Дискусія

Чому в андеґраундній літературі нема романів? Що передувало фестивалю «Червона рута»? Чого прагнули юні нонконформісти в 70-ті? Про все це розповів Микола Рябчук, публіцист і президент українського ПЕН-клубу, презентуючи видання книжки своїх прозових творів «До Чаплі на уродини». Тексти цього видання були створені ще 40 років тому, коли Рябчук був одних із чільних представників львівського андеґраундного середовища. А якщо вірити спогадам Андруховича з «Таємниці», а також іншим митцям, саме Рябчука вважали гуру цього середовища. Ми побували на презентації Рябчука в межах Форуму видавців і занотували спогади гуру про мистецьке середовище 70-х.

Як утворювалось андеґраундне середовище?

Ми не творили свідомо жодного андеґраунду в 70-ті роки. Ми просто були молодими людьми, які жили своїм життям і не любили тієї довколишньої системи, яку мали поруч, намагаючись її ігнорувати. Ми цілеспрямовано не конфронтували з нею, розуміючи, що в тих умовах це було малореально Можливо, нам бракувало якоїсь відваги й героїзму. Були дисиденти, які кидали дуже свідомі виклики системі. Але наша студентська молодість припала на 70-ті роки, коли відбувалися дуже потужні репресії, коли багатьох людей по всій Україні посадили, повиганяли з праці, викинули з університетів.

Можливості для політичної діяльності були дуже обмежені. Ми бачили й знали, чим це закінчиться. Система ставала брутальнішою й жорсткішою, ми намагалися жити поза нею, створювати своє альтернативне життя. І нам це вдавалося.

Читайте також: Андеґраунд – мистецтво жити вільно у часи тотальної несвободи

Наші тексти створювали альтернативну культуру в той час. Вона відрізнялася від тогочасної соцреалістичної літератури, яка продавалась у крамницях і нав’язувалась у школах. Це були тексти зовсім іншого виду. Вони не мали прямого політичного виклику системі, але оскільки вони були інакшими, то, безумовно, були викликом.

Середовища були уже різні. Це були неформальні осередки молодих людей, групи за інтересами. Люди, які збиралися в когось вдома чи десь у кав’ярні поговорити про нові книжки і враження, почитати нові тексти й показати картини. І таких середовищ було багато, ми не були чимось унікальним, хоча лідер середовища, Грицько Чубай, був унікальною постаттю зі справді дуже кармічною долею.

Як це функціонувало?

Явище літературного самвидаву є відносно новим. Політичний самвидав існував давніше, з 60-х років. Ще раніше він не міг існувати, бо сталінська система не толерувала навіть найменших натяків на інакодумство, тож у той час будь-яка нелегальна діяльність була неможлива.

Сьогодні може бути важко уявити, як ці тексти функціонували. Мало хто пам’ятає, що таке друкарська машинка чи цигарковий папір, на якому можна через копірку видрукувати до 10 примірників текстів. А ми це робили й поширювали.

Починаючи з хрущовської відлиги з’являються опозиційні тексти, насамперед політичного характеру, потім – літературного. Літературні тексти того часу – це була переважно поезія: Київська школа, Ігор Калинець тощо. Андеґраундну прозу почали писати тільки з 70-х років. Це були короткі оповідання, які писали Володимир Яворський («Напівсонні листи з Діамантової імперії та Королівства Північної Землі»), а у Києві – Лесь Подерв’янський, Володимир Діброва, Богдан Жолдак. І сьогодні видно, що проза 70-х років – не така, яка була складником соціалістичного реалізму.

Читайте також: Рябчук: Сплеску вісімдесятників передував прихований літпроцес

Важко сказати, як сьогодні прочитуються тогочасні тексти. У них багато тодішніх специфічних реалій. Одна з тих книжок повністю побудована на мовних кліше і штампах того періоду. Інша іронічно-саркастично й знущально обігрує різні радянські штампи. Щось подібне робили Андрій Платонов і Курт Воннеґут. Такі штампи можуть бути не дуже впізнавані. Не всі сьогоднішні автори відчитають, з чого знущається автор, тому що там є шаблони із радянських підручників і літератури, які текст свідомо перекривлює.

Чому є андеґраундна поезія, але нема андеґраундних романів?

Можна сказати, що поетичний андеґраунд існував в Україні з часів захалявної книжки Шевченка. З поезією простіше, ніж з прозою, оскільки вона не потребує систематичного підходу, зосередження, цілеспрямованої праці. Чому, власне, андеґраундний роман не виник? Це колосальна праця. Створювати роман в андеґраунді складно, оскільки ти маєш часто працювати, писати тільки для себе та свого кола, до того ж роман на копірці в десяти примірниках не пошириш.

Андеґраундне письмо мало свою специфіку, оскільки писалося для вузького середовища. Ці тексти мали бути короткі для поширення й цікаві для читання, оскільки вони часто виконувалися в середовищі кухонь і збіговиськ, де треба зацікавити читача, зробити так, щоб йому захотілося тебе слухати. Це була чергова історія, яку можна розказати, коли адже оповідання сприймається як історія, яка має бути дотепною й цікавою, інакше її не будуть слухати.

Андеґраунд не як протистояння системі

Ми не боролися із соцреалізмом. Ми його ігнорували. Він був такий гидкий, як і весь «совдеп», що ми намагалися не звертати на нього уваги й жити так, як би жили люди в нормальному житті. Якщо ми підважували канони й систему, то це було мимохіть. Ми подавали друзям і молодшим колегам інший шлях, показували, що можна жити іншим життям поза системою. Не конче друкуватися в радянських видавництвах і журналах, виставлятися в радянських виставкових залах. Є свої можливості, адже можна писати й показувати картини для друзів.

Моя мрія – перевидати «Скриню» з усіма КДБістськими рецензіями, на неї написаними. Їх створювали вчені, професори Львівського університету, члени Спілки письменників. Ці рецензії варто друкувати, бо вони показують стиль мислення тогочасної системи.  Пригадую фантастичні висновки рецензента, який цитує сюрреалістичну поему Грицька Чубая «Марія». Там є рядки «бачу найперші любощі бачу тіло оголене», і рецензент пише, що це поема з елементами порнографії, бо є «тіло оголене». У таких текстах є безліч перлів, і вони цікаві як додаток до творів 70-х.

Читайте також: «Вибухові слова»: як творилася українська література 1990-х?

Вихід з андеґраунду

У добу горбачовської перебудови раптом усі відкрили, що в Україні є несподівана альтернативна культура. В літературі, в музиці, в малярстві є те, чого раніше не знали. І без андеґраундного періоду не було б не тільки літературного сплеску письменників, які потім почали друкуватися, а й також сплеску образотворчого мистецтва, яке виплило на поверхню, фестивалю «Червона рута» (бо багато бардів, які з’явились на фестивалі, існували в андеґраунді). Раптом ця Атлантида піднялася на поверхню.

Скажімо, цикл Юрка Андруховича «Армійські оповідання» писався у 84-му році, коли ще ніякою перестройкою не пахло, коли за такі оповідання давали від 2 до 5 років. І вони поширювались під дуже великим секретом – Юрко дуже боявся за ці оповідання, дуже мало кому давав їх читати, бо вони про радянську армію, де вона описана в такому ключі, в якому ніхто ніколи її не описував. І, безумовно, якби ці твори потрапили в органи, це була б кримінальна стаття. Хоча сьогодні важко асоціювати «Армійські оповідання» із тим періодом, адже вони були видані у 89-му.
.

Фото: hronika.info, lvivcenter.org
..
Записала Тетяна Петренко