Читомо > Література на літо > Що читала редакція «Читомо» цього тижня / 18 – 22 квітня

Література на літо

Що читала редакція «Читомо» цього тижня / 18 – 22 квітня

22.04.2016 0 Автор:

Ми, звісно, цього тижня читаємо менше, ніж зазвичай. Бо Книжковий Арсенал – це не час для читання, а полювання за новими книжками, знайомство з авторами і безліч вражень. Та вас без постійної рубрики залишити не можемо. Цього тижня у книжковому меню –  фастфуд від Еріка Шлосера, незриме світло від Ентоні Дорра, «Зниклий безвісти» Франца Кафки, «Порох із драконових кісток» Володимира Арєнєва та коротка проза Тараса Прохаська.

 

Галина Листвак

lystvak

Шлоссер Э. Нация фастфуда /пер. с англ. А. Логвинской. –

М. : Манн, Иванов и Фербер, 2016. – 304 с.

Ця відома книга американського журналіста Еріка Шлосера вперше вийшла ще у 2001 році і дуже швидко стала світовим бестселером. У 2006 році за нею зняли фільм, який був номінований на Золоту пальмову гілку Каннського кінофестивалю. Книгу декілька разів перевидали з підзаголовками What The All-American Meal is Doing to the World та The Dark Side of the All-American Meal. Англійською навіть вийшла версія для підлітків Chew On This: Everything You Don’t Want to Know about Fast Food у співавторстві з журналістом Чарльзом Вілсоном. Окремі уривки з неї могли трапитися вам у блогах про здорове харчування (і про здоровий глузд, якби раптом такий блог існував).

Шлосер розповідає про те, що ідея швидкого харчування стала втіленням «американської мрії» і невід’ємною частиною сучасного життя США. Хоча автор говорить і про вплив маркетингових прийомів великих корпорацій (особливо на дітей), більше його цікавить якість самої їжі.

Як насправді створюють та обробляють продукти харчування – причому не лише фастфуд і газовані напої, про шкоду яких і так знають, а практично всі, на які тільки можна натрапити на прилавку? Адже більшість продуктів втрачає свої смакові якості при обробці – тоді для них використовують аромати, які є дуже ефективними підсилювачами смаку.

Фактично «Нація фастфуду» могла б стати страшним сном Патріка Зюскінда. Уявіть собі, що замість одного майстра запахів Гренуя працює ціла індустрія «парфумерів» нового зразка – хіміків і флавористів (фахівців із запаху); замість одного парфумера – гігантські корпорації з лабораторіями ароматичних добавок.

«Створюючи смак їжі, флаворист повинен завжди враховувати «присмак» їжі – унікальне поєднання текстури і хімічних сполук, які впливають на сприйняття аромату. Присмак можна «відрегулювати» за допомогою жирів, смол, крохмалю, емульгаторів і стабілізаторів».

І це не вигадка фантаста чи конспіролога. Будь-який запах можна синтезувати, каталогізувати і закупорити у пробірку. Так само можна змусити будь-яку субстанцію невизначеного вигляду і смаку апетитно духмяніти шашликом, печеним на повітрі і пропахлим димом, чи соковитими вишнями, чи свіжоскошеною травою (ну, оце останнє з’їсти, мабуть, не схочеться).

А описи обробки м’яса взагалі можуть перетворити читачів у затятих вегетаріанців і змусити думати, що ГМО – не найгірше, що може опинитися в тарілці. А ще – уважно і навіть параноїдально відстежувати складники продуктів на упаковці. Хоча б для заспокоєння.

 

Інна Мочарник

mocharnyk

Ентоні Дорр. Все те незриме світло / пер. з англ. О. Гординчук. –

Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. – 352 с.

Книга Ентоні Дорра «Все те незриме світло» стала для мене окремим світом, повним тактильних відчуттів, звуків, барв, запахів моря, персиків та свіжого хліба.

Попри те, що cюжет роману розгортається на тлі Другої світової, книга Ентоні Дорра зовсім не про війну. «Все те незриме світло» несе в собі декілька важливих послань, основне з яких пронизує весь сюжет книги:

«Розплющте очі і побачте якомога більше, перш ніж вони заплющаться навіки».

Допитливий німецький юнак Вернер вперше почує ці слова, зловивши «заборонену» хвилю полагодженим ним радіоприймачем ще до того, як війна почнеться особисто для нього. Зацікавлений розповіддю науковця про таємниці роботи мозку, про появу світла з маленької вуглинки, він сприйме тільки їхній буквальний зміст. Те, що було закодовано у цьому посланні насправді, він осягне, лише майже пройшовши війну, переосмисливши поняття злочину та подвигу, людяності та самопожертви і, як би це банально не прозвучало: добра і зла загалом.

