Дискусія

31 березня у львівській книгарні «Є» відбулася дискусія «Переклад як дзеркало, або Культурна дипломатія через книжки», яка мала на меті обговорити стан і перспективи перекладу української літератури за кордоном, зокрема роль перекладачів, видавців та інституцій у цьому процесі.

Ситуація з перекладом української літератури у  різних країнах

Андрій Павлишин,

перекладач із польської:

Ситуація, в якій перекладач повинен бути також промоутером, певним містком між літературами, є типовою для багатьох культур, але вона завжди залежить від конкретної країни. Є країни-аутисти. Це часто країни імперського характеру, як-от, скажімо, США. Ці країни самодостатні, вони переважно публікують тексти своїх письменників. А бувають країни, більшість ринку яких складають саме перекладні видання. Інша річ – це зацікавлення в культурі іншої країни. От, скажімо, німці дуже цікавляться культурами своїх сусідів, вони багато перекладають поляків, українців, росіян, є найкращими фахівцями в Європі зі Східної, Центральної Європи. Тож склалася така практика, коли без німецькомовного перекладу українського чи польського автора фактично не можна чекати на переклад англійською чи французькою мовою.

Коли я перебував у Варшаві на програмі «Gaude Polonia», я був просто зачарований асортиментом книг у звичайній районній бібліотеці – там було дві полиці книг, перекладених з української мови. Це було десять років тому, і там були переклади Забужко, Андруховича, Жадана, Прохаська і ще з десяток наших сучасних авторів. При цьому в Польщі україністика і переклади з української мови не є надзвичайно розвиненими, кількість фахових перекладачів з української доволі обмежена, але вони продуктивні, бо є зацікавленість на ринку і є певні промоутери. Лідером у цьому є видавництво «Чарне», яке провадить Анжей Стасюк, і вони багато видають української літератури, саме тому, що це є частиною його уподобань.

Крім того, є академічні осередки, які тяжіють до перекладу академічної літератури, в Кракові, у Варшаві, є середовище журналу «Література в світі», є Адам Поморський, який сам перекладає з української та укладає антології. Але ці книжки за доволі широкого асортименту потрапляють до доволі обмеженого кола читачів. Вони потрапляють до бібліотек, але масово їх не купують. Наклади невеликі, багато з цих видань дотовані, наприклад, Міністерством культури, Інститутом книги, Польським інститутом тощо. Що характерно – дзеркальний варіант дотують ті самі інституції. Вони часто інвестують не лише в конкретні книжки, а й в людей, які це будуть робити, в перекладачів. Через програму «Gaude Polonia» пройшли десятки перекладачів, які власне і творять це середовище. Крім того, є й опосередковані інвестиції, коли Польський інститут та інші організації, наприклад, підтримують фестиваль Бруно Шульца у Дрогобичі, де збираються перекладачі цього автора з усього світу. І вивчають там не лише польський контекст, а й український, вивчають мову і стають перекладачами не лише з польської, а з української на різні мови світу. Такі моделі вже функціонують, їх можна застосовувати, вони дають ефект, але дуже повільний.

Юрій Прохасько,

перекладач із німецької:

Мабуть, перекладачі на німецьку мову є у найпривілейованішому становищі. Так сталося через низку чинників. Перший чинник – це заангажованість. Якщо говорити дуже радикально, то німці вчинили надто багато злочинів на тих теренах, які Тімоті Снайдер назвав «кривавими землями», щоб бути до них байдужими. Вони не можуть їх ігнорувати, не можуть ігнорувати й культурну продукцію, що постає на їх теренах. Крім того, вони мають для цього добрі ресурси. Ми знаємо, що Німеччина – найбільша економічна потуга у ЄС, одна з найбільших у світі. За цим стоїть колосальний читацький ринок, велика кількість мовців і читачів, понад сто мільйонів носіїв німецької мови. Є ще велика зацікавленість – у Німеччині віддавна, в Австрії десь останніх років п’ятнадцять – цією частиною Європи, не лише через злочини у Другій світовій війні, а й через своє знаходження у тому, що ми називаємо Центральною Європою.

В Німеччині також напрочуд добре розвинена система фундацій, тобто інституцій, які дозволяють сформувати перекладача/перекладачку, плекати його/її, тобто надавати вишкіл, який є екзистенційно важливий у нашому фахові. Україністика на цьому тлі виглядає досить скромно, вона є тільки у Грайсвальді та у Відні, поза тим є певні середовища, наприклад, довкола Клаудії Дате. Єдиний українець, якого я знаю, що перекладає українську літературу німецькою мовою, – це львів’янин Юрій Дуркот.

