Новини

У межах суботньої програми четвертого щорічного фестивалю фантастичної літератури та вигаданих світів LiTerra Con Діана Клочко, мистецтвознавиця й одна з організаторок «Проекту Енеїда» у Національному художньому музеї, розповіла про історичні умови сучасного сприйняття «Енеїди». Виявляється, Котляревський зовсім не писав Енея українцем. Ба більше — зовсім не факт, що він узагалі мав на увазі те, що ми звикли знати про поему. У конспекті — про контекст ХХ століття, що змінив сприйняття поеми, і про те, ким Еней є поза цим контекстом.

.
Хто такий Еней?

Про проект у Національному музеї Діана розповідає: «Стандартний продукт «нашої радянської» освіти (беру в лапки, бо вже вона не наша і вже пострадянська) — більшість дітей, які зараз вчать Івана Петровича і ту ж «Енеїду», сприймають Енея як когось, хто не має стосунку до їхнього внутрішнього життя і тих книжок, які вони читають.

Еней їм нецікавий. Я це бачила в музеї, коли приводили шкільні екскурсії, і коли вони проходили весь чотирикімнатний лабіринт — раптом ставало зрозуміло, що у них змінюється уявлення про той текст, який вони читали. Як, власне, це відбувалося й зі мною. Тому що в шкільні роки я прочитала, визубрила, здала на уроці якийсь шматок, а хто такий Еней, і що було у другій-третій-четвертій-п’ятій-шостій книзі, знати я не хотіла.

Читайте також: Ростислав Семків: Відстань між Вакарчуком і Гектором невелика

Запитайте більшість людей, чим закінчується Енеїда — не чим вона починається, не фразу, з якої вона починається, який був Еней — а чим вона закінчується, що є фіналом Енеїди? До чого прийшли? Майже ніхто не скаже. Тому що там фінал дещо розмазаний, несхожий на всі ті фінали, які ми вже зараз знаємо як класичні фінали.
.

.
Знову ж таки, слухаючи більшість програми [проекту] «Енеїди» літературної, я дійшла такого висновку, що ті літературознавці, які терпіти не можуть Котляревського, і на Енея дивляться як на барахло етнографічне, яке треба відкинути, і ті мистецтвознавці, які дивляться на нього як на комплекс попсових уявлень про те, що Еней — перш за все козак і перш за все українець… Хоча Еней — не українець у жодному сенсі слова. Це парадоксально, тому що той самий Котляревський не мислив його українцем. Там нема рис, притаманних українцю. Там є риси, притаманні козаку XVII століття, козаку епохи воєн.

Всі ілюстратори, які вдягали на нього потім вже вишиванки, вважали, що він є українцем, а він таким не задумувався Котляревським. А тим більше він таким не задумувався Вергілієм, тому що Вергілій йому також не давав жодного національного означення. Для Вергілія хто такий Еней? Це напівбог. У нього мама — Венера, тобто він — супергерой, грубо кажучи. Він має у собі, як і всі герої грецької міфології, риси бога і риси людини. Тобто ніякої національності в нього і бути не може.

.
.
Всі його мандри починаються, коли він виходить зі спаленої Трої й виносить на собі батька. Це те, до речі, чого немає у Котляревського. Він рятує батька — це справжній герой, якому важливо ще й пошану до батьків зберегти. У версії «Енеїди» Котляревського жодної пошани до батьків ви не знайдете.
.
.

Його батько, Анхіс, знаходиться в Пеклі, що теж дуже цікаво. Це момент мандрів напівбога, який повинен пройти море, пройти сушу, війну, і повинен спуститися в підземелля — тобто має всі стихії пройти, всі шари світу побачити, і якимось чином залишитись неушкодженим.

