати творчу діяльність поета, філолога й літературознавця Юрія Завадського. Але сьогодні ми не про його поетичні видання і навіть не про коло його наукових зацікавлень, як-от зорову поезію, фонетику чи гіпертекстуальність. Ми поговорили про видавничий бізнес, хоча бізнесом назвати видавництво, що спеціалізується на поезії, важко. Про те, як крок за кроком «Кроку» вдається не тільки триматися на плаву, розширювати коло знайомств із відомими закордонними поетами, а й навіть продавати їх в Україні – у розмові з директором.

– Видавництво «Крок» спеціалізується саме на виданні поезії. Чому саме поезія і чи продається вона зараз в Україні?

– Так, від самого початку ми називали видавництво «Крок» поетичним. Поезії у нас багато, і це недивно, оскільки засновники видавництва я та Юрко Матевощук – поети, і, звичайно, робимо те, у чому розуміємося найбільше. Проза прийшла пізніше, швидше, навіть прийшла до нас проза у перекладах, бо все-таки одна з цілей нашого видавництва – відкривати українцям твори авторів, яких вони раніше не читали. Ми не передруковуємо щось старе, ми видаємо те, що в Україні ще ніхто не видавав. Тому проза прийшла, хотіли ми того, чи ні. У нас навіть є такі прозаїки, які ненавидять поезію, і їхні книги прекрасно продаються.

Зрозуміло, що рівні продажу поезії нижчі за рівні продажу прози, але є і така проза, яка взагалі не продається. Тобто не треба мати ілюзії, що якщо я почну писати прозу, то мої книжки відразу почнуть продаватися. Є, наприклад, поети, книжки яких користуються величезною популярністю. Поезія – це така річ, що й читається дуже часто нелінійно, по одному тексту, а не цілою книжкою. Відповідно, хтось може купувати книгу автора задля одного вірша. Поезія – це щось дуже особисте, тому вона, напевне, важче добирається до кожного читача, важче знаходить собі споживача.

– Чи вплинула якось криза в країні на роботу видавництва?

– Якби не криза – ми б зробили втричі більше. Хоча це сталося через коливання курсу валют. Насправді кризи як такої нема, все дуже штучно виконується. І нас стримує лише те, що держава стримує нас. Ми хочемо платити людям за роботу, хочемо розширятися, створювати робочі місця, але ми не зацікавлені в тому.

Деякі видавці, на жаль, не справляються з такими кризовими умовами. Прикро спостерігати, коли дехто зникає. От, в Тернополі, наприклад, практично ніхто не видає зараз художньої літератури. А якщо й видає, то в мізерних накладах. Це дуже зле, тому що прекрасно існувати в середовищі економічному, в якому дуже багато конкурентів.

– Загалом ви ще молоде й мале видавництво. Але чи є у вас програма зростання – чи скориговується вона завдяки читацькому попиту на ту чи іншу книжку?

– Ми вкрай самостійні та робимо свою справу. Наголошу на слові «свою». Ця літературна cosa nostra аж лякає часом своєю силою. Попри те, що ми де юре мале видавництво, ми маємо великий «штат» фралансерів, ми набули кілька бестселлерів, і нас знають поза Україною. Я сам роблю цю справу у власне задоволення – це найголовніше.

– Два роки тому ви започаткували поетичний конкурс «Dictum»  від видавництва «Крок». Чим він відрязняється, наприклад, від конкурсу Смолоскипа?

–  Так, у видавництва «Крок» є такий конкурс. Його заснував мій партнер з видавництва Юрій Матевощук. Dictum – конкурс, що не має будь-яких вікових обмежень, але з однією умовою – тексти завжди приймаються лише українською мовою. Конкурсу вже два роки, і цьогоріч він теж обов`язково відбудеться. Переможцеві «Dictumu`у» видавництво «Крок» видає книгу, у серії української поезії від нашого видавництва.

Цей конкурс відбувається завжди дуже інтенсивно. Ми збираємо матеріали від учасників лише місяць, потім, за 15 днів, журі визначає 10 фіналістів, і вже на гала-концерті ми оголошуємо трійку переможців. Згадую, що перший гала-концерт конкурсу ми провели у Тернополі, а вже другий, відбувся більш масштабно, оскільки проходив під час Форуму видавців у Львові. Взагалі конкурс набув досить великої популярності серед авторів, адже ми отримуємо дуже багато заявок на участь за досить короткий термін. Здається, у 2013 році було приблизно 370 заявок, а конкурс проходив вперше. Тобто, журі досить складно опрацьовувати таку велику кількість матеріалу за 15 днів.

Журі у нас щороку змінюється, але дехто залишається. Наприклад, Василь Махно був у журі два роки підряд. Також минулого року у журі була Юлія Мусаковська, переможиця конкурсу у 2013, можливо, цьогоріч у журі буде й Томаш Деяк – переможець 2014 року.

Є у цьому конкурсі завжди щось неочікуване, якась несподіванка. Наприклад, у 2013 році я дуже сподівався, що виграє Юлія Мусаковська, вона й виграла, а от в 2014 році виграв Томаш Деяк, на що я насправді не розраховував. Це я до того, що оцінювання на конкурсі є досить об`єктивним, бо інколи в лідери виходять ті люди, на перемогу яких я як член журі навіть не сподівався.

– Яка книжка годує видавництво?