До посутніх речей ще варто додати, що існує давня традиція співпраці між видавництвами так званої «високої полиці». Наприклад, «Suhrkamp» у Німеччині  дуже ретельно стежить за тим, що відбувається, вони звертаються до нас із питаннями про книги, що з’являються, замовляють рецензії. Мені особисто бракує уваги до українського класичного канону. Німецький ринок зорієнтований на сучасних авторів. Прикметним тут є також поява на ньому авторів українського походження, які від початку писали німецькою, таких як Наташа Водін, яка нині отримала нагороду Ляйпцизького ярмарку, або Катя Петровська. При цьому німецькому читачеві бракує поняття про те, що таке класичний канон української літератури, я вже не кажу про модерністичний канон. Здебільшого на називанні прізвища Шевченка все і закінчується. Франко доступний тією мірою, якою він сам писав німецькою. А далі пустки, які стосуються прецікавих явищ: від Коцюбинського, через Розстріляне Відродження, Йогансена, Домонтовича, Нью-Йоркську групу і так далі. І це призводить до того, що цікаві твори української сучасної літератури, побудовані на алюзіях, наприклад, «Воццек» Іздрика, провисають, і ми не можемо пояснити, чому він може бути цікавий німецькому читачеві.

Читайте також: Що таке якісний переклад: поради фахівців

Алла Татаренко,

перекладачка із сербської та хорватської:

У Сербії та Хорватії ситуація з українською літературою складається набагато гірше, ніж у багатших країнах. Книжки там дорогі, їх купують небагато, часто ходять до бібліотек, а віддати 10-20 євро за книжку невідомого українського автора для пересічного жителя – це завеликий внесок із невідомим наперед результатом. Існує кілька секторів видання української літератури. До приблизно 2002 року в Сербії та пізніше в Хорватії українську літературу видавали невеличкі видавництва, йшлося про академічні переклади. Оскільки в Загребі та Белграді є україністика, то студенти та викладачі разом з українським посольством час від часу видають казки або твори, наприклад, Довженка. Є ще українська діаспора, яка теж підключається, доволі вдало перекладаючи поезію Франка або Шевченка.

Проблема цих перекладів – малий наклад і майже не відомі широкому загалу видавництва. Коли перекладають студенти, то це скоріше вправляння і привід для інформаційного свята. Фактична ж поява таких видань у великих бібліотеках і книгарнях – справа рідкісна. Для того, щоб привернути увагу до такої літератури, потрібна участь великого видавництва, яке має свою мережу розповсюдження і контакти із журналістами, які про це напишуть. Мало просто видати книжку – потрібно, щоб вона почала жити.

Моя перекладацька діяльність з української на сербську почалася з видавництва «Кліо», до якого я звернулася з пропозицією видати антологію українського та сербського оповідання. У відповідь вони мені запропонували видати роман і постало питання, хто ж його перекладе. Тут допомогла доля, я зустріла на своєму шляху Мілену Іванович, яка тоді була асистентом кафедри україністики та приїхала до Львова на Перекладацьку майстерню. І власне вишкіл на цій майстерні, атмосфера Карпат, знайомство з Юрієм Андруховичам – все це призвело до того, що нам вдалося цей твій перекласти, і він здобув певний успіх. Завдяки тому, що на найбільший не лише сербський, але й по всьому регіоні, ярмарок запросили автора, Юрія Андруховича, який дав багато інтерв’ю, багато говорив про українську літературу, з’явилися люди, які подумали, чи не видати ще щось з української. Наступним кроком було запрошення на Дунайську конференцію Миколи Рябчука, і відповідне видання книги його есеїв. Наступний крок – це антологія українського постмодерного оповідання. Видавець до кінця сподівався, що якась українська структура фінансово допоможе. Натомість допомогла сербська Рада з нацменшин, яка опікується й українцями, і виділила невеличку суму. Пізніше вдалося знайти ще видавців на «Мальву Ланду» Винничука і «Культ» Дереша, однак ці книжки не вийшли, тому що я вирішила відмовитися від своєї ролі перекладача на користь молодих україністів. Але виявилося, що перекладач, який тільки перекладає, нічого видати не може, бо потрібно постійно ходити, просити, пояснювати, аргументувати, чому ця книжка має вийти.

Щодо інституцій. Балканські автори з великою вдячністю згадують фундацію «Тредукі», європейську організацію, що фінансує як видання книжок, так і резиденції. Україна, на жаль, у цій програмі участі не бере. Думаю, варто це змінити. Крім того, є проект «Сто слов’янських романів» (10 країн по 10 сучасних романів), який існує вже років із десять і учасником якого Україна нібито є. Проте мені не вдалося знайти ані людину, ані видавництво, які за це відповідають. А через це деякі письменники відмовляються надавати свої права в Україну, бо вони вже мають бути видані за цією програмою.

.