Головна героїня Марі-Лор – дівчина, яка живе у Франції, спочатку в Парижі, а під час евакуації разом із батьком перебирається до двоюрідного дідуся Етьєна в Сен-Мало. Особливість виведення сюжетної ліні Марі-Лор в тому, що автор показує нам світ «очима» сліпої дівчини. Неймовірно, наскільки ця картина може бути яскравою, здається, запам’ятавши її, можна наосліп пройти Сен-Мало, відраховуючи кількість риштаків та кроків, орієнтуючись на запах та шум моря, торкаючись до стін будинків, і знайти будинок номер чотири на рю Воборель.

Юнаки невеликого німецького міста Цольферайн масово «втрачали зір». Я беру це словосполучення в лапки, бо вони мали проблеми геть не з катарактою, як Марі-Лор, а зі страшною, брехливою ідеологічною пропагандою, яка калічила їхній ще не сформований світогляд, змушуючи бачити все навколо, як у кривому дзеркалі. Персонажів книги умовно можна поділити на «сліпих» та «зрячих». Останніх, як це часто буває в житті, – меншість, і їм дуже складно вціліти, як-от шкільному другові Вернера, Фредеріку, який попри те саме середовище та виховання в дусі нацистської ідеології має здорове відчуття справедливості, добра і краси.

«Все те незриме світло» – книга про силу людського духу, про те, що людина завжди має вибір, книга, яка говорить, що для сприйняття світу як цілісної картини очі не такі вже й необхідні. Роман світлий і життєствердний, він дає віру в те, що, яким би страшним лихом не була будь-яка війна, людина таки зостанеться людиною, «засліплений» завжди матиме шанс на прозріння, а винний на прощення.

 

Ната Коваль

nata koval

Франц Кафка. Зниклий безвісти. ? К.: Критика, 2009. ? 280 с.

 

Роману «Зниклий безвісти» тривалий час не щастило бути виданим у первісному вигляді. 1927 року його опублікував Макс Брод, друг і спадкоємець рукописів Кафки. Однак через надмірну турботу він самовільно визначив розташування окремих фрагментів і дещо змінив текст, назвавши його «Америка». Під цією назвою і в Бродовій редакції твір і видавали. Юрко Прохасько для першого українського перекладу роману взяв за взірець пізніше, так зване критичне, видання, скомпоноване на підставі вивчення щоденникових записів автора і його ж згадок про ймовірну назву «Зниклий безвісти».

Все в цьому романі незакінчене, як і сам роман: історія про те, чого 17-річного Карла Росмана сім?я вислала до далекої Америки; або чому його американський вуйко ні сіло ні впало заборонив йому вертатись у його маєток; або ж чого Делямарш і Робінсон терплять цю примхливу пані Брунельду. Америка для юного хлопця видається похмурою бюрократичною антиутопією в якій він намагається вижити, як і тисячі таких самих, як і він. Автор вперто і незворушно веде свого головного героя від поганого до іще гіршого. Чи буде тому кінець і край ? хтозна, бо ж життя Карла Росмана тільки набирає обертів, а роман сам без автора не допишеться…

«Коли ж ви тоді спите?» ? спитав Карл, зачудовано глянувши на студента.

«Гай-гай, спати! ? сказав студент. ? Спати я буду вже по студіях. А на разі тільки п?ю каву».

«…»

«Чудова річ ця кава, ? сказав студент, ? шкода, що Ви так далеко, інакше я передав би й вам трішки».

«Мені не смакує кава», ? сказав Карл.

«Думаєте, мені смакує? ? сказав студент і зареготав. ? Але що би я без неї робив».

 

 

Алла Костовська

kostovska копіювати

Володимир Арєнєв. Порох із драконових кісток. –

К.: Видавничий дім «Києво–Могилянська академія», 2015. – 216 с.

Роман Володимира Арєнєва «Порох із драконових істот» став для мене приємним відкриттям.Власне, це тільки перша книга дилогії під назвою «Сезон Кіноварі», продовження – «Драконові сироти» – автор обіцяє презентувати восени. Жанр твору можна визначити як урбаністичну підліткову фантастику з елементами антиутопії, однак ці слова не розкривають вповні того, що ховається під обкладинкою (а в моєму випадку і під суперобкладинкою, адже мала щастя придбати одне з останніх колекційних видань, яких видано всього 33).