Закінчується все чим? Що у Вергілія, що у Котляревського — Еней залишається живим, і він готовий зародити нове життя, з якого почнеться потім рід перших римських імператорів. Ну а в українській традиції у Котляревського він готовий вступити в шлюб з Лавінією. В українців все має закінчитись весіллям, а у римлян – великим родом, з якого потім колись вийде імператор.
«Про народне, етнічне тут йдеться ні в тому, ні в іншому сенсі. У Вергілія це пригадування великої міфологічної мандрівки, а у Котляревського — це козак, який в нурті війни думає про весілля.

Читайте також: Книжковий Арсенал-2017: дискусії й виставки у фокусі, переговори у розфокусі

.
Звідки взялося наше сучасне розуміння «Енеїди»?

Шкільна традиція перекидає Енея в русло національно відформованої особистості. Як це могло статися? Коли ми готували «Енеїду» в Нацмузеї, це був для нас такий собі ідеологічний вузол, який, мені здається, якщо розв’язати, то можна зрозуміти, яким чином Еней може стати тим, хто знайде новий жанровий формат.

Сталося ось що: в 1937 році, до сотої річниці з дня упокоєння Котляревського, радянські ідеологи вирішили зробити з нього класика. Як це не дивно — а це дійсно так, він не сприймався в 20-ті роки класиком української літератури. Максим Рильський дуже багато зробив для того, щоб знайти ідеологічне підґрунтя, і зробити в 37-му році Котляревського класиком. І з 37-го року його ввели в шкільні програми, надрукували великими накладами.
.

.
При тому також дуже цікаво, що до цього текст Котляревського не був надрукований українським правописом. Всі книжки Котляревського ХІХ століття були надруковані російськими літерами, оскільки українського правопису не існувало. Тільки в радянській школі, спочатку в середній, а після Другої світової війни — і у вищій, зробили норматив сільської українськості, який ввели в усі приписи для шкільних вчителів, усі хрестоматії, в у всі курси педагогічних інститутів. І таким чином почали формувати це уявлення.

Вершиною його стали 60-ті роки й два видання, де Еней вже став повністю українським, а потім театр Франка це підхопив, з Хостікоєва зробив прекрасного Енея-нормативного-українця, і з тим їздив по світу. Тому сьогодні у всьому світі вважають, що Еней — це український герой.

.
.
ХХ століття з Енея зробило національного героя, якого насправді ніколи не існувало. І все, що описано в Енеїді, всі його мандри, включно з мандрами в Пекло, з українською історією, з реальними подіями, не мають нічого спільного.

.
.

Це — образ, на який ХХ століття накинуло ідеологічні шати, у прямому сенсі цього слова. Ідеологічні й візуальні шати українця в сорочці. Дуже цікаво, що наприклад коли Гофман знімав «Вогнем і мечем», то абсолютно спокійно взяв за основу образи Базилевича, тільки козакам надягнули хрести. У Базилевича в 60-х нема на грудях хрестів, а він надягнув. І все, все інше — книжку можна читати і розбирати на ці кадри [з «Вогнем і мечем»], ці типажі.

.
Чи може Еней увійти в іншу жанрову стихію?

Ми також забуваємо за цим всім національним мерехтінням, накинутим ХХ століттям, що це все в першу чергу — поезія. Як у Вергілія, так і в Котляревського — це поезія. Це поетичний твір, який треба виконувати речитативом. Він зроблений для того, щоб його вголос читали. Це було читання серед своїх, може трохи театралізоване, але так, як я зараз перед вами стою, і тоді ставали й читали — що римляни так читали, що полтавські поміщики початку ХІХ століття — вставали й читали. Про це ми також забули: для чого це було написано — не щоб читати словами, а щоб говорити у товаристві.

Читайте також: Некласична класика, або 4 переклади з давніх мов

Перше, що відбулося у ХХ столітті — цей жанровий збій. Друге — Еней пішов в театр і пішов у мультиплікацію. Ви знаєте, що Кіріч зробив перший великий український повнометражний мультфільм — це теж «Енеїда». Там образ Енея дуже смішний, не такий, як все інше, але він спробував це все перевернути в іншу жанрову стихію.
.