Про роль видавців та інституцій

Катерина Міхаліцина,

«Видавництво Старого Лева»:

ВСЛ починало як видавництво саме дитячої літератури. І відповідно найпоказовіші результати саме в цій сфері, завдяки Романі Романишин і Андрію Лесіву, які прийшли до нас з унікальним для України проектом «Зірки і макові зернятка». Перед цим вони об’їздили всі можливі європейські виставки, ілюстраторські та письменницькі майстер-класи й зробили з цього висновки. Книга отримала нагороду Болонського фестивалю за дебют. І це було величезне відкриття: виявляється, існує українська дитяча література, яка відповідає усім європейським вимогам. Не лише текст, не лише ілюстрації, а й поліграфічне втілення. І тоді нас запитують: а що ж там у вас в Україні є іще? Бо є велика прірва між прізвищем Шевченка і бодай знанням про те, хто ж він такий і що він писав. Часто зацікавлення нашою політичною ситуацією тягне за собою інтерес до всього іншого.

Наступного року після премії за дебют стався ще один прецедент із книгою «Війна, що змінила Рондо». І це про те, що автор, якого ми презентуємо, має бути хоча б дещицю зрозумілим. Номінація «Нові горизонти» на Болонському ярмарку доволі специфічна, вона призначена для пропаганди актуальної ситуації в певних «екзотичних» країнах. Ми подавали «Війну…» у звичайну категорію художньої літератури, але судді самі перевели її у категорію «Нові горизонти» і дали цю відзнаку саме цій книзі. І це велика честь. І свідчення того, як сильно книга «зачепила». Тож обов’язково потрібно їздити на всілякі фестивалі. Там можна знайомитися з авторами, перекладачами, художниками, ілюстраторами. Завдяки цьому «Зірки…», наприклад уже видані в семи різних країнах, першою з яких була Франція. Саме французький видавець називав причини зацікавлення цією книгою – вона нова, але водночас зрозуміла, її автори готові їздити і розповідати про свою книгу, та й загалом про ситуацію в Україні. «Війну…» видали шість країн. Ще варто згадати книги Мар’яни й Тараса Прохаськів, це унікальний авторський стиль. Треба також зважати на особливості ринку: у Франції видавці, наприклад, залежні від бібліотечних закупівель, тож книжки мають чітко належати до певних категорій. Тому завжди треба добре знати що і на який ринок ви хочете просувати. Участь у ярмарках – це насамперед емоція, від оформлення стенду, володіння мовами (принаймні англійською!), знання своїх книг до відповідей на всі загальні питання. Тож роль видавця – їздити й дуже багато говорити! Представники Франкфуртського книжкового ярмарку виявили велике зацікавлення українським ринком, і їх страшенно втішило, що минулого року нарешті були представники держави, бо це означає що є відгук саме на державному рівні. Тож без найвищого рівня ми все одно будемо програвати.

Читайте також: Статистика перекладацьких буднів

Олександра Коваль,

ГО «Форум видавців»:

Почнімо з 1994 року, тоді після першого Форуму нас відразу запросили до Франкфурту, щоб ми розказали про цю нову країну з населенням у майже 50 мільйонів, що обіцяло великі вигоди для зарубіжних видавців і всі були дуже зацікавлені. Тоді на зустріч прийшло майже 200 видавців. Але ми це змарнували: видавці були не готові до діалогу. Вони не знали мов, не знали своєї продукції, не були готові навзаєм купувати й продавати права і дозволили Росії себе завоювати. А це взаємний процес: якщо ти не купуєш, то і тебе не купують. Ми запрошуємо видавців. Стенд Франкфуртської ярмарки багато років був на Форумі, але видавці обходили його стороною, бо не знали, як із цим працювати. Я дуже тішуся, що завдяки Олі Жук і Книжковому Арсеналу відбулося повторне знайомство, і двічі вдалося організувати український стенд у Франкфурті. Стенд фінансує держава. Держава повинна брати участь, але повинні це робити й видавці. Наша громадська організація робить стенди й на інших ярмарках, у Литві, де є програма підтримки українського стенда, у Варшаві, де фінансування надало Міністерство закордонних справ Польщі. Але я не відчуваю якогось руху від нас. Кожного разу це великі зусилля на те, щоб змобілізувати видавців і поїхати. Коли з’явиться фінансування від держави, думаю, стане легше. Інститут книги, який має запрацювати цього року, повинен мати це серед своїх функцій. Все, що тут називалося, має бути в програмі діяльності як Інституту книги, так і Асоціації книговидавців, нашої інституції, а також, скажімо програми «Львів – місто літератури ЮНЕСКО».