«Порох із драконових кісток» дуже реалістично, серйозно і навіть трохи похмуро оповідає історію героїв, яких турбують такі звичні для нас проблеми: закінчення школи, вступ в університет, війна, яка триває десь там, сім’я і друзі, до того ж вони абсолютно комфортно користуються мобільними телефонами й соцмережами, що робить їх ще ближчими. Єдине, що вони живуть у світі, в якому колись панували дракони і який досі зазнає їхнього впливу, зокрема через драконячі кістки, які зринають то тут, то там на поверхню й не дають спокою жителям Ортинська.

Після прочитання залишається безліч питань, адже складається враження, що вся книжка – це одна велика зав’язка, у якій автор тільки заграє з читачем, ухиляючись від прямих відповідей, дозуючи таємниці й натякаючи, що найцікавіші і найнебезпечніші пригоди попереду. Важко уявити, як Володимиру Арєнєву вдасться сконденсувати все те, що хочеться дізнатися про зображений світ, його історію та жителів, в одну книжку, проте він зарекомендував себе як майстер своєї справи, тож залишається тільки чекати осені.

«Стефан-Миколай хитнув головою:

– Тільки не починай. Це лише кістки… ну, токсичні. Але не більше того. Чи ти теж віриш у те, що «дракони були матеріалізованим абсолютним злом, втіленням хаосу і нестабільності»?
– Немає ніякого абсолютного зла, – відрубав пан Клеменс. – І добра теж немає. Це нісенітниця, вигадка. Зло завжди дуже конкретне. І завжди дуже індивідуальне. Зло – це те, що завдає одна людина іншій: свідомо, абсолютно точно розуміючи, якими будуть наслідки. Жадаючи цих наслідків. Насолоджуючись ними… От це все, що ви сюди притягли, – воно колись було живим. Дуже конкретним».

 

Марія Горбач

gorbach

Тарас Прохасько. FM «Галичина». – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2010. – 52 с.

Здавалося б: що може поєднувати есе в збірці, окрім автора та єдиної обкладинки? Але Тарас Прохасько зумів пов’язати свої есе якоюсь ледь вловимою, проте все ж відчутною ниткою, на яку дуже гармонійно нанизав особисті рефлексії над проявами людського буття.

За своїм жанровим визначенням есе не передбачає наявності великої кількості героїв чи динамічного розвитку сюжету. Проте образ головного героя-оповідача я для себе чітко окреслила: це такий собі мандрівний філософ сучасності, що постає перед нами в своїх різних іпостасях » то спостерігачем людських доль, який ділиться своїми спостереженнями-рефлексіями, то, навпаки, консервативним гірським жителем, який, проте, так само щиро відкриває особисті таємниці та пережитий досвід.

Для мене цікавою є й історія створення цієї збірки, адже всі есе з неї – це розповіді автора у радіопрограмі «Щоденник», що виходила щоранку на франківському радіо протягом якогось часу. І коли виникла ідея укладання цих розповідей у книгу, всі вони у незмінному вигляді були надруковані. Прохасько вирішив нічого не дописувати і не виправляти, а показати саме оті, вибрані тоді фрагменти своїх переживань та роздумів. І це певною мірою мотивує й надихає шукати власні «фрагменти», якими можна було б поділитися з іншими, виокремлювати важливе зі свого пережитого досвіду.

Взагалі зрозуміла, що коли в мене виникає потреба віднаходження якоїсь внутрішньої рівноваги та спокою – перечитую Прохаська. Усі ми іноді блукаємо у пошуках відповідей на вічні питання про сенс нашого буття. Прохасько ж уміє легко й просто відобразити співвідношення вдячності і любові; переконати, що можливість невибраного дарує не лише смуток чи ностальгію, а й відсутність страху, джерело натхнення для створення мистецтва; вміє показати щастя людського спілкування, а відтак – пояснити суть трагедії непорозуміння та наголосити на вагомості Слова.

«Я переконаний, що нема жодної людини – найгіршої і найдурнішої, яка б не дожила до такого моменту, коли їй трапиться слово чи речення, адресоване саме їй. Тоді вона, хай ненадовго, перетворюється на найдобрішу і наймудрішу людину на землі. Заради таких метаморфоз варто жити серед людей і любити їх більше, ніж самого себе. І варто плодити слова, речення і образи, розсилаючи їх навмання на всі боки, роздаючи їх тим, хто невідомо для самого себе страждає від браку потрібного слова».

 

У квітні ми ще читали ось це, а тут березневі враження .

Не обійшлося без читання і в січні та грудні.

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe