Дайджест

У межах лекторію «LitFac» літературний критик Євгеній Стасіневич прочитав лекцію «Нобель: головна літпремія світу?». Говорили про тих, хто отримав нагороду заслужено, хто – випадково, а хто її так і не дочекався. А також – про гучні скандали та колізії, тенденції вибору переможців та шанси України отримати свого нобелівського письменника.

З чого все починалося

Як воно часто буває, причиною створення Нобелівської премії стала випадковість. Альфред Бернхард Нобель, шведський винахідник та підприємець, все життя був пов’язаний зі зброєю: спочатку його батько, а потім і він сам займалися продажем та виготовленням мін та торпед. А в 1867 році Нобель запатентував свій найвідоміший винахід – динаміт. Саме створення вибухівки принесло підприємцю швидке збагачення, а разом з тим не надто приємне прізвисько «Продавець смерті». В 1888 році в Каннах помирає старший брат Альфреда, якого журналісти сплутали з нашим винахідником. Прочитавши власний некролог, в якому згадується лише вибухівка та «продаж смерті», Альфред Нобель вирішує залишити по собі більш вагомий спадок.

27 листопада 1895 року, всього за рік до своєї смерті, він змінює заповіт та залишає понад 31,5 млн шведських крон  на премії для тих, хто впродовж попереднього року приніс найбільшу користь людству. Відсотки від спадку Нобеля виконавці заповіту зобов’язувалися поділити на 5 рівних частин для тих, хто здійснив найвагоміші відкриття у сфері фізики, хімії, медицини та фізіології, літератури та доклав зусиль до укладання миру в світі.  Багато хто дивувався: що ж тут робить література? Це не наука, це мистецтво, і оцінювати його об’єктивно неможливо. Сам Нобель в заповіті чітко вказав, що премію з літератури потрібно присудити за заслуги минулого року тому, «хто створив найбільш вагомий літературний твір, який відображає людські ідеали». Що ж він мав на увазі, та як змінилося розуміння Нобелівської премії з літератури?

Читайте також: Чотирнадцять нобеліанток: що ми про них знаємо

Система вимірювання літературного таланту

Порядок обрання переможця залишається незмінним з часів першої Нобелівської премії. Відповідно до заповіту, премію з літератури присуджує Шведська академія.  За рік до оголошення лауреата Нобелівський комітет надсилає анкети для номінації. Висувати літераторів на Нобелівську премію мають право:

• члени Шведської академії, а також інших академій, інститутів та спільнот з подібною  метою;
• професори літератури та лінгвістики найкращих вищих навчальних закладів світу;
• лауреати Нобелівської премії з літератури минулих років;
• очільники письменницьких спілок різних країн;
• власне Нобелівський комітет (4 – 5 обраних членів Шведської академії) – за весь час комітет скористався своїм правом один раз .

Шанси отримання Нобелівської премії збільшуються з частотою номінації письменника з року в рік.

Довгі списки на премію тримаються в таємниці 50 років. Тобто, на сьогодні ми знаємо списки номінантів на літературного Нобеля до 1966 року. Лише останні 5 років Нобелівський комітет почав публікувати також короткі списки разом з відповідними примітками, які вказували на рішення комітету щодо того чи іншого письменника.  Відповідно до дедлайну, встановленого комітетом, заявки повертаються, і формується довгий список. До травня члени комітету розглядають всі кандидатури та обирають п’ятьох літераторів для детального ознайомлення з їхньою творчістю, що триває все літо. І вже в жовтні весь світ дізнається ім’я нового лауреата. На завершення – Нобелівський тиждень у грудні. Всі лауреати отримують медаль, грошову винагороду (сума змінюється відповідно до фінансового добробуту всього світу) та зачитують лекцію, що є обов’язковим для кожного кандидата. Цікаво, що теперішній лауреат Боб Ділан не з’явився для проведення лекції та навіть не надіслав тези.