Ми також брали два роки участь у програмі ЄС «Букплатформа», де досліджували український книжковий ринок, а також переклади з української та на українську. Я думаю, що нам варто думати про забезпечення якісними книжками славістичних бібліотек у всьому світі, де вивчають україністику. Форум видавців планує запросити директорів таких бібліотек із тим, щоб вони побачили все це різноманіття, налагодили контакти від видавців. Ми також мріємо про конгрес перекладачів з української, як це є, наприклад, у Польщі. Цих людей потрібно зібрати, потрібно показати, що Україна їх цінує, їм потрібно додати впевненості й натхнення. Ми повинні також вступити у всі можливі асоціації та через них шукати фінансування. Очевидно, що треба об’єднуватися, обмінюватися ідеями і їх втілювати.

.

Думки закордонних перекладачів

Валерій Купка (Словаччина): Є нестача компетентної інформації щодо художньої літератури в Україні, мало перекладачів. Тому варто насамперед підтримувати молодих перекладачів і студентів україністики.

Вітас Декшнис (Литва): Насамперед потрібні програми грантової підтримки перекладів (за заявками закордонних видавництв) та фінансування поїздок українських авторів на міжнародні фестивалі та ярмарки. Потрібно працювати над тим, аби українських авторів впізнавали. Держава могла б призначити аташе з питань культури з-поміж менеджерів, а не дипломатів, аби вони краще почувалися в умовах ринку.

Ріта Кіндлерова (Чехія): Необхідні періодичні огляди новинок з анотаціями до них, доступнішою має бути також інформація на сайтах видавництв та статистика з продажу книжок.

.

Результати опитування у Facebook

• Стипендії, гранти для перекладачів з української – 14
• Довгострокова державна програма підтримки української літератури за кордоном – 13
• Участь України в книжкових ярмарках – 8
• Компетентний працівник посольства – 5
• Проведення українознавчих шкіл – 3
• Діяльність літагентів – 3
• Перекладацькі конкурси – 2

Читайте також: Як видати свій переклад: поради знаних перекладачів новачкам

.

Основні пріоритети

Катерина Міхаліцина: Структурна робота кожного на своєму місці – від авторів, художників, друкарень через видавництва, перекладачів і літагентів – до інституцій на зразок Форуму видавців, Книжкового Арсеналу чи Інституту книги. Постійно, довготривало і на своєму місті.

Алла Татаренко: Варто починати від того, що ми не згадували, а саме: від української літератури, яка має бути якісною і зацікавити закордонного читача. Просувати треба тільки найкраще, якісне і варте уваги. Потрібні також публікації уривків, фрагментів, які були б доступні закордонним перекладачам і видавцям. Необхідні хороші перекладачі: не будь-хто може перекладати. Тут допоможуть літні школи, зацікавленість і фінансова підтримка перекладів. Перекладачі з української мають відчувати, що наша держава їх бачить і про них дбає. Крім того, розширення співпраці між ярмарками: обмін стендами та візитами. Ще робота журналістів – у країні й за кордоном, бо це люди, думка яких поширюється і є важливою. Перекладачам варто думати про те, що саме може сподобатися у цільовій країні. Моя ідея – це комплексність і злагоджена співпраця.  Було б чудово, якби держава нам допомогла фінансово, бо це питання яке турбує фактично всіх закордонних видавців – і це найскладніша ланка. Інститут книги може стати такою ланкою, яка допоможе зорганізувати діяльність кожного з нас.

Олександра Коваль: Я не можу назвати чогось одного, бо ситуація складна, тож і рішення не може бути простим. Ми маємо бути готовими до дуже довгої та наполегливої праці в різних напрямах. Починати ми будемо з того, щоб скликати конгрес перекладачів із української мови, а також директорів бібліотек. Будемо також обмінюватися стендами на ярмарках. Держава ж має подавати сигнали, що без читання протягом усього життя бути професіоналом чи бути цікавою людиною просто неможливо.

Юрій Прохасько: Ми повинні наполягати на тому, яка в нас є цікава і добра класична література. Нас не можна зрозуміти, не знаючи нашої класики. Правдива сила української літератури – в її поезії, яка невідкрита і незнана в світі. Мені дуже подобається, коли видатні поети перекладають інших видатних поетів. І останнє – якщо тільки під впливом громадянського суспільства можуть діятися в країні певні речі, то ми повинні постійно вимагати тих речей, просто-таки вимагати.

Андрій Павлишин: Я все життя скептично ставився до державних структур. Вони потрібні, але не варто покладати на них великі надії. Скажімо, Станіслав  Лем ніколи не був об’єктом пропаганди з боку польської держави, він не вписувався у систему. При перекладах на німецьку мову в нього були найбільші тиражі, бо німці вважали його своїм. А в Штатах його не перекладали зовсім. Є ще така річ як бюрократичне болото. Треба розуміти, що Інституту книги чи Українському інституту треба буде дуже багато допомагати.

Чільне фото: zmescience.com

Фото в тексті: Facebook, httptvoemisto.tv