.
В середині 90-х років були не дуже вдалі спроби показати «Енеїду» як комікс. Перетворити Енея в героя коміксів — власне, на супергероя. Яким чином у цьому всьому попрацювала етнічно-ритуальна візуальність — то вже інше питання, але це було зроблено.
«Але залишилась одна абсолютно не пророблена і в тому, і в тому сенсі.

.
А де поділося пекло (і звідки воно взялося)?

Лакуна — це мандри Енея пеклом. Це річ, яка зрозуміло, і для фентезі, і для фантастики дуже важлива. Герой потрапляє в інший вимір. Якимось чином, у даному випадку, у Вергілія — за допомогою Сивілли, у Котляревського — за допомогою відьми, переміщується в інший простір, не пов’язаний з нашим уявленням про світ під сонцем.

І от що відбулося. Тут треба бути уважним, бо це дуже важливий момент: з одного боку, розуміння, як працює фантазія, а з іншого — як працює міф, і як міф про подорож Енея пеклом може бути трансформований у будь-який інший час. У Вергілія, як у всьому античному світі, пекло і рай — це був один підземний простір. Як ви знаєте, в античному світі не було ідеї, що на тому боці будуть когось карати — у них карали тут, справедливість і суди відбувалися тут і вже. А людина, яка переміщувалася на той світ, там не мала покарання — її душа там просто перебувала. Те, що вона була безплотна — це вже інше питання, але там нема ідеї муки.

.
.
Ідея загробної муки й страшних судів у християн з’явилася також не зразу — тільки після розколу церков. Тому, наприклад, якщо ви підете у Софію — ви не побачите там страшного суду

.
.

Нема. Софія знаходиться ще в античному всесвіті, прекрасному, мудрому, і без скреготу зубовного. Але якщо ви поїдете у Кирилівську церкву — там Страшний суд уже є, бо церкви вже розкололися, і відповідно піднялося питання про Страшний суд.

В італійському Торчелло в ХІІ столітті, паралельно до нашої Кирилівської церкви, теж Страшний суд вже є. І зрозуміло, що в Італії з’являється Данте, для якого Вергілій також потрібен, щоб описати оце саме Пекло з колами мук, які душі проходять за різні свої гріхи. І Данте бере собі Вергілія, тому що Вергілій провів по Пеклу того самого Енея.

Читайте також: Література очима літературознавців, або 4 книжки про книжки

Таким чином, виходить дуже цікава річ: ще одна мандрівка по ще одному створеному світі — тому що світ Пекла буквально створюється. До Х століття його нема у християн, а після — він є, і його творцем, тим, хто веде, є творець Енея. Серед тих, хто йде по Пеклу разом з Данте, є й Еней — умовно. Чому все Середньовіччя і весь Ренесанс вивчали Вергілія? Тому що Вергілій — це була основа мандрів по потойбіччю, по світу, який створюється.

Данте створює його в італійській мові. А Котляревський, зрозуміло, в українській — тому що те пекло, яке він створює, по якому іде його Еней, не схоже ні на Пекло Вергілія, ні на Пекло Данте. Він створює ще один вимір образів, в яких, знову-таки, треба ще розібратися: Еней комунікує з тими, кого він бачить, чи ні.
.

.
Це теж цікавий момент, бо знову-таки ми забуваємо, де Еней, а де Котляревський. Тому що в «Енеїді» Котляревського про все, що бачиться у Пеклі, розповідає сам Котляревський. Еней там нічого не робить, його веде за ручку Сивілла з чарівною гілочкою. Він там проходить, Котляревський розповідає всі ці картини, при цьому каже, що йому дуже складно і страшно розповідати ці картини, але він їх обзиває… Ви ж знаєте, що Котляревський ніби й співчуває, але водночас і епітетів накидає на усіх, особливо молодих, які грішили, що його співчуття має друге-третє дно.