У статуті Нобелівського комітету вказано, що премію можна отримати не лише за художні тексти, однак певна художність в них все ж повинна бути присутня. Так, за всю історію (а Нобелівська премія присуджувалася 109 разів) серед лауреатів траплялися «не чисті» письменники. Наприклад, другим лауреатом у 1902 році став німецький історик Теодор Моммзен, один з небагатьох, кому присудили премію за конкретний твір – «Видатному майстру історичної оповіді за монументальну працю “Римська історія”». Траплялися і філософи: Рудольф Ойкен (1908), Анрі Бергсон (1927) та Бертран Расселл (1950). А найцікавішим лауреатом у 1953 році став Вінстон Черчиль – блискучий політик, автор біографічних оповідей та мемуарів. Нобелівський комітет вшанував його діяльність формулюванням «За неперевершеність історичного й біографічного опису, за блискуче ораторське мистецтво, за допомогою якого відстоювалися найвищі людські цінності».

Читайте також: Нобелівське сафарі Африкою

Слідкуємо за змінами

1900-ті

Нобелівський комітет перебуває під тиском заповіту свого благодійника, який чітко окреслив призначення премії – «за ідеалізм». Тому перша декада і зібрала дуже різних письменників: Сельма Лагерлеф, Генрик Сенкевич, вже згаданий нами Моммзен. У 1907 році премію отримує 42-річний Редьярд Кіплінг – молодшого лауреата більше не трапиться.

Аж 19 номінацій отримує Лев Толстой, однак премію він так і не отримує. Чому ж? По-перше, проза пізнього Толстого була далекою від ідеалізму. Він писав про відсутність моральної еволюції, про занепад людини. По-друге, членам комітету було важливо, щоб їхню премію публічно визнали. А Лев Толстой, який на той період вже пішов від церкви та від держави, навряд чи приїхав би до Шведської академії за нагородою.

1910 – 1920-ті

Ідея ідеалізму відходить на другий план. Суспільство переживає Першу світову та готується до Другої. До списку нобелівських книг потрапляють тексти про новий гуманізм. Серед лауреатів Ромен Роллан (1915), Кнут Гамсон (1920), Владислав Реймонт (1924), Бернард Шоу (1925), Томас Манн (1929), Сінклер Льюїс (1930).

В той час, коли пишуть найважливіші тексти ХХ століття – «Місіс Делловей», «Улісс», «Процес» – в списку номінацій немає Вірджинії Вульф, Джеймса Джойса, Франца Кафки, Марселя Пруста, Марини Цвєтаєвої.

Важливим для України стає 1916 рік – до списку номінантів потрапляє Іван Франко. Однак в цьому ж році він помирає, а посмертно Нобеля не дають (лише один виняток за всю історію). Далі до 1966 року в довгих списках не фігурує жоден український письменник.

1930 – 1940-ті

Попри те, що Альфред Нобель заповідав не зациклюватися на Скандинавії, мислити широко та обирати переможців незалежно від мови та географічного положення, та до 40-х серед лауреатів премії багата саме на скандинавських письменників.

На перше місце для Нобелівського комітету виходить масштаб постановки проблеми у літературних текстах. Серед лауреатів ми бачимо першого російського лауреата Івана Буніна (1933), Германа Гессе (1946), Томаса Еліота (1948), Вільяма Фолкнера (1949).

Під час війни Нобелівську премію з літератури не присуджували.

До 1966-го

Після Другої світової в діях Нобелівського комітету вбачається спроба помічати всіх. Заповіт Нобеля забувається, з’являється бажання дати премію всім, кого пропустили досі.

Премію отримує Ернест Гемінгвей (1954) за «Старого і море», Альбер Камю (1957), Михайло Шолохов (1965) за «Тихий Дон».  Однак здорова критика в сторону дій членів комітету не зникає. Наприклад, в 1956 премію присудили іспанському поету Хуану Рамону Хіменесу. Разом з ним серед номінантів були Хорхе Луїс Борхес, Бертольд Брехт, Пабло Неруда. Інколи важко зрозуміти, чим керувалися представники, чому обирали саме цього лауреата?

