Новини

25 червня у приміщенні київського Музею книги та друкарства відбулася четверта лекція з циклу «Як писали класики», організатором якої виступив Центр літературної освіти. Цього разу лекцію було присвячено одному з найвідоміших американських письменників сучасності Стівену Кінгу. Лекцію читала Олена Любенко – літературознавець та перекладач, автор десяти перекладів Стівена Кінга українською мовою. «Читомо» відвідало подію та законспектувало для вас найцікавіші фрагменти.

Проти дискримінації

Моя перша «творча зустріч№ із Кінгом відбулася у 2006 році, коли видавництво «Клуб сімейного дозвілля» запропонувало мені перекласти уривочок з роману «Cell» – у перекладі «Зона покриття». До того видавництво шість місяців не могло знайти перекладача для Кінга, тому що це дуже непростий автор, хоча на позір здається, що в нього все так просто, що аж елементарно. Мушу зізнатися, що до цього я досить мало про нього знала, оскільки була випускницею літературознавчого магістеріуму, і у нас такі письменники як Кінг за замовчуванням вважалися «недолітературою». Американська література у «правильному» розумінні літературознавців – це Фолкнер, Стейнбек, Керуак, а Кінг разом з авторами детективів та жахів знаходиться десь на маргінесі. Згодом я дізналася, що саме проти цієї дискримінації і боровся усе життя Стівен Кінг: як можна не зараховувати до кола літератури те, що читають, шанують та люблять мільйони людей?

(Не)статки

Кінг походить з доволі бідної родини. Батько покинув їх, коли йому було два роки, а братові – чотири, тому мати тягла родину, як могла, працюючи на різних тяжких роботах. Сам Стівен вивчився на вчителя англійської мови, проте довгий час не міг знайти роботу з гідною оплатою, тому, щоб підтримати сім’ю, працював, зокрема, у пральні, і серед брудних простирадл мріяв про письменницьку кар’єру. Відтоді образ пральні навіки закріпився у його романах – вона виринає то там, то там, іноді стає тюремною пральнею («Втеча з Шоушенка»).

Наркотики й алкоголь

З 1975-го по 1990-ті роки Кінг пиячив та вживав наркотики. Але разом з цим він все-таки писав книги – вранці, на тверезу голову, тому що на п’яну голову, за його словами, нічого хорошого не напишеш. З часом, завдяки дружині, друзям й терапії, він подолав потяг до алкоголю та наркотиків, але 19 червня 1999 року з ним сталося чергове лихо. У цей день він пішов на традиційну чотиримильну прогулянку – цю звичку він запровадив у той час, коли писав роман «Протистояння» і він у нього «застопорився» –  і під час цього звичного моціону у нього врізався синій фургон з не зовсім адекватним водієм за кермом. Кінг ледве не загинув, але буквально через п’ять тижнів, після кількох операцій та страшних мук, він знову почав писати, тому що літературна творчість завжди була для нього рятівним містком, шляхом до щастя.

Писати й читати

Стівен Кінг вважає, що творчість збагачує як того, хто пише, так і того, хто читає. Це – здоровий письменницький егоїзм: напитися самому і напоїти інших. На його думку, радість, яку відчуваєш у процесі творчості, не порівняти ні з чим, а  будь-яке мистецтво – це вода життя.

Що стосується грошей, Кінг висловлюється досить радикально. Він каже що заради грошей він не написав жодного рядка. Гроші, які він заробив – а це сотні мільйонів доларів, – прийшли йому як приємне доповнення. Але водночас він визнає, що завжди хотів бути письменником і цим утримувати сім’ю – в Америці таке можливо.

Найбільше у житті – крім того, що писати самому, – Кінг любить читати. На зустрічах з молодими літераторами він постійно чує питання «як ви пишете?» – так, ніби він не видав про це книжку. На це він, зітхаючи, дає одну і ту ж саму відповідь: «Я багато читаю і багато пишу. Найцінніші уроки – ті, які ти даєш самому собі. Якщо у вас немає часу, щоб читати – у вас не буде часу і на те, щоб писати. Не варто очікувати, що когось захопить ваша історія, якщо вас ніколи не захоплювала чиясь».

Автобіографічність

Слід відзначити, що для Стівена Кінга властива автобіографічність. Його герої часто нагадують його самого – вони письменники чи рок-музиканти, що мають проблеми з алкоголем чи наркотиками, а найголовніше – вони живуть у Новій Англії, у таких містечках, де минало дитинство самого Кінга. Свою аварію він детально описав у сьомому томі «Темної Вежі» – для нього цей досвід став певним порятунком через писання. Він описав увесь свій жах – і продав його читачам.

Два прочитання

Улюбленою книжкою Кінг називає «Володаря мух» Ґолдинґа. Після першого прочитання, як він каже, книжка просто підірвала його мозок. Прочитавши у післямові про те, що моряки врятували хлопчиків, але хто порятує моряків, він вирішив перечитати книжку ще раз – і помітив якісно інший рівень. Перше прочитання було емоційним, друге ж відбувалося вже з більш холодним розумом. Він вже не переживав так за головного героя, а тому зміг оцінити усю глибину та красу цієї книжки. Такого самого прочитання Кінг хоче і від своїх читачів. Він називає себе письменником, якому важливо підібратися до читача поближче, навіть влізти у його шкіру. Перше прочитання мусить бути емоційним – Кінг не хоче, щоб ми аналізували твір, думали про мову, щоб взагалі бачили за текстом самого автора. А от вдруге читач вже може оцінити книжку на інтелектуальному рівні, побачити красу ліній та живість персонажів.