А що ж Еней у цьому світі, побудованому тепер Котляревським? Тому що у Котляревського вже там є, наприклад, поміщики, там є ксьондзи — себто те, чого не могло бути ні у Данте, ні у Вергілія. Він населяє цей простір зовсім іншими персонажами.

Читайте також: Збереження літературної пам’яті: письменники про перевидання книжок

А що Еней? Еней дуже радіє, що він там зустрічає свого батечка, вони там обіймаються, теревенять, радіють — абсолютно така патріархальна сцена… І знаходить там Дідону, якій, на хвилиночку, у тому самому Пеклі й пропонує: «А чи не почати нам спочатку? Може, ти мене пробачиш, і якби… хм?» Це й уся українськість цього героя, який насправді у цьому пеклі залишається не заради свого батька, а підбивати клинці до молодиці, з якою у нього напевне були найпалкіші стосунки. Все. В чому його супергеройство? Де він напівбог?
.

.
Виходить так, що Котляревський — дуже хитрий автор. У нього ще можна повчитися цим риторичним фігурам, як відводити погляд слухача-глядача від головного. Він настільки вміє малювати картинки, на які ми дивимося і забуваємо, нащо ж він туди прийшов. Навіщо Енеєві було прийти в пекло? Ми знаємо, що Орфей прийшов забрати Евридіку, Одіссей йшов щоб з матір’ю побачитися, Ісус йшов щоб витягнути Адама і Єву у суботу, і витягнути всіх праведників.

.
.
Навіщо туди йшов Еней Котляревського? Щоб обійнятися з батьком і запропонувати Дідоні «може давай знову»? Залишається така велика пустка, обставлена цікавими картинками велика дірка, в якій героїчного нічого нема.
.
.

Можу сказати на виправдання Енея: він подолав свій страх. Бо він дійсно боявся, як і кожен боїться, іти в Пекло. Це зрозуміло. Не знаючи, як вибереться — хоча, знову-таки, у нього поряд була дама, яка його вела. Але залишається за цим питання: де хоча б один натяк на момент перемоги страху? Такий, щоб у цій сцені, в цих рядках, герой змінюється. Наприклад, що після Пекла він вертається якийсь інший — що у нього стався катарсис, і що він себе переборює. У Івана Петровича цього нема.

.
То що ж ми маємо у підсумку?

Знову-таки, моя думка є такою: якщо і є завдання перетворити Енея на героя без національних шатів і використати в іншому жанрі, то можливість — саме ця велика, багато прикрашена емоційна цезура. Пекло у християнському сенсі — це зрозуміло, не мені вам розповідати — нескінченний горрор, який і нагнітається постійно, і який показує усі моменти того, що людина може зробити з людиною. Там ще ж є тілесні страждання, що взагалі-то дивно, бо ж у Пеклі тіла нема. Але у християнському розумінні все-таки відбуватимуться різні неприємні трансформації, і з тілом також.
.

.
Виходить, що це величезний вінок із квіток горрору, і всередині знаходиться умовний Еней як герой чи супергерой, якому ще можна надати сенсів його перебування у тому вінку жахів. Якщо вже вивертати цю травестійно-бурлескну традицію…

Підсумовуючи проект, я скажу, що майже всі літературознавці питали: «Яким чином нам відсторонитися від цієї ідеологеми ХХ століття, не тільки того умовного декоративного українства, але й усіх наїдків, напоїв, танців у прямому сенсі з бубнами, і походеньок?» Казали так, що до поеми Котляревського треба поставитись як до поеми, яка колись вважалась бурлескною. А вже зараз, у ХХІ столітті, вона такою не вважається, бо контекст ХХ століття її змінив. І відповідно, Еней, над яким ми можемо сміятися і яким можемо захоплюватися, який є жалюгідним, і водночас є героєм — його також можна витягнути з цієї великої національно-бурлескної традиції, яка вже своє відіграла.

Читайте також: Як усе було насправді: 6 книжок про українську літературу