–  Зараз навіть сказати тяжко. В нас є просто найпопулярніші книжки. Можна, наприклад, по ТОП-20 «Книгарні Є» подивитись – півроку з ТОП-ів не виходили книжки Івана Байдака: ця книга йде надзвичайно успішно, її читають, перечитують. Зараз дуже добре продається серія перекладної поезії.

– Як ви дійшли до перекладної поезії?

– Ми почали видавати перекладну поезію з книги Раґнара Стрьомберґа, антології – «18 поетів із Гетерборга». Дизайнером серії є Ілля Стронґовський. Відразу після цієї книги вийшла збірка Суліни Тусітала, поетки з Нової Зеландії. Далі ми заглибились в новозеландську тему, випустили кілька книжок, наприклад, збірку поезій Альберта Вендта, професора, видатного письменника, відомого в усьому світі. Також вийшли книжки Карло Міла, Дарен Камалі та Роберта Саллівена. Це також достатньо відомі представники новозеландської поезії.

Всі автори, котрих ми видали, непересічні постаті в літературі, тобто, це професори, викладачі, котрі навчають студентів літератури, люди, котрих читають навіть у школах. Також в нас виходили переклади творів каталонських авторів.

У цій серії вийшла книга Енріка Казасеса – класика каталонського авангарду. Також в цій серії ми видали книгу фінського поета Ристо Раса та ісландець Еміль Хьорвар Петерсен. Ця наша серія буде продовжуватися, вона безкінечна.:) Зараз ми почали перекладати білоруську поезію, і це займає багато нашого часу та зусиль.

– Вважаєте, що в Україні зараз є попит саме на перекладну поезію?

– Так. Наприклад, Книжковий арсенал нам цього року довів, що так, така поезія користується попитом. Ми приїхали додому без жодної книжки з цієї серії. Всі розібрали.

– Яким чином відбуваються домовленості з іноземними поетами?

– Спочатку ми дивимося, хто в країні є такий гарний. Потім намагаємося увійти в контекст літератури тієї країни, автора якої перекладаємо. Звісно, це буває складно, адже я ж не знаю усіх мов, не знаю фінської, ісландської. Інколи, буває, що перекладач сам захоче перекладати когось. Тоді ми шукаємо того автора, домовляємось, підписуємо контракт на права.

Стосовно поезії з Нової Зеландії, яка надзвичайно нам йде, то я постійно знаходжуся в контексті тієї літератури, вивчаю її, підшуковую авторів, а вже потім домовляюсь з ними про права. Не з усіма авторами легко домовитись, тому інколи виникають затримки з виданням книг, та й, власне, це досить дорого. Зазвичай про права домовляємось із видавництвами, а не самими авторами.

Ціни відрізняються країна від країни, а дивує найбільше те, що великі й багаті видавництва не ставлять супервисоких цін, вони глибоко зацікавлені в просуванні своїх авторів у світі, особливо коли йдеться про австралійців чи новозеландців, котрі мають особливі сантименти до Європи та хочуть бути в тісних взаєминах з усіма нами.

– А чи можна сподіватися, що якийсь ваш автор приїде до нас? Чи це ще дорожче за купівлю авторських прав?

– Традиційно подорожі авторів до України фінансують тамтешні установи, і на такий вид допомоги можна сміливо розраховувати. Вони щасливі потратитися на те, аби хтось із них приїхав до нас. Ці кілька років ми домовилися не лякати своїх друзів-авторів із далеких країн Україною, бо воєнний стан хочеш-не хочеш викликає певні сумніви. Тому цього року, наприклад, приїдуть європейці.

– Для того, аби книга вийшла цілком вдалою важливим є її зовнішній вигляд. Хто працює над дизайном книг вашого видавництва, і чи задоволені ви своїми виданнями?

– Так, задоволений, але не всіма, тому що досить часто я вимушений йти на певні компроміси, бо мені хочеться, аби все виглядало більш строго та страшно.:) Найбільше ми співпрацюємо з дизайнером Іллею Стронґовським, хоч він теж не подаруночок.:) Але насправді це дуже цікава співпраця, тому що він розуміє, про що йдеться. Він розуміє наскільки воно має бути свіжим та екстремальним.

Я теж хочу чогось такого надзвичайно свіжого, і хочу, щоб дизайнер який працює над книжками, не робив те, що хочу я. Хочу, щоб він мене переконав, або, хоча б, попросив мене повірити у те, що він знає, що він робить.

Той дизайнер, який робить те, що я скажу – це мій комп`ютер, за яким я можу це робити сам. Саме ця свобода, яку ми даємо художникові, і приваблює дизайнерів до нас. Кілька книжок в нас робили інші люди, не такі відомі як Ілля. Також в нас є люди, як регулярно та професійно займаються версткою, що теж дуже важливо для вигляду книг.

– Чи не виникало з початком війни видати якусь збірку воєнної поезії?

–  Від початку Революції, всередині видавництва у нас була домовленність, що ми не будемо спекулювати на цій темі. Звісно, не хочу ображати своїх колег-видавців, але я сам не хочу видавати подібних книжок, тому що в будь-якому разі це буде виглядати так, що я продаю ці книжки, коли інші воюють.

Не хочу цього робити, тому взагалі відсік цю справу. Я розумію, що люди все одно пишуть, і, можливо, це потрібно для підтримки бойового духу. Але я все ж вважаю, що для підтримки того ж бойового духу краще купувати набої та «згущонки з тушонкою», а не книжки видавати.