Саме в цей період прогриміло дві відмови від Нобелівської премії – Бориса Пастернака (1958) та Жана-Поля Сартра (1964).

Читайте також: Остання «нобелівська любов»: 15 фактів про Свєтлану Алексієвич

Від Маркеса до Ділана

У 1960-х Нобелівський комітет був зосереджений на континентальній Європі. Ковтком свіжого повітря стало лауреатство Кавабати Ясунарі – як спроба вшанувати багатовікову японську літературу, яка не менш важлива та розвинена, ніж європейська.

Цікавим моментом стало лауреатство Олександра Солженіцина в 1970 році. «Архіпелаг ГУЛАГ» вже був написаний, але світ його не читав – перша публікація з’явилася в 1973 році. Англомовних перекладів теж, зрозуміло, не було. Скоріш за все було так, що Нобелівський комітет просто повірив на слово критикам про важливість його прози.

Після 1970 року Нобелівська премія з літератури стрімко втрачає свій авторитет.  Найбільша зміна політики премії відбулася в 1984 році. Члени Нобелівського комітету заявили, що від цього часу вони стануть максимально глобальними та спробують осягнути весь світ. Перший крок для цього вже зробили –  в 1982 році лауреатом став Габрієль Гарсія Маркес, і це вдихнуло нове життя в Нобелівську премію. Маркес був одним із небагатьох переможців, який справді задовольняв усіх.

Після 1984 року збільшується кількість жінок-лауреаток. До 1966 року було всього п’ять жінок серед нагороджених літераторів, а вже після 1984 – вісім.

Що залишається незмінним – повне неприйняття комітетом жанрової літератури.  В 1921, 1932, 1935 і 1946 роках в списках номінантів фігурує ім’я класика наукової фантастики Герберта Веллса, однак йому відмовили як «надто популярному». А один із членів комітету назвав Веллса «незначним журналістом». В 1961 році номінацію отримав Джон Р. Р. Толкін, фундатор жанру фентезі. Однак йому відмовили в премії з таким формулюванням: «це ні в якому разі не можна назвати прозою вищого класу».  Ходять чутки, що минулого року висували Джорджа Мартіна. Варто звернути увагу на фантастику, на зміни в цьому жанрі, на тих фантастів, які перейшли через лінії жанру. Можливо, в наступних довгих списках ми побачимо Станіслава Лема, братів Стругацьких.

Читайте також: Як писав Сартр: відповідально, ідеологічно і так, «щоб усім було боляче»

Коли Нобель прийде в Україну?

Оскільки єдиним підтвердженим номінантом залишається Іван Франко, то залишається лише гадати, чи з’являвся хтось з українців в довгих списках наступних років. Ходять чутки, що зрештою ми зможемо побачити там імена Миколи Бажана, Василя Герасим’юка, Юрія Шевельова, Уласа Самчука.

Існує теорія про номінування на премію Василя Стуса в 1985 році. На той момент він був чи не найбільш знаковою постаттю української літератури. Та Стус був політв’язнем, сидів другий термін і не відомо, чи мав шанси вийти на свободу. Він помер 4 вересня 1985, і багато хто впевнений – не своєю смертю. Враховуючи той факт, що через два роки після цього лауреатом став поет зі Східної Європи – Йосип Бродський – ця теорія має право на життя.

Зафіксована номінація Ліни Костенко у 2000 році. Однак для успіху номінації повинні повторюватися з року в рік, а одна згадка не дасть Нобелівському комітету причини виділити українську поетесу з-поміж інших.

Наразі всі карти – в Оксани Забужко. Вона відома в Європі, особливо в Німеччині та Польщі, її прозові твори своїми темами та вагомістю відповідають вимогам Нобеля. До того ж, у 2015 році лауреатом премія стала білоруська письменниця Світлана Алексієвіч – а це означає, що Нобелівський комітет повернувся в сторону Східної Європи. Дуже ймовірно, що до 2030 року Україна отримає свою Нобелівську премію з літератури.

Фото: foto.te.ua, marijanzlobec.wordpress.com, Nobelprize.org