Відлюдник, що продає страхи

Якось на зустрічі з читачами Кінг сказав: «Той я, що зараз стоїть перед вами – це не той я, що пише. Той я ніколи не виходить на люди». Кінг-письменник – це анахорет, що пише за зачиненими дверима, замкнений відлюдник, що продає нам свої страхи.

Якось у супермаркеті Кінгові зустрілася колоритна жіночка років 85-ти і сказала: «Я вас знаю – ви Стівен Кінг. Ви пишете усі ці страшні штуки! Ви знаєте, а я їх не люблю, мені таке не подобається. Я люблю різні життєствердні речі, такі як «Втеча з Шоушенка»!» Коли Кінг сказав, що це теж написав він, жіночка була шокована. Такі історії відбуваються через те, що широкий загал не знає його як майстра писати у різних жанрах, а не лише таких як хорор чи саспенс. З тринадцяти років Кінгові подобалися монстри, що поїдають міста, радіоактивні трупи, що вилазять з моря та пожирають серверів і страшні дівчата у чорних ліфчиках. Це він сам так говорить – адже мало не в кожному інтерв’ю його запитають, чому він вибрав жанр жахів.

Кінга часто запитують, де він бере ідеї для своїх творів. Він чесно відповідає, що може пояснити лише 50%, а про решту і сам не знає, звідки вони беруться. Іноді ідеї для творів підкидає йому сама реальність, однак нотатника для ідей він не веде – каже, що нотатник письменника, це найкращий спосіб зробити безсмертними погані ідеї і поховати хороші. Хороша ж ідея тримається досить довго, щоб її пам’ятали – роками, або навіть десятками років, просіюючись крізь час мов крізь сито.

Більший гвіздок

Що робив Кінг, коли отримував відмови від редакторів? Він забив у стіну гвіздок, і нанизував на нього ці відмови. Коли йому виповнилося сімнадцять років, гвіздок випав зі стіни – стільки на ньому вже висіло відмов. Що зробив Стівен далі? Він забив більший гвіздок. І це саме те, що він радить письменникам-початківцям: «Хочете знати формулу успіху? Візьміть більший гвіздок».

Книжка Стівена Кінга «Як писати книги» порівняно невелика поруч з іншими його творами. Він пояснює це тим, що не любить писати не белетристику – у хорошому розумінні слова. Взагалі Кінг вважає, що все, що письменники пишуть окрім своїх творів – це некомпетентна дурня, бо насправді вони самі не знають, звідки у них беруться ідеї і як вони працюють над своїми творами.

Піраміда письменників

Для Кінга існує поняття «піраміди письменників», згідно з якою він ділить усіх письменників. Внизу піраміди перебувають погані письменники, яким уже нічого не допоможе, як би вони не намагалися. Над ними – компетентні письменники, що непогано пишуть, і якщо вони будуть вчитися, вони можуть піднятися до наступного рівня піраміди – до хороших письменників. На верхівці піраміди знаходяться геніальні письменники, і дорости до них завдяки вивченню інструментів, що допомагають у творчості, Кінг вважає неможливим. Самого себе Кінг, на мою думку, зараховує до хороших письменників.

Умови й муз

Стівена Кінга нудить від письменників, які сідають працювати над твором і одразу записують останній рядок майбутнього роману. Коли він сідає писати, у нього може бути максимум дві розрізнені ідеї, які мусять зв’язатися воєдино – і тоді з них постане книжка. За словами Кінга, хороші ідеї для хорошої історії буквально падають нізвідки, але він наголошує на важливості практики: якщо постійно практикуватися у письмі, то з часом можна вийти на той рівень, коли ідеї з’являтимуться одна за іншою. Для писання дуже важливо мати своє місце – кімнату чи бодай комірчину, де не буде нічого, що б відвертало вашу увагу: ні телефону, ні ігор, ні Інтернету. Свідомість можна натренувати стабільним графіком роботи – тоді вона у певний час «вимріюватиме» яскраві образи.

Кінг вважає, що ніколи не слід чекати натхнення. Натхнення він описує словом «муз» – це муза чоловічої статі: такий нестерпний, сварливий чоловічок, який майже ніколи нічого не говорить, живе у підвалі і практично не допомагає у роботі. Але іноді, якщо ви будете приходити на своє місце і писати, не очікуючи на допомогу цього муза, він може прийти і відсипати вам з мішка трішки магії – якщо знатиме, де вас знайти.

Однією з причин того, чому багато хто з читачів і перекладачів вважає Кінга високою літературою, а не дешевим чтивом, є його ставлення до слова. Він має свою робочу етику і каже, що писання має ж стільки ж спільного з замітанням підлоги, прокладанням труб та водінням вантажівок, скільки з міфічними моментами прозріння. Писання – це постійна тяжка праця зі словом. Саме тому книжка «Як писати книги» має підзаголовок «Мемуар ремесла», бо на думку Кінга писання, – це ремесло, а не щось ефемерне з мистецьких емпіреїв, і підходити до нього треба як до непростої, часом невдячної роботи.

Фото observationdeck.kinja.com

Чільна картинка Entertainment Weekly